Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (первая книга TXT) 📗
Хотів був набрати номер Ольги, вже й папірець витяг з кишені, однак передумав: що він їй скаже? Дійшов, мовляв? А вона йому: молодець, і що з того?… Згодом подзвонить, коли свою мобілку матиме.
Хлопці до нього: чув про «Боїнг»? А про Зеленопілля? Про Зеленопілля вони знали не з телевізора, не з Інтернету. Більше покладалися на власні джерела інформації. Але й по своїх каналах теж мало що було зрозуміло. Факт натомість залишався таким: липневої ночі розстріляли українські бригади біля Зеленопілля. Працювали «Градами», реактивними системами залпового вогню БМ-21, лупили з відстані понад 15 кілометрів. Із боку російського кордону.
«Не з боку кордону, а із самої російської території», – запевняв Міхалича у телефонній розмові його товариш, теж афганець, обидва служили тридцять років тому у Кандагарі, а тепер опинилися на новій війні, тільки той товариш – ближче до кордону. «Із Гукового та Куйбишевого стріляли, із території Росії», – жодних сумнівів у нього не було. Загинуло, казав, не два десятки, як офіційно повідомили, а добрих дві сотні. У ту м’ясорубку, казав, потрапили рядові. А командування, те, що високе, – хай йому де! – наказало виставити людей і техніку посеред поля, як на долоні. Уночі по них жахнули сорок снарядів. Військові змінили місце дислокації – і знову нарвалися на «Гради»… Товариш Міхалича знав, про що говорив, висловлювався чітко, без повторів та зайвих слів. У хвилину уклався, бо довше по мобілках намагалися не розмовляти.
Пішли військові будні, що складалися з марудних справ. Чистили зброю – автомати різного калібру, заступали на бойові чергування, тримали під контролем дорогу, копали траншеї, кріпили бліндажі, прали дрібний одяг, слухали, сховавшись, огидне дзижчання безпілотника у небі. Тривало затишшя.
Із речей Валіка залишився блокнот. Випав зі спальника, коли вже всі речі відправили батькам. Роман погортав записи, зроблені кульковою ручкою – це були свідчення для майбутнього судового процесу над агресором. Роман пам’ятав ту ідею Валіка, ті розмови, це формулювання. Валік вважав збір фактів надзвичайно важливим заняттям, переконував хлопців: треба збирати докази, записувати й фіксувати усе, що свідчить про участь Росії у цій війні, бо, якщо б не путінський режим, у нас в країні проблема вирішилась би без потоків крові. Він не говорив про міжнародний суд, він був упевнений, що судовий процес має спочатку відбутися в Україні, вважав, що проводити його треба в Маріуполі. Лектор сумнівався: чому саме в моєму місті?… Маріупольський процес? Уже було таке. Це визначення більше пасує до криміналу, а не до геополітичного злочину, бо одразу, мовляв, виникає асоціація зі судовим процессом над кривавим маніяком-вбивцею. Резонансна була справа кілька років тому в Маріуполі, невже не чули?
– Отож! – погоджувався Валік. – Це ж пряма аналогія. А кому ліньки збирати самому, нехай передає фактаж та матеріальні докази мені, а я збиратиму й записуватиму, разом з іменами свідків, із телефонами. – Валік казав, що наразі неясно, який з нього вояка, а от збирач доказової бази буде непоганий…
У блокноті заповнені кілька сторінок. Роман прочитав:
26 травня 2014 року у Донецьку поранено 43 терористи, з них тільки восьмеро – громадяни України, донеччани. Решта – приїжджі. Є з Дагестану, Чечні, Москви… Що вони тут роблять???
Поруч прізвище і телефон бійця, готового свідчити на майбутньому процесі.
Далі:
6 червня – атаки терористів на пункт пропуску Маринівка (Донецька область). На місці бойових дій знайшли ящик від ракет 9М39 (ПЗРК «Ігла»). Пакувальний листок свідчить про те, що ці ПЗРК зберігалися від 2001 року у військовій частині протиповітряної оборони ЗС Росії № 33859 (Єйськ, Краснодарський край). Остання відмітка про перевірку їхньої наявності на складі в/ч № 33859 датована 12 квітня 2014 року. Тобто: ще 12 квітня ракетні комплекси зберігалися на військовій базі ЗС РФ у Єйську, а вже 6 червня їх використали терористи при штурмі пункту пропуску Маринівка на українсько-російському кордоні.
