Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка (библиотека книг .txt) 📗
— Якби я хотіла справедливості, то звернулася б до суду.
— Дуже смішно, — мляво прокоментувала Тамара.
— Я прийшла сюди не для того, щоб вас розважати. Даруйте, що змарнувала ваш час. Тьотя Віра казала мені, що ви дуже могутня чаклунка, але не згадала, що ви — черства, товстошкіра і байдужа до горя ближнього свого людина.
Сказала жінка, замовляючи вбивство.
— Мені доведеться знайти когось іншого, не настільки закам’янілого. Ще раз вибачте.
— Стривайте, — Тамара зітхнула. — Гаразд. Переконали. Це буде нелегко, але я згодна.
— О... що ж... я не знаю, як вам і дякувати!
— Спеціально для цього людство винайшло гроші. Але попереджаю — ціна висока.
— Байдуже. Я добре заробляю, і мої старі... Ціна не має значення. Коли до вас прийти?
Тома ледь стрималася, щоби не знизати плечима.
— На молодий місяць. Десь за два тижні. Вісімнадцяте червня підходить?
— Так, — квапливо погодилася сіра. — Що мені з собою взяти?
— Дві воскові церковні свічки, вашу фотографію, фото чоловіка і його сорочку.
— А від неї що принести?
Та що хочеш, однаково викину.
— Маєте її знімок?
— І не один, — гордо повідала радикальна відвідувачка.
— Вистачить одного. Фото і речі я не повертаю. Чекаю вас вісімнадцятого опівдні.
— А пізніше не можна? Надвечір? Я на роботі.
— Я теж. Візьміть відгул. І задзвоніть мені попередньо на мобільний, бо я скоро переїжджаю. Дам нову адресу.
— Добре, добре, як скажете. — Ледве не кланяючись, Єлизавета незграбно взулася і вискочила за двері. Тамара зітхнула. Нічого складного в тому, що вона замислила, насправді не було. Вимести з голови цієї мстивої дурепи усі думки про смерть суперниці та зробити приворот на чоловіка, щоб від сім’ї не бігав, хтивий козел, — справа кількох сеансів і малих сил, та Лізі про це знати необов’язково. Тома чудово знала цей тип жінок — у них винен весь світ, окрім любчика, вони самі вигадують виправдання для своїх мужчин, та ще й такі, що будь-який адвокат від заздрощів вдушиться; вона не просто не поважала таких квочок, а зневажала їх. Та якби мишка дійсно звернулась до іншої ворожки, наслідки могли б бути печальними. Добре, якби тільки на гроші її розвели, цю фурію — втім, зраджена жінка дасть сто очок вперед усім трьом богиням помсти, — так ще ці недороблені провидиці, віщунки і знахарки можуть щось таке встругнути, що хіба Пан Бог поправить, а відробляти завжди важче, аніж попередити.
Ворожка... Цікаво, чому вони всі так бояться цього слова — відьма? Що у ньому такого поганого? Хіба що церква піну пускає — провина, мовляв, перед Богом. А чим є богослужіння, як не ушляхетненим відлунням ритуальної магії? Визнати це? Та ви при своєму глузді? Усе, що було до християнства, — гріх; усе, що є у християнстві, — від Бога. Яка вузьколобість!
І знову пролунав дзвінок. Будучи впевненою, що це прийшов пунктуальний пан Петро, Тамара не стала зазирати у вічко — і дарма, бо на порозі замість Петра Іполитовича виявився незнайомий чоловічок, довгий, як лозина, худий, як сірник, і весь окутаний солодкуватими алкогольними випарами. Волосся чоловіка, кучеряве і безбарвне, неначе молоді кукурудзяні рильця, спадало йому на очі так, що з-під чуба стирчав лише кінчик носа, гострого, як щойно заточений олівець. Як тільки двері відчинилися, зайда видав нервове:
— Щойно до вас приходила моя дружина. Що вона хотіла?
— І вам доброго дня.
— Я спитав... — Чоловічок упіймав ніжний погляд Томи, закашлявся, сухо пробубонів «Здрасьтє», і відразу ж продовжив: — Що у вас забула моя жінка?
— Торішнього снігу. То це була ваша жінка? Така пані років сорока...
— Тридцяти.
— Може, й тридцяти, за паспортом. А на вигляд — сорока, сизоока...
— Гарненька шатенка. І очі в неї сині, а не сизі.
Гарненька? Шатенка? Чи то любов таки сліпа, чи то цей добродій. Тамара, втім, просто стояла і мовчала.
Чоловічок, перерахувавши всі прикмети своєї пари, нетерпляче затіпався.
