Вбивці на борту - Продель Гюнтер (полные книги .TXT) 📗
Наприклад, убивцю Розмарі Нітрібіт так і не було виявлено. Для звичайної детективної історії, історії з вигаданим сюжетом, це річ нездумна — втрачається не просто всякий інтерес, а навіть будь-який зміст історії. Що ж до справи «Білявої Розмарі», то вона і в житті і, тим більше, у викладі Проделя цікава саме тим, що убивцю не було знайдено, що його не наважились шукати. Це зовсім інший різновид цікавості — не до дії, не до логічної загадки, а до причини, підґрунтя того, що відбулося, до тих суспільних передумов, котрі перетворили і розслідування, і судовий процес над підставною фігурою на ім'я Польман у відверто цинічний фарс. Інших цікавили безпосередні мотиви звірячої розправи над чарівливою дамою півсвіту, і вони, сподіваючись через ці мотиви підібратися до особи вбивці, примножували гіпотези та здогади. Як ось, творці західнонімецького фільму «Дівчина Розмарі», йдучи за настільки ж захоплюючою, наскільки сумнівною версією, перетворили звабливу кралечку на аса міжнародного промислового шпигунства… Продель від усього цього далекий; йому байдуже (у цьому конкретному випадку), хто убивця — скоріше за все найманий. У нарисі «Будинок на Уест Прннцез-стріт» (він не увійшов до цього збірника) Продель оповів про тотожний випадок, що стався у Глазго 1908 року: там хтось із вищого суспільства уломив голову держальниці фешенебельного грального дому; справу звериулн на покидька, що виявився напохваті, а з голови джентельмена-злочинця не впала й волосинка. І Продель закінчує нарис цитатою з «Норд-Амерікен ревю» за 1928 рік:
«Хто ж міг бути убивця, настільки недоторканний, що братися до встановлення його особи не наважується навіть парламент? Король Едуард VII? Або архієпископ, або лише міністр фінансів? Та чи й важливо взагалі дошукуватися, хто був ним зокрема? Суспільна каста — ось справжній убивця. Хтось із цієї касти рішив звідницю, бо вопа замірялася шантажувати його і викрити. Він це зробив і для інших, бо в іншому випадку машкару зірвали б з усіх облич!»
Це повною мірою може стосуватися і Розалії Марії Нітрібіт: її вбив правлячий клас Західної Німеччини!
Документальні новели Проделя зовсім не тоді тільки насичені політичним змістом, коли присвячені злочинам суто політичного характеру (як, наприклад, «Квиток у небуття», де розповідається про здійснене таємною поліцією Трухільйо викрадення проф. Галіндеса, супротивника домініканського диктатора). Власне, кожна ця новела у тій чи іншій формі насичена політичним, соціальним змістом. І кожна досягає ефекту, прямо протилежного тому, якого прагнули описані в ній бюрократичні сили держави—зриває машкару з пануючої верхівки, порядків і звичаїв, які вона насаджує.
Візьмімо, бодай, нарис «Літак вибухає в повітрі». Джек Грехем — людина, котра вбила власну матір і з нею ще 43 пасажири заради грошей за страховим полісом, — не можний цього світу. І ніхто не намагався вберегти Грехема від суду. Але Грехем заледве не уникнув його, бо по-справжньому нікого не цікавив — ні ФБР, ні прокуратуру, ні газети. Весь гігантський поліційний і пропагандистський апарат Сполучених Штатів свідомо займався погонею по фальшивому сліду: шукав уявних «комуністичних терористів», котрі буцімто висадили літак у повітря, шукав не тому, що вірив у їхнє існування, а в ім'я ідеологічного виграшу, на догоду маккартизмові та антисоветизму. Але хіба й сам Джек Грехем не примітна фігура? Хіба це маленьке, жалюгідне, навіть не злобне, а просто позбавлене будь-якого етичного почуття створіння не типове для суспільства, поневоленого грішми, зараженого сверблячкою наживи?
