Паризьке кохання - Чагровська Лариса (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Господи, Боже милий… краще б він сказав «так».
— А-а-а… — не сказала, а радше квакнула Даруся, та не змогла закінчити фрази. Погляд Ігоря був зараз саме розуміння.
— Не трудися. Я знаю, що ти хочеш спитати. А як же ми з тобою, так? Але «нас із тобою» не існує. Немає у природі такої сполуки. Просто я мужчина, маю певні потреби і вдовільняю їх. Усе просто.
Дарина закрила очі.
От якби ніколи більше не бачити ані світу білого, ані цього вродливого, холодного лиця, — промайнула спокуслива думка десь на межі свідомості. — Якби… однак вона мусить дивитися правді в лице.
Пригадалися їхні обійми на кушетці у кабінеті чергового лікаря, або у вільній палаті, завжди квапливі, ніби вкрадені. Хвилини близькості, що так і не принесли їй щастя. Може тому, що це була несправжня близькість. Нічого особистого, тільки секс. І ще Дарці згадалося, що Ігор ніколи не запрошував її до себе. Ми й так постійно бачимося на роботі, кицюню, — казав він їй завжди.
Мало хто водить додому повій. А особливо — безкоштовних повій. Санітарок, з якими «вдовольняють потреби». Які стають рівнею хірургам тільки у горизонтальному положенні, — мов ляпас вдарила думка.
Дарина рвучко підвелася. Її зіниці здавалися уламками зеленої смальти на смертельно блідому обличчі. Цього Даруся, звичайно, не бачила, проте відчувала, як терпнуть руки і ридання рветься з грудей. Те ридання, якого він не мав почути.
— Шкода, що різниця у нашому соціальному статусі не хвилювала тебе так сильно три роки тому, коли ти вперше облапував мене на своїй кушетці, — різко кинула Дарина.
— Це конче називати так вульгарно? — обурився Ігор.
Дарина похитала головою. Вийшло невдало, бо голова негайно пішла обертом, не гірше від дзиґи. Накотила нудота, такою потужною хвилею, що дівчині здалося — ще мить, і її таки знудить. Але минулося. Вона ще знайшла у собі сили для останнього акорду.
— Секс без любові — вульгарний, як ти його не назви. І… я маю для тебе новину, Ігоре, ти не мужчина. Плюнь межи очі тому, хто сказав тобі, що це так, бо він збрехав. Безсоромно збрехав.
Біль нарешті прорвався назовні слізьми, нестримними риданнями. Дарку затіпало так, ніби хтось щодуху трусив її за плечі, і, не бажаючи, щоби хтось, а особливо Ігор, бачив, як сильно вона страждає, дівчина вибігла з кав’ярні так швидко, як тільки змогла.
Ноги були, мов ватяні, та все ж слухняно, хоча й повільно несли її крізь холодне, вогке надвечір’я, пронизане сирістю. Падав дощ, його крижані струмені затікали їй за комірець, та Даруся на це не зважала. Просто йшла невідомо куди.
Раптом згадалась неня: «Життя — це біль, доню. Маєш бути готова до цього».
— А я не готова, — прошепотіла Дарина, і перехожий, що крокував поряд із нею, злякано відсахнувся. Мабуть, її шепіт насправді був криком. — Я не готова, мамо. Чому ти не сказала мені, що це такий сильний біль?!
Їй здавалося, що вона десь згубилася. Заблукала у згорілому лісі нездійсненних бажань, поміж чорних, обвуглених дерев, де земля притрушена сірим попелом втрати. Ще годину тому життя Дарусі було простим і зрозумілим: кохання, робота, мрії… Ні, вона не будувала якихось далекоглядних планів чи наполеонівських проектів. Вона лише хотіла бути щасливою. Поряд з тим, кого вона любить, і хто кохає її. Побувати у Парижі. Народити дітей і побачити онуків. Усе так просто. А тепер у неї залишилася сама робота. Ні кохання, ні мрій. І ті дві путівки, як документальні свідоцтва її безмежної глупоти та до виску поросячого дурної романтичності. Любові закортіло бідній дівчинці. Та так, що аж на три роки знепритомніла. Правильно казала мама «Дурне теля неприв’язане». — Доволі таки категорично розмовляла сама з собою дівчина.