Із таких ПЗРК вночі 14 червня 2014 року збили Іл-76 – військово-транспортний літак, у якому загинули 49 українських військових. Неподалік місця падіння літака знайшли місце засідки диверсантів. Там залишилися пускові труби 9П39-1 від ПЗРК 9К38 «Ігла» і порожні банки з-під консервів, випущених ЗАТ «Орелпродукт», м. Мценськ (Росія).
Почерк Валіка був на диво охайним, майже дівочим: кожна літера, кожна цифра ретельно виписані.
– Що читаєш? – цікавиться Корнет, заглядаючи через плече й голосно гикаючи просто в обличчя.
Але й штин!
Корнет знову напився. Не те щоб набрався до чортиків, як минулого разу – до стану «семисотого», тобто «тіла бухого», але таки добряче налигався, і то виглядало, що сам-один або з кимось набагато стійкішим за себе. Командир взводу, двадцятисемирічний Батя, борець із пиятиками, до всіх приглядався, ледь не обнюхував: хто Корнетові компанію склав?! З’ясувалося, усі тверезі, а цей дурень – мало того, що не сховався у наметі, не заснув, поки ніхто не помітив, так ще й навпаки – потягнуло його, бач, до спілкування. Гайда чіплятися до всіх, заводитися…
Усе закінчилося, як і попереджали, – буками. Такий перейняли у когось досвід. Врізали кілька разів по п’ятій точці, жорстко й боляче – і відправили у карцер. Карцер зазвичай зяяв порожнечею, був без потреби; лише у деяких, доволі рідкісних випадках порушника дисципліни спускали до ями. Щоб протверезів або щоб вгамував істерику. Або як покарання за бійку. Таке теж траплялося.
– Гей, Французе, ти нині не вечеряєш?
Роману не подобається його позивний – який він Француз? А от же пристав, як банний листок, не відчепиш. Ніхто не питав, яке йому псевдо подобається, як би він хотів називатися у батальйоні. Он Лектор з Маріуполя, він знає про все на світі. За першої ж можливості береться хлопців просвіщати, ті перезираються: лекція почалась…
Лом є Ломом, бо здоровенний, чортяка. Світловолосий, добродушний, голос дзвоном гуде, густий, розлогий.
Корнет вже прийшов із таким позивним.
Саратов – бо росіянин, зі Саратова.
А Роман – Француз. Треба було випередити інших, щось собі вигадати – та не встиг. Хлопці самі назвали, щойно він розповів, як довелося жабу смажити. Тільки обмовився, як Корнет нумо з нього лаха дерти: от жабоїд, по ходу! Француз, аякже!
Воно й причепилося. В усіх позивні як позивні, а Роман – Француз. Бонжур, тужур, лямур. Ну й дідько з ним, із тим позивним. І тепер у голові не лише слова, цілі фрази спливають, часом навіть доречні. «А ля гер ком а ля гер» – «На війні як на війні». Із якогось фільму наче; чи не про трьох мушкетерів?… Що тільки не ховається по закапелках пам’яті, а за певних обставин невідь звідки вискакує.
Цього разу зварили собі гречки з тушонкою. Лом був за кухаря. Перед тим як він за це діло узявся, меню було одноманітним: супло та кашло. Що то значить – вміти готувати! Ті самі продукти – суха гречка чи рис плюс тушонка, а результат зовсім інший. Щось підсипає! – жартують хлопці, наминаючи, аж поза вухами лящить.
Лом віднедавна зазвичай і куховарить, а чого? – не відмовляється; він ще на Майдані готував величезними казанами, йому не звикати. Після війни обіцяє відкрити у Луцьку ресторанчик «Батальйон», щоб ті, хто служив-воював, до нього приїжджали, а він зі своєю Оксаною усіх годуватиме за спецменю: «Каша по-майданівськи», «Борщ укропівський», гострий салат «Хунта», тобто тертий хрін зі сметаною, або майонезом, або олією; що є, з тим і салат. Навіть без нічого, таке теж трапляється. А хріна, каже Лом, навколо до хріна. Он у полі, дикий, чубки стримлять, йди та викопуй скільки хочеш. Хлопці «Хунту» наминають, крекчучи, кашляють, сльози з очей витирають. У мозку, кажуть, просвітлення настає. Продирає, кажуть, до…
До куприка, випереджує їх Лом. Їжте-їжте, хворіти не будете.
Баламкання ложок, гиготіння, аж раптом: тихо усі!