Продель показує нам це суспільство у динаміці — динаміці занепаду. Порівняйте Діллінджера, уособлення доби «великої кризи», Діллінджера, мужлая-неотесу, котрий наче зійшов з кінострічки про Дикий Захід, Діллінджера, котрий раз у раз смалить з величезного пістолета, з Лючано або Дженовезе, гангстерськими босами нової генерації, і ви відчуєте цю динаміку. Звичайно, пістолети смалять і тут, але не в руках босів; боси удають — хоч це й секрет полішинеля — добропорядних громадян: мешкають у розкішних віллах, дають інтерв'ю для друку, регулярно відвідують церкву, навіть помирають природною смертю… «Генерали помирають у ліжку»— так називається роман учасника першої світової війни американця Чарлза Гаррісона. Діллінджер звалився на вулиці, подірявлений кулями; генерали «Коза ностра» померли в ліжку. Це, на мою думку, не просто випадкова подробиця їхніх біографій. Це — символ, символ зрощення обох різновидів капіталістичного бізнесу (різновиду дозволеного й недозволеного), навіть легалізації останнього. А легалізація, в свою чергу, — наслідок безсилля офіційних буржуазних інституцій та офіційної буржуазної моралі перед джином злочинності, якого вони самі випустили з пляшки. Проте не тільки; легалізація ця свідчить ще про внутрішнє, принципове беззаконня «вільного підприємництва». Кілька десятиріч тому О’Геирі в новелі «Шляхи, котрі ми обираємо» уподібнив ділка бандитові. Відтоді художній образ перетворився на життєву реальність…
На перший погляд «Справа Тімо Ріннельта» не має до всього цього безпосереднього стосунку. Адже там ідеться про випадок, щоправда, трагічний, але цілком приватний: у безутішних батьків украли дитину і вимагають 15 000 марок викупу. Одначе, як звичайно у Проделя, головне не в самій події, а в її причинах і наслідках, тому досвіді, тій ідеї, думці, що їх можна виснувати з нагромаджень подієвої руди. І якщо так трактувати твори ІІроделя, то, можливо, виявиться, що історія маленького Тімо найбільш вражаюча. Я так, принаймні, думаю. Ні, не через огидність «кіднапу» і не через почуття, що їх завжди викликає вбивство дитини: зрештою, тут діяли професіонали, діяли з огляду на саму професію. Те, що викликає особливу гидливість і, крім того, змушує замислитись — це поведінка непрофесіоналів, усіх тих респектабельних «жартунів», котрі так нелюдяно розважались коштом людського горя. Чом вони так озвіріли, що зробило їх такими — цих інженерів, адвокатів, лікарів, чиновників, яких батьки Тімо нічим не образили, але які, однак, за щось їм злостиво й вигадливо мстяться? Суспільство, де таке можливо — ця витончена злість, моральна глухота, цей масовий садизм — просто не може не бути хворим суспільством. Тим-то Продель і скеровує основну нашу увагу не на голий факт «кіднепінгу», а на поведінку преси та на реакцію «громадськості». Це особливо помітно у передачі «Справа Тімо Ріннельта», якою відкривалась телевізійна серія «Безприкладні кримінальні справи».
Отже, сюжети Проделя суворо документальні, але він, зрозуміло, не лишається байдужим до змісту зображуваної реальності. Він певним чином до неї ставиться і, відповідно, певним же чином її подає. У цьому розмінні він не просто письменник, але й художник, який підкоряється матеріалу цілком, а ним (у якихось, звичайно, межах) керує.
Перш ніж вибухнути від підкладеної Джеком Грехемом пекельної машини, літак з його матір'ю і ще сорока трьома людьми на борту певний час летів у бік Портленда. Свідків того, що там відбулося, не лишилось. Одначе Продель з усіма подробицями описує пасажирів і їхні діалоги. Нащо ж в «автентичній» новелі знадобились оті цілком вигадані епізоди? Насамперед, щоб ввести містера Керша, людину, через присутність якої на борту висадженого літака тільки й могла виникнути версія про «комуністичних агентів». Так встановлюються образні зв'язки, що внутрішньо обумовлюють диявольську пропагандистську веремію довкола описуваної авіаційної катастрофи.
У той же час Продель ні на мить не забуває, що він — літописець і тільки в цих межах посідає авторську свободу. То він, забігаючи наперед, недвозначно показує, що знає, чим справа скінчиться, але нічого не спроможний змінити. А то й поводиться як безпосередній учасник слідства, не менше від нас зацікавлений, здивований, збентежений несподіванками відкриттів і поворотів. Тоді оповідь провадиться в теперішньому часі, стрімко розвивається, створюючи ледве не ілюзію нашої особистої присутності на місці злочину. Натомість в інших випадках Продель здатний бути докладним, неквапним, навіть незграбним. Але ніколи не втрачає він почуття міри, і це, мабуть, найбільша його достойність як стиліста.
