Хліб із хрящами - Бриних Михайло (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Сатурнум якось розгублено кивнув і покірно пішов уперед. Зрештою, іншої дороги тут не було, тож решта музикантів вервечкою потягнулися за ним.
Коли дійшли до повороту, Ізіда окликнула музикантів:
— Давайте ще один дубль зробимо!
Даня, не озирнувшись, завів за спину руку з піднятим середнім пальцем. Вони опинилися на маленькому перехресті; праворуч так само чергувалися довгі прямокутники городів, відгороджених від вулиці здебільшого дротяними парканами, ліворуч тягнулися довгі приземкуваті колгоспні будівлі. За перехрестям починалися людські хати, і компанія рушила саме в цьому напрямку.
Ніде нікого. І жодного звуку, жодного поруху. Втім, не зовсім так. Ось праворуч пролунав обережний дерев'яний стукіт — хтось щойно зачинив ставні. Коли проминали наступне подвір'я, Даня вловив боковим зором, як колихнулася фіранка. Перед третьою хатою хлопці зупинилися, почувши, як бамкнула клямка і заскрипіли вхідні двері. Це була жінка. Вона стояла в сінях, спиною до вулиці. Тоді зігнулася і подалась трохи назад, як це роблять під час перетягування каната. Повільно, з великим зусиллям відступила на два кроки й озирнулася на сходи. Вона справді тягнула на себе якусь доволі грубу мотузку, і якби цієї миті хтось зсередини хати сильно шарпонув її на себе, було б зрозуміло, принаймні, що відбувається.
Музиканти в своїх спостереженнях не помилилися. На іншому кінці мотузки був кремезний чоловік із чорною бородою і довгими руками. Чоловік був, вочевидь, мертвий, і жінка, обв'язавши його ноги, поволі витягала тіло на вулицю. Ось вона ще відступила, випроставшись і тихо зойкнувши. Здоровань сповз на одну сходинку, його голова відкинулася назад. Якусь мить він наче сидів собі й дивився у небо.
Жінка відтягнула тіло подалі від будинку й тоді, квапливо озирнувшись, побігла назад.
— Оце так к-к-к-кіно! — вигукнув Даня. — Тільки де ж, бляха, на-на-наша К-кіра Му-у-уратова лазить?! Чи вона й да-далі поля та ве-ве-верби з-знімає?
Всі перезирнулися, бо й справді Ізіда давно мала їх наздогнати.
Пошуки тривали хвилин п'ять. Рівно стільки часу знадобилося, щоб спуститись до ставка. Даня перший побачив відеокамеру, що валялася під вербою.
Сліди від ставка вели ледь помітною бічною стежкою, що впиралася в лісосмугу. Вони не помітили її раніше саме тому, що не було тут ніяких слідів. Адже на такі сліди вони б точно звернули увагу: мало хто ходить узимку босоніж.
— Фак, її зомбі за-захавали... Пацани, н-нам усім жопа! — голос Дані тремтів, як і він сам.
— Не захавали, — Сатурнум присів і уважно роздивлявся відбитки на снігу.
— А к-куди ж вона, по-твоєму, по-по-поділась?!
— Крові немає, — розтлумачив Байт Раббіт. — Значить, є шанс.
— Який у сраку ш-шанс? Зомбі — це не мєнти, во-во-вони не з-забирають людей на вулиці п-п-просто так!
— Чуєш, ти хоч одного зомбі тут бачив? — сплюнув Жека. — Може, це шизуха всіх тут косить? Хоча, навряд чи це щось міняє.
— Пішли. Побачимо, куди ці сліди ведуть, — спокій Сатурнума справляв на хлопців дивне враження; вони підозрювали, що він знає більше, ніж говорить, а тому може втягнути їх у по-справжньому небезпечну халепу. Втім, вибору, як і раніше, не було.
Під самою лісосмугою стежка забирала праворуч і виводила на більшу вулицю. Ліворуч, на пагорбі, виднівся цвинтар, од— разу за ним — корпуси заводу.
В одному з будинків поблизу кладовища музиканти помітили світло. Це трохи підбадьорило їх. Отже, не всі в цьому селі подуріли настільки, що бігають босими по снігу.
Над воротами, на бляшаній стрічці з вигадливим орнаментом, було написано "Кремінь". І нижче, червоними літерами: "Нові традиції — стара якість!". Зовні це була натуральна фортеця.
Сатурнум штовхнув ворота, але з тим таки успіхом він міг би штовхнути столітнього дуба.
Глухі двері прохідної теж були замкнені зсередини.