А про путівки згадалося до речі, вирішила Дарина. Де вони? Щось вона зробила з ними, але що? Викинула? Ні, просто схопила зі столу, зіжмакала, і запхала туди, звідки витягла — у кишеню пальта. Так, здається… Даруся занурила руку в кишеню і торкнулася цупкого паперу. Та не досить цупкого, аби він не рвався, подумалось зловтішно. Вона й сама не знала, на кого злилася — чи на Ігоря, чи на свою довірливість. Мала рацію Надійка щодо неї, як не прикро це визнавати. Що ж, саме час попрощатися з останньою мрією. Спочивай з миром…
До найближчої сміттєвої урни біля газетного кіоска було два кроки. Дарина подолала їх буквально одним стрибком, наче той кенгуру. Дістала одну путівку і порвала її на конфеті, так квапливо, ніби боялася, що їй хтось завадить. Розірвана надія полетіла в чавунне дуло смітника. Даруся вхопила другу путівку, міцно затисла її між пальцями, і… Як скажений у її сумочці затіпався мобільний.
Дарина глянула на панель — Надійка.
Не дуже їй хотілося говорити зараз з доброю приятелькою, яка виявилася цілком правою щодо її коханого. Але телефон не затихав. А може вона відчула, що їй погано, подумала Дарка й автоматично піднесла телефон до вуха:
— Слухаю тебе уважно, Надійко.
— О! Ти слухаєш мене уважно, з якого часу? — Удавано здивований голос почувся з того боку.
Дарина глянула на годинник. Від моменту, коли розійшлася з Ігорем минуло двадцять хвилин.
— Останні двадцять хвилин, ледве стримуючи сльози відповіла Дарина.
Надійка відчула, що з приятелькою щось не так. І, як це не дивно, вона миттю здогадалася, що трапилося:
— Той Альфонс таки розчарував тебе?
— Так, — глухо відповіла Даруся. — Він одружується.
— Дарусю, кохана, — Надійка не знала, як втішити приятельку, бо навіть вона не сподівалася такого повороту. — А путівки, — невідомо для чого спитала вона у Дарини.
— Я їх порвала.
— Обидві? — поцікавилася Надійка. — Це ж три тисячі. Ми б могли поїхати туди разом, а гроші я б тобі потроху віддала.
Дарина шморгнула носом:
— Вибач, приятелько, я ні про що зараз не можу думати. Хоча коли чесно, я порвала лише одну путівку, другу не встигла. Ти подзвонила.
— От і прекрасно! — вигукнула Надійка, — поїдь сама.
— Тобто як сама? — не відразу зрозуміла подругу Дарина.
— Просто — сама. Ти ж завжди мріяла про той Париж і так тяжко гарувала на ці путівки. Зроби собі зрештою подарунок на День народження. Заодно трохи розвієшся.
На якусь мить Дарина побачила просто перед собою вогні Ейфелевої вежі. Плесо Сени, випрасуване прасками річкових трамвайчиків. Собор Паризької Богоматері. Ледь помітну, чарівну посмішку Мони Лізи. Художники на Монмартрі. Триумфальну арку та Елісейські поля з розкішними магазинами й вишуканими жінками, що гуляють повз них із крихітними песиками. Вона відчула неймовірний запах парфумів, свіжоспечених круасанів та запаморочливий аромат кави на сніданок. Перед її внутрішнім поглядом постало все те, від чого вона готова була відмовитися лише тому, що Ігор її покинув.
— А знаєш, ти права подруго, — уже дещо бадьорішим голосом відповіла Дарина. — Надійко, люба, вибач що порвала «твою» путівку. Я справді закінчена дурепа. Що б я робила без тебе. Обіцяю, що привезу тобі розкішний подарунок.
— Тільки ж не забудь, — докинула на прощання подруга. — Гарної подорожі.
Дарина розрівняла путівку й акуратно поклала до сумочки. Хай там що, але завтра зранку вона летить до Парижа. Так, її світ зруйновано. Ну то й що? Вона не перша і не остання. Але одна її мрія все ж мусить здійснитися! Сімдесят дві години іншого життя. Три доби казки. І нехай вона буде сама, що у цьому такого? Щоб випити келих вина, їй не потрібна компанія. Упорається й сама.
Сам переліт не запам’ятався Дарині нічим особливим, окрім лоскітливого відчуття у грудях під час зльоту та посадки. Їхній літак приземлився в аеропорту імені генерала де Голля. Дарина, що зовсім не знала французької трохи розгубилася.
— Вибачте, чи хтось зупинився у готелі «Аботель Кроун Етуаль», — звернулася вона до своїх супутників по літаку.
Одна пара повернулася в її бік.
— Це, здається, наш готель, — сказала приємним голосом дівчина, водночас звертаючись до свого хлопця:
