Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (библиотека книг .txt) 📗
Він безсилий без моїх гріхів.
Чомусь ця безглузда думка принесла їй втіху. Хоча чому тут тішитися? Її гріхів більш ніж удосталь для його сили.
Чи вона винна? Чи хотіла цього?
Так. І марно заперечувати. Правді слід дивитися у вічі.
— Ти зодягнулася немов на празник, — зауважив він зі смішком.
— А це празник і є. Свято справедливості.
Він розреготався, злегка відкинувши породисту голову. Гафія розуміла, що саме його так насмішило. Кажуть, Бог у раю не сміється, раптом спало їй на гадку. Увесь сміх від сатани. Та чого вартий рай без усмішки?
— Забагато думаєш, як для жінки.
Ванда-Гафія не образилася, лише знизала плечима: може, й так, а може, й ні, і промовила, піднявши до неба зеленкувато-сині, надзвичайно виразні очі.
— Я роблю те, чого бажала понад усе. А мені чомусь прикро...
— Зілля помсти — полин, її квітка — дурман. А чого ти чекала?
На цей закид Гафія не відповіла. Пам’ять підхопила її, наче вітер — пір’їнку, і затягнула в минуле так скоро, що й скрикнути не встигла. Жінка ніби бачила себе, дванадцятилітню, — ось вона в Нічному, бреде від хати до хати і проситься у найми, але ніхто не бере: погана слава Уляни випередила навіть її нажахану доньку. Ось, діставшись до халупи край села, вона, зморена, присіла на призьбі і заснула. А розбудив її низенький, плюгавий чоловічок на ймення Стецько — хазяїн тієї занедбаної хатини, вдівець сорока років, якого людський поговір винив у смерті жінки — забив, мовляв, на смерть. Швидше за все, так воно й сталося, та тоді Гафійка цього не знала, а якби й знала, нічого б не змінилося. Стецьку стало одного погляду на тоненьку, як лозинка, дівочу фігурку, на відьомські очі Гафії, щоб запропонувати: «Виходь за мене».
Звісно, вона сказала «так». А в чотирнадцять вже була матір’ю — щоправда, недовго. Первісток, хлопчик, народився завчасно — цьому посприяли Стецькові стусани в живіт вагітної дружини — і помер, не протягнувши й тижня. Після цього Стецько почав бити Гафію не лише руками, а й ногами, або й батогом, примовляючи при цьому:
— Що, забула вже, як я тебе з-під тину взяв — босу, в одній запасці?! Ні посагу, ні дому, ні родини! Думаєш, що хазяйка тут? Курва ти проклята, на лиці — янгол, та з лиця воду не пити! Відьмацьке сім’я, чортів рід!
І одного разу, коли муж особливо лютував, Гафійчин терпець увірвався. Стоячи в дерев’яних ночвах, гола-голісінька, мов Єва в перший день творіння — саме поливала розпанахану спину трав’яним відваром — Гафія глянула на Стецька так, що її очі немов засвітилися, замерехтіли дивовижним сяйвом, таким, що навіть чорні цяточки зіниць перетворилися на маленькі розпечені сонечка.
— Я повік не забуду твого добра, рідненький.
Чоловік розгубився так, що навіть горлати перестав.
А незабаром він потонув у калабані глибиною по качину дупу. А все шинок та горілка — йшов п’яний, носом у воду впав та не зміг підвестися. І то ще диво було: пізня осінь, усі калюжі навколо на ніч підморозило, а цю ніби хто вогнем попід низу грів.
Перше, що зробила Гафія, ставши вдовою, — продала земельку Стецька, що її було вдосталь, тільки не обробленої. Лишила собі клаптик для городини, найняла чоловіків із сільських, аби ті зруйнували стару хату і звели нову, дерев’яну, просто-таки панську — грошей вистачило. Односельці йшли до неї неохоче, але працювали старанно і жодної відмови вона не почула.
На селі Гафію дуже боялися.
І ненавиділи — особливо жінки. Заздрили їй, пантрували чоловіків, що, йдучи з шинку, неодмінно, так чи інакше, а завертали до молодої вдови. Та нікого не приймала, гнала усіх втришия, та що це важило в очах засліплених люттю молодиць? «Вона ще й вередує, та відьма!» — бризкали слиною вони після служби. А одна, особливо затята, теж вдова і, за чутками, одна з численних полюбовниць тутешнього пана, про якого Гафія чула багато, та його самого ніколи не виділа, у неділю, після церкви, кинула в юрбу мирян:
— Спалимо відьму!
Їй не пощастило — того ж вечора черговий залицяльник, аби вислужитися, доніс це Гафійці. Наступної неділі войовнича молодичка впала прямо в церкві, і з неї піною вийшло Святе причастя. Язикату Хвеську скрутило таким вузлом, що не вирівняв ані костоправ, ані попові молитви.
