Переяславська Рада. 1654 - Швець С. (книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Проблема юридичного визначення наявних текстів українсько-російського договору 1654 року
Договір 1654 року став предметом вивчення не так давно. Праці, у яких вивчалася формально-юридична його сторона, почали з'являтися лише у 80-х роках XIX століття. Це було пов'язано з лібералізацією царського режиму під час і після реформ 60 – 70-х років XIX століття.
Реформа була процесом досить нерівномірним і нерівнозначним щодо різних сторін життя Російської імперії. Особливо суперечливим був процес ліберального реформування щодо національного питання, де лібералізація дуже швидко змінювалася реакційними заходами, скажімо, такими як Валуєвський циркуляр 1863 року чи Емський указ 1876 року. Жодних значних змін не зазнала також історико-ідеологічна схема розгляду історії Росії.
Судова реформа потребувала великої кількості спеціалістів із права, зокрема з історії держави і права. З цієї дисципліни з'явилися підручники та наукові праці. Саме там були перші спроби дати юридичну класифікацію договору.
Українсько-російське зближення 50-х років XVII століття, згідно із загальновизнаною версією українсько-російських стосунків тих часів, означало приєднання України до складу Російської держави. Беззастережно визнаючи цю точку зору, російські правознавці фактично, кожен по-своєму, мали дати відповідь на питання: яким чином і на яких засадах Україну було приєднано до складу Російської держави? Свої теорії російські правознавці будували тільки на базі щойно опублікованих документів про українсько-російські відносини 40 – 50-х pp. XVII століття.
Основним засобом їх дослідження був формально-юридичний аналіз актових матеріалів, особливо договору 1654 року.
Більшість російських істориків права визнавали актом приєднання України до Російської держави саме договір 1654 року. Пояснити це дуже просто. Україна, за більшістю версій, приєдналася до Російської держави добровільно, із власної ініціативи, що передбачає обопільну згоду сторін. Досягнуто цієї згоди було в результаті переговорів, що завершилися виробленням спільного, обов'язкового для обох сторін документа, тобто договору. Таким чином, це приєднання відбулося не в результаті Переяславської ради 8 січня 1654 року, а стало наслідком українсько-російських переговорів у Москві у березні – квітні 1654 року, де й було вкладено договір.
Основною метою розгляду і вивчення проблеми для російських істориків права була юридична класифікація українсько-російських відносин у зв'язку з договором 1654 року. Найбільш популярними були версії про розгляд українсько-російського договору як акта: інкорпорації (на певних умовах із збереженням автономії), васалітету, протекторату, реальної унії, особистої унії.
Отже, з-поміж розглядуваних варіантів присутня також інкорпорація, але погляди на неї у російських правознавців значною мірою відрізнялися від поглядів російських та українських
істориків. Під інкорпорацією як українські, так і російські історики звичайно вважали повну інкорпорацію (як, скажімо, Пантелеймон Куліш), котра є лише одним із видів інкорпорації. Повна інкорпорація передбачає повний контроль держави-приєднувача над приєднаною територією, що звичайно відбувається, коли якась держава захоплює ту чи іншу територію військовою силою. Більшість правознавців визнали, що в цьому разі йдеться не про повну інкорпорацію.
Найпопулярнішими серед тогочасних дослідників історії російського права були трактування договору 1654 року як унії або ж як однієї з форм васалітету чи протекторату.
Варіант трактування договору як унії зазвичай розглядав її як унію або реальну, або як персональну. Персональна унія полягає в тому, що дві держави з якоїсь причини з'єднуються під владою одного монарха. Таке об'єднання відрізняється від інкорпорації тим, що відбувається за обопільною згодою сторін (як, скажімо, було у випадку з Вільгельмом II Оранським, який одночасно був правителем і Англії, і Нідерландів), або ж у результаті династичного шлюбу (наприклад, Кревська унія 1315 p.). Саме такою унією було, на думку історика В. Сергієвича, українсько-російське зближення в 50-х роках XVII століття. Цей автор полемізує з трактуванням Переяславської ради і договору 1654 року як акта інкорпорації. На основі наявних тоді джерел він робить висновок: «Малороссия не была присоединена как провинция, как была присоединена, например, Тверь… Малороссия не соединилась с Московским государством, а только признала своим государем царствующего в Москве государя с его потомством».
