Хліб із хрящами - Бриних Михайло (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Між усіма цими істотами помітно вирізнявся літній чоловік — один із небагатьох, у кого на обличчі збереглися обидва ока. Він щойно підійшов до групи зомбі, що розташувалася найближче до воріт, став перед ними й викрикнув наказ, простягнувши руку в бік музикантів. Мерці загарчали й доволі спритно кинулися вперед. Останнім повз гниляк, в якого нижня частина тулуба закінчувалася роздробленими тазовими кістками.
Комусь страх додає рішучості й наснаги, а когось позбавляє останньої волі.
Жека зреагував миттєво. Взутий у тяжкі берцовки, він мчав так швидко, наче всі святі отці вперіщили його по дупі своїми нетлінними нагаями; відразу за ним відчайдушно задихався Вайт Раббіт, який курив з п'ятирічного віку й міг похвалитися рентгеном своїх легень навіть перед зборищем живих мерців. Від них добряче відставав Даня Інферно. Він часто озирався й ризикував втратити рівновагу, але на те були причини. Бо тільки він бачив затуманені й водночас розгублені очі Сатурнума, якому в литку вчепився дрібний плюгавець із діркою в черепі, що з неї сипалися грудки землі й жовті згустки зогнилого мозку; Саня не зміг навіть закричати, коли наступний мрець проштрикнув йому щоку власною зламаною ключицею. Поваливши хлопця на землю, зомбі розпочали трапезу; і тільки безногий гниляк, оцінивши кількість претендентів на живця, вирішив продовжити гонитву й вже тягнув пальці до Дані. Той розмахнувся, як футболіст другої ліги, і так загилив зомбі-інваліда, що мало не впав. Диво, яке допомогло втримати рівновагу, полягало в тому, що його нога застрягла в роті зомбака; перемістивши на неї центр ваги й здригнувшись від хрускоту нижньої щелепи, він другою ногою завдав не менш майстерного удару — бодай на декілька хвилин гниляк опинився в офсайді.
Тоді ж Господь милосердно нагадав Дані, що нижні кінцівки можна використовувати не тільки для того, щоб копати мерців, — і він побіг. Кілька разів озирався, та зомбі, здавалося, втратили інтерес до переслідування. Тільки безногий труп крутився дзиґою й навіть намагався вкусити когось із своїх колег, але травма нижньої щелепи псувала всі плани; врешті-решт, його надокучливість здобулася на достойну винагороду: жирний труп у поплямованій піжамі, якому двічі доводилося вивільняти ногу з пазурів цього скаженого обрубка, відклав убік руку Сатурнума й, притиснувши коліном безногого мерця, з нечуваною легкістю відірвав йому голову; тоді добряче замахнувся й відкинув цю несамовиту довбешку аж до заводських воріт; тулуб іще трохи покрутився біля товариства, а тоді брасом поповз до заводу.
Дані аж стало цікаво, чи знайде канібал-невдаха свою голову і чи вдасться припасувати її на місце, але ноги його виконували зовсім інші, раціональніші, накази свідомості. Наздогнавши Жеку й Байт Раббіта, котрі зупинилися біля поваленого тину, Інферно сказав:
— Вони за-за-забрали його з с-собою... Те, що ли-лишилось, забрали...
Страх повернувся до всіх трьох і зажадав сплати відсотків.
— Нам ж-жопа, пацани... — додав Даня. — Треба ви-ви-вибиратися звідси.
Джіперс Кріперс запропонував поки що сховатися в якійсь хаті й обдумати план дій, а заодно й подбати про сякий-такий захист. Вибухівка Сатурнума — єдина зброя, що в них була, — залишилася на окупованій живими мерцями території.
— Головне — не потрапити в гості до когось із них, — зауважив Байт Раббіт.
— А ще в-важливіше, щоб у ра-разі ч-чого нас не сплу-у-утали з к-кимось із них, — додав Інферно.
Жека пропонував навідатися в будинок біля цвинтаря, в якому горіло світло, та ця ідея категорично не сподобалася Дані й Вайт Раббіту.
Зійшлися на тому, що краще уникати контактів із місцевим населенням і пошукати прихистку подалі від кладовищ і заводу.
