Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (библиотека книг .txt) 📗

Уляна, як зараз, побачила худу, всохлу Мотрю Наєнко, котру нужда та злидні згорбили, із силою притиснувши до землі. По смерті чоловіка де й ділося багатство — самотня, хвороблива жінка, не маючи ані братів, ані дорослих дітей, сама не годна була обробляти ґрунт, тому помалу спродувала його — частину Левкові, трохи Гнату, нині спочилому, дещо Петру... Обливалася гіркими сльозами, а серце — те, певно, й кров’ю стікало, та що мала робити — сама-самісінька, з хворою донькою на руках, з німою, яку ніхто заміж не візьме, бо вже ні посагу немає, ні краси, та ще й на селі подейкують, що у Меланки після того трапунку з батьком у голові бракує сім гривень до рубля... Тому молоду вдову Мотрона зустріла хоч і непривітно, гадаючи, що ця теж за персть [2] питатися прийшла, але стримано. Наточила їй узвару з надщербленого глечика, зітхнула, оглядаючи все ще чисту, доглянуту оселю:

— Ох, гріхи мої тяжкі, не те було за мого господаря! Нема кому поля зорати, нема кому й тин підняти... А ти з чим завітала, Уляночко красна? Чи земельки хочеш підкупити?

А Уляна візьми та й брякни:

— Нащо мені та земелька? Для доньки збережи! — І, помітивши, як вмить затьмарилося й без того змарніле лице господині, поквапилася заспокоїти: — Ти злого на думці не держи, я твою Меланку поправити можу. Їй треба вилити переляк, та ще дещо зробити, довго оповідати... Десь з місяць дитину до мене поводиш — сама її не впізнаєш! Мо’, ще й заговорить, як буде благо!

— А я думала, брешуть про тебе на селі, — спокійно промовила Мотря, кладучи на себе хрест. — Бають, що відьма ти... Не треба мені твого відьомства! Це гріх великий перед Богом!

— Та спам’ятайся, що ти говориш! — Уляна, сама не усвідомлюючи, який в цьому її клопіт, все ж не відступалася. — Ти ж дочку згубиш, на все життя калікою буде, ні мужа, ні дітей — оце гріх так гріх! І не відьма я, просто шептуха. Від бабці це в мене, Царство їй Небесне!

— А не буде їй Царства Небесного, — напророчила Мотя зле, ще й з такою впевненістю, ніби сама замість святого Петра біля райських воріт з ключами стояла. — Чорт у тобі сидить, тьху на нього і на тебе! А чи не ти свого чоловіка в могилу звела?!

Уляна вся підібралася, наче кішка, що полює на птаха; невимовно гарні сині очі, ледве забарвлені зеленим, геть позеленіли й звузилися.

— Вбили його в поході. Він січовик був. Он у Михайла спитай!

— У потурнака нашого? Ще б пак, він — та й не підтвердив! Ось що я тобі скажу, Уляно, — на все воля Божа, а душу безсмертну я не продаю! І кровинку свою занапастити не дам! Йди від мене, жінко, та хутчіш, доки я добра!

Уляна пішла, а Меланку з тих пір мати й надвір випускати перестала. Та не минуло й року, як Мотрона померла, у старій, скоцюбленій, як і вона, хаті, безземельна, бідна, лишивши дочку круглою сиротою. Уляна негайно взялася лікувати дівчину, і хоча було вже запізно, дещо таки вдалося виправити. Меланка перестала цуратися людей, навчилася всміхатися, найнялася до корчми на поміч Василині — за харчі та одіж, і у свої п’ятнадцять виступала такою лебідонькою, що парубки в’язи звертали, на неї задивляючись. І все було б нічого, якби одного дня не виріс у дівки живіт — та ще й не від вареників із маком. Сироту у Висівках любили, жаліли, тому й покриткою робити не стали, на глум хлопам не дали. Обвінчали хутенько з кульгавим, однооким сином коваля, Павлом Бойчуком, що хворів на сухоти і небавом після весілля віддав Богу душу, та й повернулася Меля до корчми — вінчана й пузата. Василина, щоправда, покричала для порядку, що вижене грішницю до дідька і нехай та Христа ради жебрає з байстрям своїм, із вилупком нікудишнім, та Левко швидко ці погрози їй назад в горлянку заколотив. А що вже цікаво було селянам, хто звів Меланку, — то словами не передати! Вся слобода, затамувавши подих, чекала, на кого ж вкаже тонкий дівочий перст, хто відповість громаді за кривду сиротини, та марно. Мелася так нікого і не виказала. Уляна, звісно, знала, хто є батьком дитини, але на виклик Василини нічого не відповіла, не хотіла лиха, та, певно, не втрималася, кинула один-єдиний погляд з-під довгих чорних вій у той бік, де стояв кривдник, — та й цього вистачило. Вже зовсім розвиднилося, а зір у Горпини завжди був як у орла. Петро розгублено бухикнув і моргнув, хотів щось сказати, та не встиг. На своє ж щастя.