— Може, пос-с-стукаємо — і нам в-відчинять? — спробував пожартувати Даня, зиркнувши на Сатурнума.
— Самі відчинимо, — запевнив Саня й розшнурував рюкзака.
Так, іноді він міг дивувати. І не тільки своїми трансовими станами. Цього разу він ошелешив друзів чистим матеріалізмом, видобувши з наплічника чималу дерев'яну коробку, обмотану вогнепровідним шнуром. Ніхто з музикантів ніколи на власні очі не бачив вибухівки, та всі з першого погляду зрозуміли, що це вона і є.
— Саня, ти вольтанувся? Ти хочеш, щоб тобі хєр одірвало? — мляво сказав Жека. — Це ж як мінімум спроба теракту, всі діла.
Сатурнум розмотував шнур:
— Мені треба туди, — от і все пояснення.
— Сподіваюся, ця штука не спрацює, — пробурмотів Жека, хоча насправді він думав, навіщо два місяці тому подарував Сатурнуму на день народження "Депеш Мод" Сергія Жадана.
— Тепер слухайте уважно, — казав Саня, коли всі відбігли від прохідної метрів на двадцять убік, сховавшись за виступ на стіні. Шипіння бікфордового шнура просочувалося в паузи між словами, і від цього сичання кожен відчував сухість у горлі. — Якщо все правда, то на цьому заводі має бути дещо...
— ... ти м-маєш на увазі склад го-го-готової продукції? — Даня досі сподівався, що їхня ідіотська пригода закінчиться відносним хепі-ендом.
— Так, саме про це я і кажу, — несподівано погодився Сатурнум; його очі закотилися під лоба, повіки затремтіли, і для всіх це був кепський знак, передусім для Байт Раббіта.
— Таємниця життя, таємниця смерті — за цими воротами! — вів далі Санька. — Влада над мертвими дає владу над живими. Ради цього ми тут.
— Та нас усіх захавають, дурило! — закричав Жека.
Сатурнум зверхньо посміхнувся, а тоді заліз під куртку й видобув звідти круглий кулон.
— Цей амулет, — урочисто виголосив він, — захистить мене і всіх вас, ми зможемо зайти й ніхто нас пальцем не зачепить!
— Ти, часом, не в рок-шопі на Кловській купив цей прикол? — поцікавився Жека. — Пацани, він чокнувся!
Вибух усіх розчарував. Нічого приголомшливого, наче хтось запустив петарду. Щоправда, двері на прохідній мали право на іншу думку: в нижній частині зяяла діромаха з рваними краями. Видовище, звісно, справляло враження, але побічний ефект полягав у тому, що пролізти крізь цей отвір міг хіба що не дуже товстий кіт. Або ж надзвичайно худий пес. З огляду на те, що собаки й коти кудись безслідно пощезали з села, в цю дірку не міг пролізти ніхто. Сатурнум вилаявся, але знову поліз у наплічник. Цієї миті за воротами пролунав металевий скрегіт — і вони подалися всередину.
Рюкзак Сатурнума гепнувся на землю. Всі музиканти інстинктивно відступили на кілька кроків назад.
— Оп-па, м-мєнти, — прохрипів Даня Інферно.
— Пацани, нам жопа, — додав Жека.
Те, що коїлося на заводському подвір'ї, викликало дивні й суперечливі асоціації. Це було щось середнє між полем бою, профспілковим страйком і третім днем весілля. І все це страшно смерділо.
Живі мерці штовхали одне одного, в різних кутках відбувалися незбагненні й по-своєму комічні бійки. Один доволі акуратний стариганчик у твідовому костюмі й лакованих, заляпаних кров'ю, черевиках, молотив лобом хлопця в комбінезоні, якому бракувало обох рук; якщо взяти до уваги колір і візерунок його картатої сорочки, то не залишалося сумнівів, що руками саме цього робітника ласують дві умиротворені бабці з чорними проваллями очей, котрі прилаштувалися під головним корпусом, Повсякчас на слизькому від крові та нутрощів подвір'ї хтось падав і це спричиняло низьке, тваринне рохкання свідків атракції. Більшість мерців тримали в руках пляшки з логотипами торгової марки "Кремінь"; вони поливали коричневою рідиною одне одного, намагалися її пити, хоча мало кому це вдавалося: коньяк витікав із дірявих горлянок і проступав мокрими плямами на одязі. Кілька безголових потвор снували від однієї стіни до іншої; після кожного зіткнення з їхніх ший виплескувались густі фонтанчики крові. Деякі мерці трималися групами, згуртувавшись навколо ящиків "Кременя", щедро розставлених по всій території.