Що далі вони просувалися вглиб села, то більше переконувались: у Міцному ніде не можна почуватися у безпеці. Кілька разів назустріч їм шкутильгали трупи, й тоді хлопці перескакували паркани, тікали городами, ховалися за хатами чи сараями.
Розминувшись із черговою групою живих мерців (Даня був переконаний, що це була сім'я в повному складі), вони ледь не потрапили в пастку: коли забігли перечекати кілька хвилин у конюшні при доволі великому обійсті, на них там чекала ще одна компанія. По дорозі хлопці встигли трохи озброїтися (Даня тримав у руках вила, Байт Раббіт — косу), але навряд чи це допомогло би їм урятуватись. Адже ніхто з музикантів не чекав нападу, а тим більше — засідки.
Двоє мерців заховалися в сіні на піддашші. Коли хлопці переступили поріг, усе відбулося миттєво: перша потвора повалилася на Байт Раббіта, який встигнув виставити перед собою косу, спрямувавши вістря на нападника. Другий мисливець на живу плоть теж зістрибнув дуже невдало й напоровся на вила. Поки мерці висмикували зі своїх тіл сільськогосподарські знаряддя праці, музиканти вже встигли перескочити через тин на сусідський город. Вони знову були роззброєні й беззахисні, але живі.
Проминувши ще кілька дворів, Жека показав на приземкувату хату-мазанку, вікна якої були забиті дошками. Нікудишня фортеця, та для тимчасового перепочинку — що треба. Байт Раббіт знайшов достатньо велику каменюку, якою вдалося збити навісний замок. З іншого боку на дверях була кована клямка і міцний дерев'яний засув, — найкраща несподіванка за останні години. А втім, ця хата приготувала для столичних блек-металістів ще дві новини. Одну — хорошу.
Розділ 18.
Іди за мною, гниляк
Генерал Микола Станіславович Аматов підійшов до вікна, поправив портьєру.
— Я нє буду, я нє буду целова-ать халодних рук... В етой осені нікто нє вінова-ат, нє віноват... — продекламував ламким басом, сперся руками об підвіконня.
"Сьогодні щось малувато", — він притулився до броньованого вікна і задоволено усміхнувся, поплескав себе по щоках.
Під будинком уряду відбувалася чергова акція протесту. Звична картина. Люди з транспарантами. Раніше генералу навіть подобалося читати всі ці написи. Кожного дня, за сніданком, він згадував про цих недоносків та їхні осточортілі вимоги. Поки що він дозволяв пікетникам вільно й демократично мерзнути просто під вікнами свого кабінету.
Спочатку генерал був переконаний, що всі ці сміхотворні мітинги проплачені опозицією. Він вірив у те, що насправді його народ — розумний, практичний і терплячий. Коли Аматов звертався до людей із промовами, то саме цей ідеалістичний образ чесних трудівників, запозичений із радянських плакатів, проступав на плащаниці його душі й випромінював надійне, заспокійливе світло, наче православна ікона в пишному золотому окладі.
Коли він скрутив голову так званій опозиції, закинувши всіх її більш-менш помітних лідерів до в'язниць, нічого не змінилося. На свій превеликий подив, генерал щодня спостерігав із вікна ту ж таки картину: багатотисячний натовп, який вперто і бездумно вимагав неможливих речей.
Тоді генерал нарешті зрозумів, що переоцінив свій народ, — і радянська ікона в його душі зблякла.
Ці розбещені свободою нікчеми думали тільки про себе, про свою шкуру.
"Дегенерати. Чортові дегенерати, крикуни. Хіба для таких людей ми будуємо нову державу?", — сердився генерал, коли за вікном звучали бляшані барабани.
Найбільше дратували Аматова таблички з назвами населених пунктів, областей та регіонів, усі ці "Баришівка", "Черкаська область", "Кривий Ріг", "Вінниччина" і — як ніж у спину — "Донбас", "Луганськ", "АР Крим".
Секретарка повідомила, що в приймальні чекає полковник Тирлиця.
"Хай заходить", — генерал сів у крісло під власним портретом.
— У нас є результати по Міцному. Щойно говорив із Горбом, вони завершили першу серію тестів, і він хоче негайно доповісти про результати Вам особисто.
— Він тут?
— Ні, в лабораторії, але Ви можете зв'язатися з ним по Скайпу.