— То це вона чи ні?
— Консультація у мене платна, — відрубала Тома, — але навіть внесення вами певної суми не є підставою для розголошення лікарської таємниці. Якщо ви стежили за своєю жінкою — а ви явно стежили, — то самі маєте знати, хто у мене був.
Неприємний гість якийсь час блимав банькуватими очима, вочевидь, перетравлюючи цей монолог, — за потреби Тамара добре вміла будувати складні вербальні конструкції і ніколи не збивалася.
— Це вона, — нарешті видушив чоловік. — Я впевнений. І я в курсі, що вона тут робила. Не триндіть, ніби ви лікар! Я все про вас знаю.
— Геть усе? Слухай, Господи, щось ти сьогодні на себе не схожий. Блідий якийсь. Певно, важкий день... Та ти проходь, не стій на порозі!
Чоловік стиснув губи так, що вони геть зникли, лишивши по собі щось схоже на дірочку в курячій гузці.
— Я не придурююсь, — промовила Тома вже серйозно і значно люб’язніше, ніж того вимагала ситуація. Можливо, в іншому випадку вона й послала б цього нескладного чолов’ягу на дідькове весілля, та сьогоднішній жвавий ранок добре відволікав її від нечіткого, змазаного, але безумовно лихого та зловісного передчуття, яке з’явилося відразу за роздратуванням і яке Тамара ще не витлумачила. — Навіть маю диплом медінституту. З відзнакою.
— З якою це? — єхидно скривився чоловічок. — Із пентаграмою?
— Саме так. Із знаком якості. Якщо інших питань немає, то я вас більше не затримую.
— Сподіваюся, ви не думаєте, що я дозволю зеленому дівчиську командувати мною?
— Думаю, чоловіче, бо я тут живу. А ви хто такий?
— Я чоловік Єлизавети!
Не помітивши в очах Тамари благоговійного страху, створіння, видно, знудилося і вирішило заявити рішучий протест:
— Ну ось що, з мене годі. Ставтеся до мене з повагою, бо інакше я...
— Що? — Ввічливість, як виявила свого часу Тамара, дуже летюча субстанція — від кипіння гніву перетворюється на газ і швидко випаровується. — Ти й мене спробуєш трахнути, забувши попередити про дружину Лізу? Боже милий, та тій дівчині, що лягла під тебе, треба виливати переляк, і то ретельно. Що ти собі думаєш? — Коли їй грубіянили, Тома завжди переходила на «ти» — так було легше огризатися. — Корчиш тут із себе на всю губу пана! Жінці своїй цю виставу закатай, може, дождешся оплесків, а я — глядач невдячний. Кажи, чого треба, якщо треба чогось, а як ні, то гляди за поріг не перечепися.
Чоловік відкинув пухнастий чубчик з чола, і на Тому глянули несподівані у своєму холоді блакитні зіниці.
— Кого вона хоче вбити — її чи мене?
— Ну-у, тебе вона любить. Не розуміє, бідна, що легше одного котяру блудливого зі світу звести, аніж щоразу по новій юнці нищити, але ти не тривожся. Нікого я не вбиватиму, хоча... ти краще йди з-перед очей, не спокушай.
— А я в усе це не вірю! — пішов з тузів чоловічок. Тамара широко розвела руки, демонструючи, як це її втішило.
— То в чому проблема?
— Нема проблем. Це просто страховка. Раптом зі мною щось трапиться...
— А, ти орендуєш банківський сейф, — підхопила Тома. — У сейфі конверт з написом: «Відкрити в разі моєї загибелі», а в конверті записка: «У моїй смерті прошу звинувачувати свою хтиву натуру, небажання тримати член у трусах, дружину Лізу і родиму відьму Тамару Сотник, яка навела на мене порчу та міліцію». Цікаво, за розтління неповнолітніх ще саджають? Не пам’ятаєш, скільки дають?
— Чого дають? — поперхнувся бідолаха.
— Років, Модесте, років. Ув’язнення. Ну й іменнячко в тебе, господи прости! Хто тебе так обізвав, мати? Промахнулась вона трохи, тебе скромним уявити не легше, аніж бегемотів у синхронному плаванні... Тільки не питай, звідки я все знаю, ти ж все рівно не повіриш, що Єлизавета мені навіть імені твого не сказала.
— Я не...
— Ти — не, це вже точно. Скільки їй насправді, Олі тій? Шістнадцять? Не чую.
— П’ятнадцять. — Нещасний Модест уже тричі прокляв той шлях, яким прийшов до цього дому. — Богом клянуся, вона сама цього хотіла. У штани до мене лізла...
