Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен (читать книги полностью TXT) 📗
— Але ж, — каже рак, — ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?
Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:
— Еге!
Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді — плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!
Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…
Ворона та лисиця
Бо то була собі стара лисиця і не могла нічого де злапати. І лягла собі на болоті і лежить. Але прилетіла ворона, сіла на голові і дзьобає її очі. І тая лисиця перекинулася і злапала ворону. І ворона проситься в неї: «Ти стара, і я стара — не псуй собі зубів, а пусти мене». І каже до лисиці: «Лети зо мною до мене до двора, там в дворі роблять масло, і ти будеш масло їсти, то не будуть тебе зуби боліти». І прилетіла ворона з лисицею під браму і каже лисиці: «А ликай масло!». Але вилетів пес і біжить за лисицею. І вона прибігла до своєї ями і влізла і питає своїх ніжок: «А що ви, ніжки, гадали, як-їсьте до ями втікали?» — «Ми тоє гадали, щоби-сьмо втікли і щоби нас масло не помастило». І тая каже: «Ну, то куплю вам черевички за тоє! А ви що, вушка, гадали, як-їсьте до ями втікали?» — «Ми слухали, чи далеко масло за нами поспішає». — «Ну, то куплю завушнички вам! А ти, що, хвосте, гадав, як-їсь до ямки втікав?» — «А я то за пень, то за колоду, аби масло лисицю помастило». А вона тогди з ями: «На, масло, хвіст, коли він такий!» Пес злапав за хвіст і лисицю з’їв.
Голе телятко і вовк
Голе телятко пішло в Київ Богу молиться. Іде, а йому назустріч біжить вовк. «Здрастуй, голе телятко!» — «Здрастуй, сірий, кудлатий вовче!» -
«Куди ти, голе телятко, йдеш?» — «В Київ Богу молиться». — «А тут буде небо валиться, так возьми і мене з собою». — «Іди», — каже голе телятко.
І пішли умісті. Ідуть, ідуть, а назустріч їм біжить кривий вовк. «Здрастуй!» — каже кривий вовк. «Здоров!» — «Куди ви йдете?» — «В Київ Богу молиться». — «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене». — «Іди».
Ідуть, ідуть, а їм назустріч сліпий вовк. «Здрастуйте!» — «Здоров!» — «Куди вас Бог несе?» — «В Київ Богу молиться». — «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене до себе в компанію». — «Іди».
Ідуть, ідуть, а на дорозі стоїть хата, а в тій хаті живуть заєць, лисиця і медвідь. Тоді кудлатий вовк і каже: «Давайте, братці, поміряємось на пальці, хто буде верхній і спідній, тим іти вигонити зайця, лисицю і медведя із хати». Прийшлось іти кривому та сліпому вовку вигонити.
Прийшли вони до хати, підрили стіну, влізли в хату і давай вигонити зайця. Лисиці і медведя на ту пору не було дома.
Заєць як ухватив сліпого вовка, а він як закричить: «Що воно мене як щипцями тягне?! Пусти, пусти мене!..» Заєць і пустив його, а сам як підскоче, як ухватить кривого за губу, а кривий як закричить та й сів додолу. А тут і медвідь шасть у хату. Як ухватить кривого, а потім і сліпого — так і попереривав їх на шматки і повикидав із хати.
А голе телятко та кудлатий пішли собі в Київ…
Горобець
Серед птахів є він найгірший злодій. Він потрафить знайти найменшу дірку, залізти через неї до комори чи куди інде, наїстися і шкоду зробити.
Так велося, що через горобця усіх пташок злодіями стали називати. Злетілися усі птахи на раду і вирішили, що треба злодія покарати. Зловили горобця, закували і кинули у тюрму.
Але і тут йому хитрість допомогла. Недовго відбував кару — потрафив якось вкрастися на волю. Але ноги не було кому розв’язати. Тепер дехто дивиться і питає:
— Чого горобець скаче, а не ходить, як усі птахи?
Тому, що ниньки має лапки зв’язані, що в тюрмі зв’язали.
Є ще така приповідка: скаче, як горобець.