Справді, твердження про перехід України під «високу руку» московського царя можна трактувати й таким чином. Але Богдан Хмельницький і фактично, і згідно з умовами договору після його укладення виконував у повному обсязі всі функції голови держави, хоча в разі персональної унії цар має володіти й керувати обома державами, що не є можливим за збереження гетьманом всієї повноти державної влади в Україні. До того ж персональні унії відбуваються за умови, коли в країні з якоїсь причини на час її здійснення немає правителя. Тобто в одній із країн місце голови держави має бути вільне. У нашому випадку голови держав є в обох країнах.
Інший варіант унії передбачає з'єднання двох держав в одну шляхом укладення договору, що обумовлює права та умови співпраці для обох сторін. Такою була, наприклад, Люблінська унія 1569 року, що є безумовно класичним взірцем, еталоном реальної унії. Звичайно, коли вважати українсько-російський договір 1654 року чимось подібним до конституції, то можливо допустити і такий варіант. Але в разі реальної унії: по-перше, обов'язкова наявність спільних органів державного управління і владних інститутів, чого ми не спостерігаємо в Україні за часів Богдана Хмельницького; по-друге – спільність зовнішньополітичної діяльності (жодна зі сторін не має права на свою окрему зовнішню політику). Згідно з договором, Україна таку змогу, хоч і з деякими обмеженнями, мала. Таким чином, повна інкорпорація, реальна і персональна унія, є найменш імовірними варіантами українсько-російських відносин 50-х pp. XVII століття, оскільки в наявних договірних документах не було передбачено існування тих інститутів, без яких неможливе укладення міждержавної унії чи повна інкорпорація України. Ці трактування українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття піддавалися досить гострій критиці ще в XIX – на початку XX століття. Тоді ж доволі популярними стали гіпотези про договір 1654 року як про встановлення васальної залежності України від московського царя, про протекторат Московського царства над Україною, а також про неповну інкорпорацію України Росією.
Однак варіанти українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття як унії або як повної інкорпорації передбачали повну відсутність у контрагентів самостійної, незалежної одна від одної зовнішньої політики, а також значного обмеження внутрішньої автономії однієї із сторін (у разі повної інкорпорації), або ж обох контрагентів (за існування унії). Але жодних юридичних чи фактичних обмежень суверенітету України чи Росії під час українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття за більш детального розгляду їх відносин помічено не було. Це змусило дослідників юридичної сторони договору 1654 року розглянути інші варіанти правової класифікації договору.
Саме тому стали популярними трактування договору 1654 року, які не передбачали тісної державної злуки контрагентів. Особливо це стосується розгляду цього договору як форми протекторату чи васалітету. Власне, ці дві форми відрізняються одна від одної лише тим, що васалітет виникає з волі сюзерена, за його ініціативою, тоді як протекторат передбачає обопільну згоду сторін. Як васальні розглядав українсько-російські відносини тих часів історик М. Коркунов.
Васальні відносини передбачають залежність, яка не знищує суверенітету васала, а лише підпорядковує його іншому можновладцю. Залежність ця має винятково зовнішньополітичний характер. Васал у своїх володіннях є єдиним і повноправним господарем (сюзерен ніяк не втручається у цю сферу його діяльності). Але васал має підпорядкувати свої зовнішньополітичні дії інтересам сюзерена. Так, становище України, згідно з договором 1654 року, порівнюється зі становищем Болгарії відповідно до Берлінського трактату 1878 року. Взагалі для підкріплення трактування українсько-російського договору 1654 року як васалітету часто наводилися приклади відносин між Туреччиною та її васалами, особливо це стосується вже згадуваної Болгарії, а також Єгипту. На противагу твердженням про унію та інкорпорацію, васалітет мав одну очевидну перевагу над ними: «Русский царь не соединял в своем лице две раздельные государственные власти, но малороссийский гетман подчинялся ему как высшему властителю».
