Сакрал - Хомин Iрина (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
Шепотів і гладив її волосся, плечі. Обійняв і завмер.
її очі вп'ялися поглядом у нього. Боялася заговорити, щоб не збитися з молитви. Та й чи змогла б ворухнути губами? І в тих очах були неймовірне кохання і прохання вибачити її.
Борис не міг на це погодитися.
— Я не зможу виволокти тебе звідси. І вийти за допомогою теж не зможу. Я помираю, Терезо.
Тільки тепер вона усвідомила, що ота здоровенна пляма — то кров…
— Але не можу дозволити померти тобі, — вів далі хранитель. — Не дозволю. Ти мусиш стати відомою художницею. Жаль, що я не побачу твоїх авторських виставок. І мусиш стати щасливою… Матимеш чоловіка, народиш йому дітей! Інколи згадуй про мене, гаразд? — Він запитливо глянув на неї. — Зараз я зніму з себе знак хранителя — завдяки йому ВОНО не могло знищити мене всі ці роки. І передам знак із закляттям тобі. А ти, будь ласка, виживи і… пам'ятай, що я кохаю тебе!
Сльози обпекли очі і змусили її повіки зімкнутися.
— Ні! — закричала Тереза, перериваючи молитву. — Ні! Моє життя без тебе…
Холод і ще щось змусило її вуста заніміти. Неспроможне оселитися в ній, ВОНО вирішило її просто вбити.
І в цей момент Тереза відчула, як щось зімкнулося довкола її шиї, і громом пролунали слова Бориса, сказані невідомою досі мовою.
А потім вона раптом стрепенулася і відчула, що повернулася здатність рухатися. Звелася на лікті і припала до Бориса, який ще раз, лежачи горілиць, прошепотів: «Діно», востаннє судомно втягнув у себе повітря і завмер, дивлячись широко розплющеними очима в стелю.
Тільки після першої хвилі істерики Тереза зрозуміла, що хранителеве серце більше не б'ється.
Вітер підхопив з розкішних дерев, що стояли неподалік, оранжево-червоний листок, прокотив його по жовтавій траві і кинув на гранітний надгробок. Під подихом осені хвилями пригиналася до землі трава, а пориви вітру доносили далекий дзвін і рвали на голові волосся.
Тепліше закутавшись шарфом, Тереза в темному півпальті та легеньких рукавичках схопилася за ремінець власної сумки і, стоячи перед двома однаковими могилами, доводила свою розповідь до кінця:
— От я й подумала: чому забороняю собі приходити до вас? Ще з дня похорону не навідувалася. Адже я ні в чім не винна. Сподіваюся, ви дозволите мені інколи приходити? Сьогодні був останній день суду над Валентином — його визнали винним у незаконному використанні зброї і нанесенні важких тілесних пошкоджень, що призвели до смерті. Я почуваюся такою самотньою! Так сталося, що ви найрідніші мені… Діно, пробач мені кохання до Бориса. Тепер ви назавжди сім'я, навіки будете разом. А я приходитиму до вас і розповідатиму, як посуваються мої справи. — Вона перестала розглядати носочки власних чобітків і глянула на плити. — Я вже вивчила достатньо символів і тепер можу перекласти найпростіші тексти. Обіцяю бути хорошою хранителькою і передати цілісні знання наступникам. Знаю, що ви подумали: дівчисько, яке нездатне дати собі ради, пнеться рятувати світ. — Вона раптом стала серйозною і такою дорослою. — Але більше немає кому. І я зроблю все, аби очистити світ від зла. А кар'єра, виставки — це не основне. То не біда, що я більше не малюватиму, — в мене просто немає часу. Я зроблю для світу значно більше — надам шанс іншим проявити себе і викласти власний талант людству. Зло, створене руками людей, може бути знищене лише добром, яке творитимуть люди.
Не прощалася. Просто розвернулася і пішла. Попереду ще стільки роботи. Якщо люди робитимуть якомога більше добра навколишнім, зло зникне з нашого життя.
Замість епілогу