Гуска і риба
Плаває гуска по воді і голосно говорить сама з собою: «Я вправді удивительная птиця! І ходжу по землі, і плаваю по воді, і літаю по воздуху; немає другої такої птиці, як ми, гуси».
Услихала сії слова риба і говорить гусці: «Яка ти, гуско, глупая птиця! Та ци можеш ти плавати, як я, бігати, як олень, і літати, як орел? Ліпше знати хоть что одно, но добре, чем все і плохо».
Два вовки
Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. «Піду, — каже, — ляжу на шляху, може, хто заб’є».
Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк. «Здоров, дядьку!» — «Здоров». — «А чого це ви тут лежите?» — «Та нездужаю вже і їсти добути; а ти ж хто такий будеш?» — «Та я такого-то роду, може, чували?» — «Знаю, — каже, — славні були увесь рід; чи і ти ж такий?» — «Е, дядьку, я ще чище їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду».
Побіг та прямо на отару, а собаки як почують та за ним, а він прямо на того старого лупе. Добіг, перескочив через його, а собаки на старого. Всилу, всилу він утік. Пішов далі, ліг.
Аж ось біжить другий вовк. «Чого це ви, дядьку, тут лежите?» — «Та таке-то й таке, нездужаю вже і пропасти». — «От я вас нагодую». — «Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?» — «Та я такого-то заводу». — «Е, ваші всі були лайдаки та мошенники», — «Ні, дядьку, я не такий».
Аж ось їде чоловік кобилою, і лоша біжить. «Ідіть же, — каже, — дядьку, та ляжте у житі». Той пішов, ліг, а молодий як наскоче на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав. «Їжте, — каже, — дядьку».
Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу. Пішов той чоловік, плачучи. «Оце вам, — каже, — дядьку, днів на стільки хвате».
Два вовки й лис
Два вовки спорили за тоє, у кого з них острійші зуби. Спор продовжувався, і — як то звичайно буває в таких случаях — оба горячилися, нічого не доказуючи і не хотячи уступити один одному. В той час проходив мимо них знайомий їм лис. Вовки вдалися до нього з просьбою, аби він був посередником межи ними й рішив правосудне їх спор.
— Друзі мої, - сказав їм лис, — мені здається, тут не слов потреба, лиш діл. Якби ви хотіли трошки погризтися, то легко було би рішити, на чиїй стороні перевага.
Вовки не могли одкинути такої мудрої ради. Межи ними почалася славна бійка; зуби обох противників задзвонили, як мечі; де впивався ними один, там у другого летів клок шерсті або текла чорна кров струями. Наконець оба утомились і впали закривавлені на землю.
— Прекрасно! — сказав лис. — Тепер видно, що ви не уступаєте один другому в остроті зубів і в іскустві уживати їх. Одпочиньте собі трошки, а я тим часом приведу сюди старого приятеля, пастуха од овець, щоби він вас вилікував.
Два осли
Ішли два осли з вантажем: на одному була сіль, а на другому — губка. Перший осел ледве ноги волочив, а другий ішов легко й весело. Довелось їм переходить через річку. От той осел, що на ньому була сіль, зупинився в воді і почав купатись; він то лягав, то вставав. Так він робив до тих пір, поки розтала-вся сіль. Тоді осел вийшов з води веселий і побіг швидко.
Другий осел, дивлячись на першого, і собі почав купатись у воді. Та що довше він купався, то важчою ставала його клажа. Губка набралась води і стала важка, так що другий осел ледве ноги волік.
Два цапи
Два упертії цапики подибались раз на вузькій кладці, поставленій через глубокий потік. Обом перейти через кладку не було можна; треба було котрому з них вернутися назад і почекати на березі потока. Но они не хотіли. Один з них сказав: «Уступись мені з дороги!» Другий відповів: «Овва, який мені великий пан! Уступися сам!» — «Ні, братику, я старший від тебе, і мені уступити тобі, молодшому? Ніколи в світі!..»
Тут оба, не думаючи довго, зачали битися головами, зчепилися рогами, оперлись о кладку ногами і дуцкались. Но кладка була мокра, оба поховзнулися і полетіли просто в воду!..
