Сакрал - Хомин Iрина (книги онлайн читать бесплатно TXT) 📗
Зараз, коли Тереза оглядала двері, стоячи з ліхтарем в руці, вона завважила, що деревина набрала вологи і потемнішала. Так, наче її поливали водою. Навіть сліди залишилися нерівномірні, мов обриси невідомих знаків…
Стіни теж вкрилися плямами і віддавали пліснявою, ніби довго мокли в воді. Обережно простягнувши руку, дівчина торкнулася кінчиками пальців стіни. Майже м'яка. На подушечках пальців залишилася побілка, мов кашка щойно розведеного вапна…
Звідки тут взятися воді?
У сінях сухо. Веранда, кімнати… всюди сухо. Навіть килими не вологі. Зовні коридорчика стіни сухі.
Серце шалено відбивало ритм і радило забиратися геть. Не тільки з будинку, а й з селища взагалі.
Але цікавість взяла гору. Чи то навіть не цікавість, а так, інстинкт. Коли ліхтар освітив стелю, Тереза завмерла. На розмитих покручених дошках все ще були краплі води.
Невже вода лилася зі стелі?
Ніколи не бувала на горищі. Не було такої потреби. І навіть фантазія не підказувала, що там могло бути. Діжка з водою? Скільки ж то треба води, щоб залити всі стіни і підлогу? Щоб аж дошки понабирали води…
Стоп.
Деревина набрала води. А картини?
Тереза сіпнулася наче від струму. Забула про все — страх, темряву і кинулася до сувоїв своїх творів. її побоювання підтвердилися. Мокрі. Намоклі полотна ледь не розлазилися в руках. Тремтячими руками вона поставила ліхтар на мокру поличку, обережно взяла один із сувоїв і вибігла в сіни.
Виникало враження, наче полотно не просто намокло, а кілька днів вимочувалося в посудині з водою. Матеріал зм'як, гнувся в руках і мало не розлазився від дотику.
Але як же так, стільки роботи! Можна сказати, кілька місяців роботи. Тереза вважала створені тут картини найкращим своїм доробком. Найціннішим. Саме такими картинами підкорюють серця людей, а може, й свідомість. Усю свою душу вона виливала на полотна. А тепер що? Безглуздо. Звідки могла взятися вода? Стільки води?
Руки обережно розмотували сувій. Розум підказував, що справи погані, але все єство Терези сахалося будь-яких висновків. Вона відмовлялася вірити, що найцінніші її роботи втрачено. Нарешті полотно було розгорнуто. На очі набігли сльози і, не втримавшись, потекли по щоках.
Все марно. Фарби розпливлися і перетворилися на суцільні нерозбірливі плями. Це якраз була вчорашня недописана картина. Кілька штрихів — і вона була б завершена…
А тепер що? Розмиті плями на полотні, фарби, якими забруднились руки і килим.
Важко сказати, що почував Бог, коли побачив, що всі зусилля були зведені нанівець і людина втрачена для раю. Але Тереза, коли зрозуміла, що все, в що вона вклала душу, знищено, відчула образу. І злість. Та таку, що аж в горлі душить. Страху вже не було, був жаль, що випікає очі, і клубок болю в горлі.
Притягнувши з двору драбину, вона якомога надійніше притулила її до стіни і полізла вгору. Мусить дізнатися, що сталося! Що могло бути на тому дідьковому горищі такого, що замок лише коридорчик? Але ж як замок!
Кришка виявилася важкою. Такою важкою, що Терезі знадобилося кілька хвилин, щоб підняти її. Збиті докупи товстелезні дошки ніяк не хотіли піддаватися на постукування і зусилля дівчини, але зрештою — і то досить легко — піднялися і дозволили себе відсунути.
Важкий застояний запах пилу, сіна та старовини вилився з отвору просто в лице. Від несподіванки Тереза відсахнулася і мало не злетіла з драбини. Потім зрозуміла, що запах — не єдина неприємність, яку доведеться терпіти. Ще є темрява. Густа-густюща темрява горища.
Довелося повернутися за ліхтарем.
Вже з потрібною річчю в руці відсунула кришку подалі, що було зробити доволі важко, й обережно зійшла східцями нагору. Так, на горищі було справді темно, але темряву розмивали смужки сонця, що їх випромінювало одне-єдине маленьке віконечко в стіні. Скельця вікна не витиралися, мабуть, вже дуже давно, можливо, кілька десятків років. Тож вони стали брудними та помутнілими від пороху та павутини, що заполонила практично все горище. Якби віконце було відчинене, повітря не було б таким тягучим і не віддавало таким застояним запахом цвілі.
Завжди це якби…
Поступово освітлюючи горище, Тереза розгубилася і навіть на якусь мить забула, для чого вона сюди піднялася. Вражаюча картина. Старі поламані речі, можна сказати, антикваріат, розкидані просто по підлозі. Купи мотлоху, вкритого товстим шаром павутиння, пилюки та часу… Навіть не відомо, чи зможе вона через цей безлад пройти.
Тереза ступила крок і навіть не звернула уваги на те, що під ногами сухо.
Але ж там, внизу, все вологе!
На кілька хвилин вона забула, для чого сюди піднялася. Ще ніколи в житті вона не бачила стільки старовини одночасно. Хіба що в музеях. Дивно. Хіба попередні власники не мали уяви про антикваріат і про те, скільки він коштує? Чи їм зовсім не потрібні гроші? В останньому Тереза дуже сумнівалася, правда, вона не бачила тих людей, але добре пам'ятає, в якому стані була хатина, коли вона вперше сюди приїхала.
Скільки старовини!
Тереза зупинилася перед кутою рельєфним залізом палицею, що стирчала з гори мотлоху і павутини. Легенько відкинула рукою павутину, намацала якийсь матеріал і зсунула його з предмета. Неприємне відчуття, тим більше, що під руку можуть потрапити живі павуки, цілі кубла павуків. Та й не лише під руку: вона стояла точнісінько в такому самому мотлоху, в якому крім павуків могло водитися що завгодно. Та позаяк уже тут…
Кута залізом палиця виявилася частиною прядки. Дуже давньої і гарної, правда, з поламаним колесом і перекошеними ніжками. Власне, прядка лежала боком на горі якогось антикваріатного брухту. Для того щоб побачити, що під нею, треба розбирати мотлох, а в Терези чомусь не виникло такого бажання, коли згадала, якою є на дотик павутина.
Переступивши через вкрите павутиною лахміття, вона почала пробиратися далі до віконечка. Треба обов'язково освіжити тут повітря, а для цього постаратися відчинити віконце або, у найгіршому разі, розбити його.
Наступна купа залізяччя сягала майже її росту. Щось покручене і гостре. Світло ліхтаря ковзнуло по кованих прутах, але Тереза так і не змогла збагнути, що то було перед нею. Щоправда, довелося озирнутися на залізяччя ще раз. Коли проходила повз нього і вже хотіла переступити через набитий старим посудом ящик, щось її сіпнуло. Так, ніби зачепилася сорочкою за щось гостре.
Озирнулася і попід шкірою пройшов легенький морозець…
До залізяччя було щонайменше півметра. Вона не могла ні за що зачепитися. Просто не могла.
Але ж таки щось сіпнуло її!
Готова поклястися.
Всупереч здоровому глузду ще раз освітила купу пруття, аби пересвідчитися, що все лежить на місці. І лише коли не помітила жодного поруху, пішла далі.
Тепер зосередити увагу заважали нерви і серце, що раптом почало шалено битися. Ось-ось вистрибне з грудей. Достатньо якогось шурхоту чи стуку. Вона знала, як називається такий стан. Страх, найжахливіший із усіх станів людської душі. Його ніхто не може пояснити. Існує споконвічно, нікому не підвладний і не знає, що таке спокій. Немов червоточина живе в душах людей. Заважає думати, а іноді й жити. Хоч хтось може похвалитися, що подолав у собі страх? О, він має безліч ликів! Страх болю, фізичного болю, крові, смерті, страх втрати близької людини, страх зради. Останній найпідступніший з перелічених. Це коли віриш людині, довіряєш найпотаємніше, а потім, коли тобі у важку хвилину потрібна підтримка, дізнаєшся про зраду.
Страх буває різним. Але чого саме вона боїться в цю хвилину, Тереза не знала. Не могла пояснити. Можливо, через те що навколо відбувалося занадто багато незрозумілого. Дивні події. Занадто багато дивних подій як на останні два дні.
Вікно вона все ж таки відчинила. Без проблем, хоч думала, буде важко. Потьмяніле, воно здавалося зачиненим навіки, навіть вмурованим, але легко піддалося рукам і відчинилося всередину. Потоку чистого повітря навіть не відчула, зате стало трішки світліше. Важко зітхнувши, Тереза розвернулася і стала обличчям до темряви, звідки дивилися на неї навдивовиж давні предмети старовини.
