Паризьке кохання - Чагровська Лариса (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
— Що ти хотіла, Дарусю?
— Нам потрібно зустрітися. Є важлива розмова, любий. Я тебе розбудила?
— Нє, то мобільник чортів завалився десь за кушетку і теленькав на весь кабінет. Ледве дістав його… Я ще на роботі. Давай зустрінемось «В Ольги», що біля Палацу Мистецтв. Скажімо, о сьомій вечора. — Ти маєш рацію, нам давно треба поговорити.
Ось воно, втішилася Даруся, заледве встигнувши дати відбій. Сьогодні Ігор освідчиться їй. Зробить нарешті довгожданну пропозицію руки і серця. І вона, Дарина Коваль, її прийме. Ще б пак! Бо вона не з тих самовпевнених дуреп, що у відповідь на слова любові починають крутити носом, мов флюгером: ах, я не впевнена у своїх почуттях, мені треба подумати, спитай мене іншим разом! Їй нема про що думати. Вона скаже «так». І як слід підготується до цієї знакової в її житті події. Приведе себе, нарешті, до ладу. Зробить укладку. Одягне щось святкове. Цей день вона запам’ятає назавжди! — приємно думалося Дарині.
Решту дня Дарина провела в перукарні, з наміром безжально пустити на вітер тяжкою працею зібрані кошти. За Дарусю взялася власниця перукарського салону «Квітослава» особисто.
Колись, років п’ять тому, коли дівчина щойно влаштувалась на роботу в клініку, їхня перша карета швидкої допомоги, викуплений за безцінь в якоїсь державної лікарні списаний «Рафік», привіз до клініки пані Квітку з гострим апендицитом. Операцію жінці зробили швидко і вдало, але доглядати за нею не було кому. Медсестри, тоді ще не маючи стабільної зарплати, мінялися частіше, ніж Даруся встигала випрати за ними халати, тому за пані Квітославою довелося ходити їй. І жінка цього не забула.
Пані Квітка була надзвичайною перукаркою, і, живи вона десь у Голівуді, тамтешні «зірки» билися б за право бути її клієнтами. Тут, у Львові, вона зналася із дрібнішими «зірками», «зоряним пилом», як, сміючись, називала наш бомонд. І пускала до себе винятково тих, до кого мала певні сентименти. Ні за які гроші до пані Квітослави не змогла б потрапити особа, їй неприємна. Тому вищим шиком вважалося недбало зронити десь на вечірці: «Я робила зачіску в „Квітці“» — заздрісні погляди, зойкання та охання як супровід такого зізнання були забезпечені.
— Що маєш надвечір? — поцікавилася пані Квітослава, пропускаючи крізь пальці кучері Дарини. — Ділову зустріч, здибанку з подругою чи може з мужчиною?
— Останнє, — вимовивши це, Дарина відчула, що червоніє. Велике дзеркало навпроти неї це підтвердило, і дівчина засовалася у своєму кріслі. — Це побачення. Дуже важливе. Я гадаю… впевнена, що матиму нині шлюбну пропозицію.
— Ну, — лице пані Квітки посвітлішало й стало молодшим ще на кілька років, — так і буде. Якщо він тільки не повний бовдур, і цінує те, що має. Слухай, давай ми тебе підстрижемо! Ти лише поглянь, що це таке висить? Таке волосся, а виглядає як мотузки! Зараз ми тобі гривку зробимо. Будеш левицею! І макіяж я тобі сама накладу.
— Не треба, — пискнула Даруся. — Я… тільки укладку… грошей бракує…
Пані Квітослава обурилась, войовниче заклацала у повітрі ножицями.
— А бодай мені не дождати, коли це я з тебе гроші брала?! Усе коштом закладу, дитино. Ти на це заслужила. Я тебе припрошувала ходити до мене щотижня, а ти що? За п’ять літ аж сім разів була! І про гроші нічого мені не кажи, чуєш, мала? Як ти мене виходила, то хіба за гроші?! Як з-під мене виносила, мила мене, зачісувала, то хіба премію чекала? Де там, аби цукерки дати, мусила за тобою бігати по всенькій лікарні, і то в моєму тяжкому віці! Так що маєш до «Квітки» абонемента на все моє життя.
— Дякую, — розчулена Дарина зненацька навіть для себе самої випалила, — а ці вихідні ми проведемо у Парижі!
— Ну то супер! — втішилася пані Квітка, заколюючи волосся дівчини. — То є найкраще у світі місто для заручин. Там кохання розлито в повітрі, як ті парфуми. Кавалер платить за путівки?
— Так, — відважно збрехала Даруся.
