Сакрал - Хомин Iрина (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
— Це ім'я починає мене дратувати, — мовила Тереза і не помітила, як Рома примружила очі.
— Діна щойно вийшла заміж, — прикривши повіки, почала Рома, — сказати, що вони з Борисом кохали одне одного, означає не сказати нічого. Вони були створені одне для одного. Познайомилися, коли вона була на першому курсі в університеті. Знаєш, як це буває?… — Рома якось недоречно засміялася. — Нові друзі, перше кохання! Компанія відразу ж сприйняла їх як єдине ціле… І безліч спільних планів на майбутнє. Майбутнє… — Останнє слово вимовилося важким і таким чужим голосом, що аж серце защеміло. — Ніхто не думав, що майбутнього може не бути. Такі люди, як Діна, багато досягають. Бачила рекламу «Спрайту» щодо скандально відомої журналістки? — І дочекавшись, поки Тереза кивне, вела далі: — Діна мала стати видатною людиною, як кажуть, потрапила в потрібний час і в потрібне місце. Професор в університеті був поведений на давніх релігіях та окультизмі, тож з літературою відповідного напрямку проблем не виникало, а Діна раптом вирішила, що спеціалістів саме такого профілю відчутно бракує і можна зробити непогану кар'єру. — Саркастична посмішка не сходила з обличчя Роми, що дивувало Терезу більше, аніж текст. — Мабуть, багато доцентів могли позаздрити знанням талановитої студентки… Як я сказала, Діна щойно вийшла заміж і вони з Борисом шалено кохали один одного. Проводили разом кожну мить, жадібно крали кожен день, кожне свято, цілі ночі проводили без сну… Таке враження, що відчували недовговічність свого щастя… Обожнювали пустувати, годували одне одного фруктами, тортами, до речі, Борис одного разу так мало не вдавився. — Рома підвела очі, і в її погляді промайнуло щось таке невловиме, не то блаженство, не то щастя, аж мурашки побігли попід шкірою. — Він завжди розповідав їй, які в них будуть дітки і який будинок…
— З каміном, — тихо з ледь примітним цинізмом мовила Тереза.
Раптом захотілося затулити руками вуха. Не бажала слухати про Діну. Жодного слова. Ну хто вона така? Звичайнісіньке дівчисько, вискочка, яка, можливо, нічого б не досягла в житті. Вона жила давно, з Борисом була разом, може, два, від сили три роки… І вже понад двадцять років її немає.
Борис зреалізував її у спогадах. А це дівчисько, Рома чомусь теж вбирає її в лаври… Та й ім'я в неї якесь дурнувате. Діна. Ну що тут гарного? Сам звук її імені почав дратувати.
Тереза уникала думки про те, що це роздратування лише звичайні жіночі ревнощі.
Мертва суперниця — ідеальна, з нею неможливо змагатися. І це найбільше діставало.
Рома пильно глянула на співрозмовницю, задумливо зручніше всілася у кріслі і тихо, майже збайдужілим голосом, підтвердила:
— Так, з каміном. Та це вже немає значення. Ти хочеш почути, що сталося далі?
Тереза кивнула.
— Це було в кінці другого курсу. З Болгарії приїхала її двоюрідна сестра Алєся з подругою. Так. З Мартою. Запам'ятай, Терезо, біда стається лише з чиєїсь вини, і до біди багато не треба… Алєся знала про захоплення Діни і приготувала сюрприз. У родинних архівах виявилися якісь давні книжки, записи… Самі дівчата не могли розібрати змісту символів, тож привезли на оцінку «спеціалісту». А спеціаліст на той час почала вести власні нотатки досліджень, документувати їх. Були фотографії і навіть відеоматеріал. На превелике лихо, Діна почула про печеру, розташовану серед лісів у Карпатах, у місці, яке селяни називають Межею. Навіть знайшовся провідник, якого вже через кілька днів група ніяк не могла знайти…
— І що ж там… за Межею? — не втрималася Тереза.
Сама не помітила, як пальці вп'ялися в дерев'яні бильця крісла. Межа, місце, поблизу якого вона так любила проводити час… Завжди хотіла потрапити за Межу. Це навіть стало нав'язливою ідеєю.
Але… і хотілося, і кололося.
— За Межею? — перепитала Рома, її аж ніяк не тішила нетерпелива цікавість Терези. — За Межею недобре… Так кажуть. Туди краще не ходити. А ось коло Межі колись був надзвичайної краси храм. Дивної прекрасної архітектури — так свідчать записи в манускриптах.
