Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
... Не можна відділятися від моменту долі в живому світостановленні, все одно, йде мова чи про метелика, чи про культуру. Життя, буття і підвласність долі – все зливається в одне.
... “Доля”,”час” – суть заміняюча одна одну слова. Проблема часу, як проблема долі, трактувалась усіма мислителями, обмежуючимися однією системою встановленого, з повним не розуміння. У знаменитій теорії Канта жодним словом не згадується про примару направлення часу.
... Тільки дух високих культур створює, під впливом механізованого враження від “природи”, спонукаючою свідомістю суворо опорядкованого простору, виміру і завершення в поняття, фантом часу, який повинен задовольняти його в потребі все розуміти, виміряти і призвести в причинний зв'язок. І в цей інстинктний акт, наступаючий дуже рано в кожній культурі, ознака втраченої простоти буття, створює по іншу сторону справжнього життєвідчуття то, що всі культурні мови називають часи і що для позначаючого духу зробилось не обмеженим наскільки збиваючої з розуму, настільки ж широко застосованої величини.
... Кожній культурі притаманний суворо індивідуальний спосіб бачити і розуміти природу, чи, що також, у кожній є її індивідуальна природа, в якій в тому ж самому вигляді не може володіти ніякий інший вид людей. Точно так у кожній культурі, а в рамках окремої культури з меншими різницями, у кожної окремої людини, є свій особистий вид історії, в картині і стилі якої вона споглядає, відчуває і переживає загальне і особисте, внутрішнє і зовнішнє, загально-історичне і біографічне становлення.
... Людська культура, як підсумок встановленого і відчутного вираження душі, як тіло її, смертне, перехідне, підвласне закону, числу і причинності, культура як історичний феномен, як образ у світловій картині історії, як подібність і сукупність символів: така мова єдина, за допомогою якої душа може виразити, чим і як вона страждає.
... Я буду називати душу античної культури, вибравши чуттєво належність окремого тіла за ідеальний тип протяжності, апполонської. Їй протиставляю я фаустовську душу, прасимволом якої є чистий безмежний простір, а “тілом” – західна культура. Апполонським тілом є вилуплення голої людини; фаустівським – мистецтво фуги. Апполоновські – механічна статика, чуттєві культи олімпійських богів, політичні розподіли грецького міста, рок Едіпа і символ фалоса; фаустівські – динаміка Галілея, католицько-протистантська догматика, велика династія часу бароко. Апполонівська – живопис, обмежуюча окремими тілами різкими лініями і контурами; фаустівська – та яка за допомогою світла і тіні створює простір.
... І в стороні, хоча і служачи посередником, запозичуючи, передаючи по спадку форми, з’являється магічна душа арабської культури, яка прокинулася за часів Августа в країнах між Єфратом і Нілом, зі своєю алгеброю і алхімією, мозаїкою і арабесками, зі своїми богослужними ритуалами і “кіс-мет”.
... Культура (душа), яка немає відчуття особистого становлення – а це є історія, здійснення можливого.
... Великі художники і великі витвори мистецтва – це витвори природи. Світ – природа – є витвором душі; в рівній силі і абсолютний художній витвір є витвором душі: і те і інше невимушені, не залежать від вибору, необхідні, послідовно, і те і інше – “ природа ”.
... Античну культуру називають культурою тіла, північну – культурою духу, ні без задньої думки відтінити переваги другого над першим. Як не тривіально в більшості випадків розуміння у смаку Ренесансу протилежності між античним і сучасним, язичницьким і християнським, все ж воно могло б призвести до позитивного результату при тій одній умові, що за формулою зможуть зрозуміти джерело цієї протилежності. У загальній історичній картині світу культура є феномен душевної стихії, буття якої виживає себе неустановленому здійснені своїх внутрішніх можливостей.
... Кожна культура, навіть кожна епоха культури, створювала особисту картину душі, яку при цьому, звичайно, рахували картиною душі всього людства. Її риси суть символічні вирази того, що я називаю ідеєю буття.
... Я указую на протилежність двох світів, історії і природи, в картині яких переважають чи становлення, чи встановлене. Історія – дещо, що закінчується – володіє етичною структурою, природа – дещо закінчене – логічне. Етика і логіка – так протистоять один одному органічне і механічне, доля і причиність, фізіогноміка і систематика, життєвий досвід і досвід науковий.