Гафія не збиралася повторювати помилки своєї матері.
Більше відьму ніхто не займав. Її лишили в спокої на довгих п’ять років, аж доки вона вперше побачила пана цих країв. Ледве глянула на нього — і пішов її спокій за водою.
Пан саме повертався з походу. Мав ще інші, багатші села, то й нечасто навідувався на свої окраїни, але цього разу щось вело його туди — так він потім сказав Гафії. А спочатку жінка почула, як хтось стукає у двері проти ночі, і пішла відчиняти. На порозі стояв дорого та ошатно вбраний чоловік, білявий і пихатий, на позір — років тридцяти, в оточенні кількох вояків.
— Дай води, хлопко! — звелів незнайомець.
Гафія мовчки грюкнула дверима перед його носом. За якусь мить стук повторився.
— Я тобі що сказав?! — заревів пан, коли Гафія відчинила вдруге. — Хочеш спробувати моїх канчуків?! Чи моїх хлопців?!
— А ти хочеш, щоб у тебе руки відсохли, паничу? І у хлопців твоїх також?! Ліпше не займай мене, а проси добре, то й дістанеш напитися! А як ні, то йди собі з богом!
Пан отетерів. Озирнувся розгублено на своїх хлопців, що підсміювалися в нього за спиною, але чомусь не розгнівався, а зробив знак, аби піднесли ближче смолоскип, і в його мінливому світлі довго роздивлявся Гафію. Та також дивилася на нього, лише зараз помітивши, що пан під мухою — не те щоби геть п’яний, але скоро буде.
— А я знаю, хто ти, — раптом переможно заявив пан. — Ти відьма тутешня. Про тебе все Нічне чутками повниться. Аж гуде...
— Я не тутешня.
— І тобі байдуже, що люди говорять?!
Їхні погляди схрестилися, і пан першим відвів очі.
— Що мені поговір — я думки вмію читати.
— І мої читаєш?!
— Невеликий труд! Ти мислиш так голосно, наче в дзвони б’єш.
Нічний гість раптом засміявся.
— Присоромила ти мене, молодице. Мені про тебе економ писав. І про Хвеську теж.
— Та невже?! Ну і як, паничу, розігнуло вже любаску твою, чи ще й досі бубликом по селу катається?!
— А холера її знає! Не до неї тепер. Винеси води, красуне, — таляра дістанеш!
— За «спасибі» винесла б, паничу. Христа ради винесла б. А свій таляр ліпше пропий. Я не бідна, хоч і... хлопка!
Чоловік надувся, мов жаба на дощ.
— Ну й не треба! Ще благати тебе! У корчмі нап’юся! І води, і решти...
Гафія промовчала.
— Ти не хочеш дізнатися, як мене звуть? — раптом спитав він.
Пан стояв, похитуючись, і від нього вже тхнуло шинком — сморід, ненависний їй з дитинства, але вона змовчала і вдруге, стрималась, тільки фиркнула коротко, як застуджена кішечка: ні, мовляв, не хочу.
— Ян. Мене звуть Ян Любомирський. Хоча всі мої коханки називають мене Янек.
— Смак у тебе на коханок кепський, — думаючи про Хвеську, мовила Гафія і тут-таки поцікавилася: — Ти до корчми хоч дійдеш, Яне?
Той ображено випнув груди і кілька разів моргнув.
— Та тут до тої к... корчми... через дорогу навприсядки!
Ось тут Гафія й засміялася.
— Ну то щасливої дороги, паничу!
Невідомо, якими манівцями водив його нечистий, але до шинку Ян Любомирський, шляхтич тридцяти років та удівець, втрапив, аж коли світало. Мокрий як курка, бо цілу ніч падав дощ, злий як пес і розгублений. Важко сів на дерев’яну лаву, спорожнив кухоль квасу, піднесений служницею, і зітхнув. У вухах і досі бринів мелодійний голос: «Ну то щасливої дороги, паничу!»
— Відьма, — пробурмотів він, удаючи, що не чує кепкування своїх жовнірів — ті дісталися до шинкарки та горілки без пригод і вже встигли й нализатися, і протверезіти. — Паничем мене обізвала, а не паном, як належить, і взагалі — звела! Відьма! Не дарма про неї поговір йде! Не треба мені було в неї ніц просити, навіть води!
До покоїв — і хто тільки обізвав ті злиденні, обшарпані кімнати в корчмі таким пишним словом?! — не дійшов, забракло сили. Кульгаючи — від вологи та довгої дороги розболілася стара рана в лівій нозі — сяк-так дістався до стайні, упав там на запашне сіно і так і заснув під сопіння коней та шум дощу. І проспав аж до ночі. А прокинувшись, покликав гайдуків. Слухаючи наказ пана, ті кивали і масно всміхалися. Таке вони чули не вперше і, далебі, не востаннє.