— Лайдак! Сучий сину! — заверещала Груня, вчепившись у залишки колись розкішної кучерявої чуприни мужа. — А бодай би тобі всохло! Бодай би твій стручок негодний на горох розсипався! Щоб ти ротом срав, а жопою їв! Вона ж німа!

— Так отож! — у Петра від болю аж сльози навернулися на червонясті, вічно запалені очі. — В тому-то й річ, що німа! То лише тебе, курво стара, на все село чути, най би тя заціпило!

— Це я — курва? Як млин за мною брати, як у прийми йти — то Груню, голубонько, а нині — курва?! А бодай ти світу білого не бачив! Бодай тебе від Святого причастя відвернуло!

— А це твій млин? — зарепетував і Петро, розгніваний таким відвертим наклепом. — Ні, ну ти мені скажи, це твій млин? Чи ти вже забула, що я його в оренду беру, га? Щорік пану Яремі по два червінці плачу?

— Ти платиш? — задихнулася від обурення Горпина. — Та чи ти, пес брехливий, бодай таляр дав за право господаря? Чи ти того червінця в руках тримав? Чи ти пана хоч у вічі видів?

Про відьму забули. Прибулі звично розділилися на два табори, і від того їхнього вереску аж небо тріщало. Ліпшої оказії годі було й чекати. Не повертаючись, навіть не озираючись, Уляна шепнула Гафійці: «Біжи!» — і лиш вітерець, що на мить торкнувся спітнілої під сорочкою шкіри, дав знати: донька підкорилася, ледь не вперше в житті зробивши те, що їй веліли, без зайвих розмов.

Слава Богу!

— Ой, людоньки добрі, зупиніться! — загорлала Василина, знехотя припиняючи забаву після того, як кулак Петра влучив їй у брову, а плювок Груні межи очі. — Це ж вона, оця відьма проклятуща, нас морочить! Ви лише гляньте на неї — стоїть і шкіриться! Зуби скалить, як вовчиця! Бий її, хто в Христа вірує!

Уляна не бачила, хто кинув у неї перший камінь — той, який став і останнім, — та цей «хтось» діло своє знав, бо влучив у скроню. Вона ще чула, як прямо під вухом щось тріснуло, ще встигла пізнати біль — пекельний, нелюдський, такий, ніби у вічі їй хтось хлюпнув крутого окропу, ще похитнулася — тіло намагалося встояти на своїх двох, та душа була вже поза ним, і, мертва, Уляна важко впала на землю, котра — як вона й сподівалася колись — стала останнім прихистком для чаклунки, що називалась удовою, хоча ніколи не була заміжня. Те, що робили з нею потім оскаженілі миряни, бачила тільки Гафійка. Стоячи на призьбі, притиснувшись до вибіленої бокової стіни, дівчина мовчки спостерігала за каменем, який обірвав життя матері — його пожбурив Петро, — за тим, як гамселили бездиханне тіло віруючі молодички, як спокійно, розмірено піднімалися та опускалися міцні, жилаві руки корчмаря, як усміхалася Горпина — сито, безтямно, немов упирка, що досхочу напилася людської крові, — спостерігалася і запам’ятовувала. Кожний рух, кожне обличчя, кожне слово, кинуте в запалі вбивства, Гафія закарбовувала в серці — у собі. Вона забуде це, коли сама помре, але не зараз, не тепер! Нині пора тікати по-справжньому — доки хтось із добрих сусідів не зазирнув до хатини і не здивувався тому, що вона — порожня. Услід дівчині полетів крик, і вона, хоча й ніколи не чула того голосу, зрозуміла: Меланка. Вона заговорила. І знову, хриплячи, як колись, ковтаючи слова, благала:

— Стійте, та що ж це коїться?! Що ви робите, Боже правий? Уляна ж нас рятувала, за що ж ви її?

Гафія якось надщерблено всміхнулася на бігу — будь здорова, Меланю, хоч ти добро пам’ятаєш. Гляди, заговорила, лебідонько, а я... стояла, дивилася на все те й не оніміла. Не оглухла, й очі мої не осліпли, на кров материну поглядаючи... Так що живи, Меланко, тільки подалі від Горпини тримайся, бо та й чорту в геєні вогняній буття перепсує, не те що тобі. То така пройда, що й святому спротивитись може!