— Щедрий хлопець. Плюс на його користь. Була б ти не засватана, я б тобі порадила триматися подалі від скнар.
До кав’ярні «В Ольги» Дарина прийшла завчасно, так гарно підстрижена і нафарбована, що кілька авт на вулицях гальмували із вереском, бо водії в них задивлялися на руду красуню.
Маючи у запасі рівно півгодини — адже Ігор ніколи не запізнювався — погортала меню, зупинившись на лимонному тістечку та каві по-талліннськи, з молочним лікером. Їсти Дарусі геть не хотілося, від хвилювання пропав увесь апетит, але з самого ранку вона не мала й ріски в роті, тому змушувала себе ковтати шматки на диво смачного тістечка, згадуючи слова пані Квітки. І чому за все мусить платити чоловік? Це несправедливо! Адже саме їй спала на думку ідея про подорож до Парижа! І що вона мусила зробити? Сказати «Дай мені грошей на сюрприз, любий»? Що за маячня! Це все одно, що зажадати «Купи мені щастя!». Чи то світ став такий скажений, чи то вона надто старомодна — сумно міркувала дівчина.
Ігор увійшов до зали рівно о сьомій, як обіцяв. Доки він шукав поглядом Дарину, та дивилася на нього і милувалася. Який же він у неї гарний! Вбраний у сірий діловий костюм. Ігор завжди ходив у костюмах. Та у бежевий плащ. Такий стрункий і підтягнутий, щирий, однак не багатослівний, і… дуже красивий! Справді, найчарівніший чоловік з усіх, яких вона коли-небудь бачила. І він її кохає! Він просто надзвичайний!
Дарина помахала йому зі свого кутка. Вона навмисне обрала столик на двох прямо біля вікна, за яким вже панували густо-сині осінні сутінки. Ігор, помітивши її, коротко всміхнувся, кількома кроками перетнув невеличке затишне приміщення, де вони часто бували, і опустився на стілець навпроти Дарусі. Вона потягнулася до нього за поцілунком, який і отримала — звичний, у щічку.
— Привіт. Ти вже зробила замовлення?
— Уже. Я навіть встигла з’їсти купу кілокалорій і запити їх кавою.
Ігор осудливо похитав головою.
— Чим ти тільки забиваєш собі судини? Я так розумію, атеросклероз тебе не лякає.
— Будь-який різновид склерозу лякає мене лиш можливістю забути твоє ім’я. Але дякую, мені приємна твоя турбота. Як пройшов день, любий?
— Як завжди, — Ігор зробив знак офіціанту. — Я візьму салат «Цезар» з телятиною, будь ласка. Ти пам’ятаєш пані Пелех? — звертаючись уже до Дарини, промовив він. Вона кивнула.
— Ту стареньку, що схожа на бабу-ягу, з носом, як коцюба? Звісно. А що з нею не так?
— Дарусю, я тобі дивуюся. Тільки ти з твоїм янгольським характером можеш називати «старенькою» ту дідькову кревну. І спитала б краще, що не так зі мною є нині, і було, коли я здуру погодився робити їй операцію. Їй сьогодні зняли бинти і тепер вона викапана баба-яга з профілем римських патриціїв.
Дарина розсміялася.
— Ти насправді так не думаєш. Ну зізнайся, ти ж любиш своїх пацієнтів?
Ігор знизав плечима.
— Так, авжеж. Вони мене годують.
— Ні, не будь циніком, любий. Ти все одно мене не переконаєш у своїй корисливості. Ти не такий. Для мене інше є загадкою…
— Що саме?
— Чому люди вважають, що, виправивши носа чи підтягнувши щоки, досягнуть в житті чогось більшого, аніж змогли б зі своїм природним виглядом?
— Я не знаю, — промовив Ігор, дегустуючи салат. — Сам про це часто думаю. Як на мене, для того, щоб відбутися в житті, щонайменше безглуздо покладатися тільки на фасад. Є багато інших способів досягнути успіху, а плацдарм для цих досягнень завжди слід готувати заздалегідь. Усе ретельно плануючи та прораховуючи, — Люсик повчально підняв вказівного пальця. — Немає у природі ніякого колеса фортуни, а якщо і є, то воно давно заіржавіло.
— Твоя правда. І, до слова, про досягнення… Може, вип’ємо шампанського? — запропонувала Дарина.
— Справжнє шампанське, — менторським тоном сказав Ігор, — буває лише у Франції. Крім того, Дарусю, ти ж в курсі — я терпіти не можу цей газований компот.
— А мені подобається, — прошепотіла Дарина, знітившись. — Ти завжди такий серйозний, серденько. Мабуть, і на власному весіллі не питимеш.
