Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен (читать книги полностью TXT) 📗

Вовк каже:

— Добре, веди.

Прийшли вони на толоку, видять — пасеться кобила, а обротянка за нею по землі волочиться.

— Ото добре! — каже заєць. — Слухай, куме, я тобі поможу ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за обротянку, а ти тоді надбіжи, я тобі оброть засилю на шию, то вже нам кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лиш добре «соб» [1], то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.

— Добре, — каже вовк.

Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв обротянку за кінець, зав’язав кульку, моргнув на вовка, той прискочив із-за корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам в ноги.

Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати!

А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила, вже би всього відрікся, ба, коли-бо бісова обротянка на шиї зав’язана.

А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові:

— Та-бо соб, куме, соб бери! Чому так не робиш, як я тобі казав?

Як кобила вчула той крик, гадала, що то другий вовк, як не пуститься тікати, а вовк на обротянці за нею тягнеться.

Що він не гепне об камінь або об пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та й ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.

Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Приходить ближче, а то вовк за шию на обротянці зав’язаний — не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить, що відтоді вже вовки ніколи зайця в куми не просять.

Вовк та кравець

Раз кравець ішов лісом. Його і напав вовк та й питав:

— Хто ти?

— Кравець.

— Ну, поший мені кожух, а то з’їм.

А кравець каже:

— Лягай, я зміряю.

Вовк ліг, а кравець як зачав його пороть аршином. Доки бив, поки уже вовк і не встане. Кравець узяв та й хвіст одірвав. Ото і кожух вовкові!

Лежав, лежав вовк; днів через три оклигав. І зобрались раз вовків багато та і пішли до чоловіка овець красти. А у його здорово двір обгорожений. Вони усе один на одного лягають. Лягали, поки аж рівна куча стала із стіною. А куций вовк на споді (той, що кравець хвіст одірвав). А хазяїн вийшов надвір та як чхне. «Ачхи!»

А куций вовк думав, що то кравець каже: «Аршин!» Та як пручнувся із споду, а вовки усі як заторохтіли та й повбивалися. А куций утік в ліс.

Вовча присяга

Лисиця каже вовкові: «Я не вірю вам, куме, щоб ви були мені вірним кумом, а як присягнете, то я тоді повірю». — «Добре, — каже вовк, — я присягну, тільки щоб ви тоді і мені присягнули і щоб де не забували мене чи рибкою, чи м’ясцем». — «Добре», — каже лисиця. — «А де ж я буду присягати?» — пита вовк. — «Ходімо, куме, я поведу вас до присяги, по закону присягнете».

Пішли. Йдуть, йдуть, аж стоїть мужикова кобила в лісі, прип’ята на довгім аркані, пасеться. Лисиця притягла трохи того аркана, зробила петлю, викопала ямку, на ту ямку поклала ту петлю з вірьовки і каже вовкові: «Ану, куме, кладіть сюди лапу та й кажіть за мною форму:

Служу государю і Богу,

І кладу у петлю ногу,

І держу вірно і кріпко,

Поки скажуть годі, -

і держіть же, кумчику, так ногу і кажіть цю форму тричі».

А сама пішла за кущ та як наляка кобилу; а та кобила як рвоне, вовкові ногу зашморгнула. Вовк завив, а кобила як побіжить, одірвала вірьовку з вовком та біжить, а вовк за нею тягнеться та кричить. А лисиця біжить та плаче ззаду і каже: «Вовчику, кумчику, голубчику, одривайтесь і одгризайтеся».

А кобила ще швидше біжить і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.

А лисиці цього й треба було.

Воли і цап

Був чоловік, мав пару волів і дуже ними тяжко робив. Аж одного разу ввечір прийшли вони додому, дуже ся тяжко напрацювали і зачали говорити один до другого, що тяжке орання мали, дуже ся змучили. А цап то почув і каже: «Які ви дурні на цисе. Я, бувши вами, зараз би-м ся зробив слабий, і ґазда не піде одним биком орати».

Ґазда стояв під стайнев і то всьо слухав, що вони говорили, тому вже знав наперед, що вони гадають робити. На другий день рано приходить до стайні, а бик один лежить уже, як звикле, сумує, бо він слабий. Ґазда не дає йому їсти, бо каже, що слабий їсти не хоче. Тому здоровому дав їсти, погодував його і пішов з ним орати разом із цапом. А як відходив рано з дому, то казав жінці, щоби їсти волові не дала, ані води. І так бик лежав цілий день голоден і без води за ту кару, що ся зробив слабим.

Той знов, що пішов з цапом орати, був дуже злий на цапа, бо йому зле було з ним орати, а сей був злий на цапа, же стояв голоден і цілий день нічо не їв. То ввечір, як ся посходили, то би були цапа забили з тої злості, що він їх так зле нарадив, бо вни хоть були помучені, ліпше було обом робити.

Ворона і гадина

Одного разу поклала собі ворона на дереві гніздо і нанесла яєць. А у тім дереві, у споді у корінню, мала і гадина гніздо. Але ворона висиділа молоді і ходила шукати молодим поживлен-ня. Далеко літала і збирала, що могла, аби погодувати діти. Приходить она одного дня до гнізда, дивиться — бракує одного вороняти. Що би се було? Но дуже їй жаль було за дитинов, але що мала робити? Другого дня забракло знов одного вороняти. І так за тиждень не стало і одної дитини. Дуже лементувала ворона, що якийсь злодій так виїв її діти, що она не виділа, але не могла на то ніц порадити. Но мусіла она наново нестися і сидіти.

Висиділа она знов молоді, пішла їм шукати поживи. Приходить — знов бракує… І так раз по раз пропадало по вороняті, що лишилося лиш одно. Але як мало пропасти посліднє, то ворона зловила злодія. Сіла она собі на друге дерево і дивиться, хто буде іти до гнізда, та й побачила, що та гадина, що мала гніздо у корінню, вилізла на дерево і з’їла її дитину.

Думала ворона і гадала, а трудно було того злодія вигнати. Але видів то лис і зараз їй порадив: «Тут, — каже, — зараз прийде князівська дочка купатися до ріки, і як буде з себе одежу здоймати, то буде мати на шиї злотний ланцюжок. Ти коби-с тот ланцюжок озьмила у дзьоб і занесла до тої нори гадячої, то буде добре».

І так ворона зробила. Але слуги уздріли, що ворона ухопила ланцюжок, і надзирці, надзирці та й дивляться. А ворона спустилася до гадячої нори і там упустила ланцюжок, а сама відлетіла на друге дерево і дивиться з вершка, що то з того буде. Слуги надійшли до того дерева до коріння і дивляться у нору, а там ланцюжок блищить си. Але що трудно було його дістати, то мусіли копати і добули при тій нагоді і гадину та й її убили.

Так-то ворона позбулася свого тяжкого ворога і уже собі дальше мешкала у своїм гнізді спокійно.

Ворона й рак

Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.

Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.

Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:

— Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька — що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!

— Угу, — каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.

— Ой, вороно, вороно! — промовляє знову рак. — Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була — куди іншим воронам до неї!

— Угу! — знову обережно проказує ворона.

— Ой, вороно, вороно! — таки одно править рак, — знав я й братів твоїх та сестер; що ж то за гарні та вдатні були! Сказано — хорошого роду!

— Угу! — все однаково відмовляє ворона.