— Білий, — продовжила Тереза. — Зі сліпучо сніжно-білого мармуру, з безліччю відточених граней і неймовірною кількістю статуй тварин, людей… сирен…
Останнє вона сказала здавленим голосом, раптом згадавши свій «прекрасний» сон останньої ночі в хатині. В оту хатину не хотілося повертатися ніяк, навіть заради сніжно-білого храму у своїх фантазіях.
— Так, можливо. Я храму не бачила. Але знаю, що він належав якійсь дуже лихій кривавій богині. Демонічному божеству, і протягом століть там збиралася дуже небезпечна негативна енергетика. Можливо, тому темна сила, що вийшла з надр пірамід, обрала місцем спочинку мальовничі кручі озера. А що місце там досить доступне, то розмістилася трішки далі — у величезній печері гори. Там, може, було не так романтично і прислужники ходили не в сніжно-білих тогах, але суть не змінилася. Земля справді проклята. Мертві там чують мертвих, крики, стогін, плач!.. Мертві там бачать таке, що живим може приснитися хіба що в найжахливіших снах.
— А живі?
Рома знизала плечима:
— Живі не чують нічого. Ні птахів, ні звірят. Там того немає. Живі там не ходять, а якщо й приблукають, то не повертаються назад. Та ось групу дослідників, очолену Діною, ВОНО чомусь випустило. Впускало і випускало, навіть склалося враження, що все, сказане місцевими, — брехня. Та потім стало зрозуміло, що ЙОМУ так було вигідно… Ти пий, бо чай зовсім охолоне, а тобі треба зігрітися.
Від несподіваної турботи стало млосно. Не так, щоб Тереза не любила, коли про неї турбуються, навпаки, все життя бракувало щирої ласки та любові, але… тут турбота здалася недоречною.
Дівчина так багато знала про досить унікальну справу, яка зовсім не стосувалася її. На перший погляд. І не хотіла говорити, ким є насправді.
До речі, як вона потрапила до офісу Валентина? Тільки тепер Тереза усвідомила глибину питання. А як вона натрапила на Терезу в підземеллі? Можливо, якби Рома була старшою жінкою, це можна було б списати на якийсь досвід, знання… але вона була явно молодшою за Терезу. Менше двадцяти на вигляд.
— Ти теж… донька когось з тих, що…
— Був у групі? — продовжила Рома.
Дівчина кивнула.
— Ні.
Простіше було б, коли б теж виявилася «нащадком».
Як і Тереза.
Здавалося, зігріта чаєм, обвита тишею костелу і зажурена розповіддю, Рома добре розуміла, про що зараз думає Тереза. В які щілини буття намагається зазирнути. І від цього ставало ще сумніше.
— Борис не заслуговує на таку долю, — раптом вирвалося в Роми.
— Ти його знаєш?
— Ні.
— Таким тоном можна говорити тільки про знайому людину.
— Я просто поставила себе на його місце. — Рома відвернулася від дошкульного погляду Терези. — Тобі вже краще?
— Так.
Справді. Людина намагається тобі допомогти. Ризикує власним життям, аби витягнути з багна, куди закинула тебе доля. А ти ще й намагаєшся допекти власним цинізмом і розпитуванням. Попросили ж: не розпитуй. Ні. Все треба знати.
Та що б вона знала, якби не Рома? Тільки зараз потроху, мов розбита мозаїка, почала складатися якась цілісна картина.
— То що ж сталося там, за Межею? — спитала Тереза, переставши копирсатися в дівчині.
А та змучено глянула на Терезу і майже істерично зареготала:
— Вони вирішили зняти документальний фільм. Уявляєш, там! І знаєш, що вони фільмували? Ритуал розмови з демоном. Чи щось подібне до цього. Саме таку книжку з ритуалами привезли з собою Алєся та Марта. Марта була трішки молодшою, але вже зацікавлена тим, що так вивчали решта. Їй дозволили дивитися на виставу, розіграну п'ятьма. До того ж на випадок, якби з обладнанням було щось не те, Марта могла б направити камеру і все таке. — Рома болісно затулила руками обличчя і за мить мовила: — Найжахливіше те, що на ритуалі мали бути присутні лише п'ятеро. Кожен зі своєю роллю. Я не знаю, що було б, якби ритуал вдався. Але… їх було шестеро і щось пішло не так…
Рома раптово обірвала свою розповідь, глянула вгору і прислухалася, наче почула якийсь звук. Тереза, стривожена поведінкою співрозмовниці, теж насторожила власний слух, та відповіддю була тільки тиша. Блаженна церковна тиша.