... Культура і цивілізація це живе тіло душі і її мумія, це новонароджений підставою організмів створившийся із першого при його загусанні механізму. Тут знову відміність між становленням і встановленим, душою і мозком, етикою і логікою, на кінець, відчутною історією – виражаючийся вглибокій увазі до встановлень і традицій, - і пізнаною природою.
... Згадаємо нашу основну думку, а саме, що історія і природа – дві протилежності, що ми володіємо в якості вираження і здійснення нашої духовності двома світами як можливими, і з яких один світ природи, складенний із встановленого і пізнаного, насиченого законами, цифрами, границями, логікою, загальна система, механізм, причина і дійство: інше – історія, непередбачуване вираження встановлення і життя, споглядаючий, але не пізнаний, направлений іншою логікою і неминучістю, яку можна виразити словами, а саме – логікою долі. Обидва світи протистоять один одному, як життя і смерть, направлення і протяжність, вічне майбутнє і вічне минуле. В основі цивілізації лежить відчуття природи, уже встановленого, закінченого, пізнаного, мертвого світу. Крок від культури до цивілізації можна визначити як метаморфозу історії всправжньоісторичній формі.
... Світ, як протягається він перед магічною бадьорістю, володіє такого роду протяжністю, яку можна було б назвати печероподібної – настільки забруднено являється для людини при всьому багатстві його розумінь віднайти хоча б одне слово, за допомогою якого він зміг би по-крайній мірі приблизно визначити ідею магічного «простору». А то «простір»у сприйнятті тої чи іншої культури – це дві принципіально різні предмети. Світ як печера настільки ж відрізняється від фастівського світу, як простір з його пристрасними поривами в глибінь, як і від античного світу як сукупність тілесних предметів.
... Із скарбниць вавілонської і єгипетської культур магічної релігійності вона допустила в себе тільки декілька імен; антична і індійська культури, точніше її цивілізаційне наслідство – єлінізму і буддизму занесли її вираження сумбур аж до псевдоморфозу, але навіть не заділо її сущність. Кожна з релігій магічної культури починаючи з творінь Ісаї і Заратустри аж до ісламу, є ідеально єдиним світовідчуттям, і наскільки неможливо у вірування у Авести знайти хочаб одну брахманську рису, а у в древньому християнстві хоча б слід античного відчуття. Якщо фастівська людина, як “я”, сила, що спирається на саму себе в останньому рахунку рішення відносно безкінечного, якщо аполонська людина вирішує лише відносно самого себе, то магічна людина з його магічним буттям являє лише складову частину пневматичного «ми», які, спускаючись зверху все, до чого йому є справа, залишається скрізь одним і тим же. Як тіло і душа вона належить лише самому собі; але в ньому перебуває дещо інше, стороннє і вище, тому воно з усіма своїми поглядами і переконаннями вважає себе членом consensus'а, який в якості з’єднання божественного виключає не то що помилку оцінюючого “я” але навіть саму можливість його буття. Істина для магічної людини – де що зовсім інше чим для нас.
... Те, що ми знаємо, про людину, чітко розділяється на два великих періоди його буття. Точкою відліку для першого служить нам та глибока відмітина долі планети, яку ми називаємо сьогодні початком льодового періоду відносно, ми можемо встановити в рамках картини історії Землі лише те, що тут мали місце космічна переміна; завершується вона початком високих культур, басейнів Нілу та Єфрату, коли раптом робиться іншим весь зміст людського буття. Різка границя третичного періоду і делювія знаходиться скрізь, і по її сторону ми стікаємося з людиною як уже повністю сформованим типом, маючим звичаї, міфи, мистецтво, прикраси, техніку, а також володіючою будовою тіла, не терплячих з тих пір змін. Якщо ми назвемо цей період періодом примітивної культури, то єдиним регіоном, в якому ця культура, хоча і в своїй пізній формі, залишалась живою і порівняно недоторканою на всьому протязі другого періоді аж до сьогоднішнього дня. Головною причиною такої появи, в тому, що тут від тиску зі сторони більш високих культур збереглися не декілька примітивних планет, а цілий світ примітивного життя. Але примітивна культура – це дещо величне і цільне, дещо у вищій степені живе і дійсне. Але вона на стільки різко відрізняється від всього, чим в якості духовних можливостей володіємо ми, люди високої культури, що можна сумніватися, дозволеного робити висновки відносно стану стародавнього часу, з їх сьогоднішніми способами буття та бадьорості, у яких перший період все ще глибоко проникає у другий.
