Вбивці на борту - Продель Гюнтер (полные книги .TXT) 📗
Зміст і тон цієї заяви не лишали ніякого сумніву щодо політичного характеру злочину. Спантеличений антикомуністичною істерією, що безустанно роздмухували в країні преса, радіо і телебачення, американський обиватель почав схилятися до думки, що літак «підірвали» комуністи.
Всі газети Америки присвятили спеціальні випуски повідомленням про підозрювану причину катастрофи — і таким чином розголосили на всю країну матеріали, які офіційно залишалися ще таємницею слідства. За одну ніч акції компанії «Юнайтед Ейрлайнс» знову підскочили на вісім-десять пунктів угору. Комуністи могли висаджувати в повітря літаки будь-якої авіакомпанії; отже нічого було дискримінувати машини «Юнайтед Ейрлайнс». Директори компанії з полегшенням потирали руки.
Тим часом велика операція ФБР по виловленню злочинців та їх «закулісних керівників» здійснювалась як по писаному. Через двадцять чотири години кілька сотень агентів ФБР у двадцяти американських містах приступили до вивчення особистих знайомств та зв'язків пасажирів літака, його команди та обслуговуючого наземного персоналу, а також усіх тих, хто відправляв цією машиною багаж. Всупереч хваленій американській «свободі особи», агенти провадили численні обшуки, конфіскації та арешти. Жоден з них і не збирався пред'являти підписаний прокурором ордер на трус чи арешт, а затриманим навіть не пояснювали, чому їхні квартири обшукують, а їх самих арештовують і піддають брутальному допиту. Всі закони та постанови, що гарантують громадянам США свободу особи, виявилися пустими фразами…
Протягом однієї доби було заарештовано двадцять шість поважних громадян США.
Не всі американські газети погодилися, проте, з версією ФБР, за якою відповідальність за все звалювалася на комуністів. Деякі журналісти посилалися на аналогічні випадки з кримінальної історії США, нагадували про повітряну катастрофу, що перед тим сталася за подібних обставин у Канаді. Тоді три гангстери, щоб одержати гроші по страховому полісу, підклали в носову частину літака міну уповільненої дії, і літак вибухнув на висоті чотирьох тисяч метрів. Проте «містер Рой Мур» — як писали потім репортери, під цим псевдонімом начебто виступав сам шеф ФБР Едгар Гувер — відкинув ці припущення як абсолютно безпідставні. Під час чергового обговорення матеріалів слідства він заявив своїм підлеглим: «Такі злочини не повторюються вже хоча б тому, що перший закінчився невдало. Адже всіх винуватців було тоді виявлено й посаджено на електричний стілець. Я не вірю, що в Америці знайшовся б злочинець настільки дурний, щоб скопіювати такий безнадійний трюк. Ні, хлопці, розшуки треба провадити в одному й єдиному напрямку. Це було політичне вбивство!»
А коли містер Мур, чи то пак Гувер, під час засідання висловлював свою думку в такій формі, то цю думку слід було сприймати не як заклик до дискусії, а як наказ. Слідчі виконували цей наказ, і незабаром декому могло здатися, що тактика Гувера приносить перші плоди.
В Денвері заарештували тим часом вдову загиблого урядового чиновника Джека Керша. Агента ФБР годинами допитували жінку про минуле її чоловіка, про його друзів, про його політичні переконання. Місіс Ліна Керш визнала, що її чоловік часто робив критичні зауваження щодо заходів уряду і особливо гостро висловлював незадоволення його зовнішньою політикою. В протоколі допиту записано її свідчення: «…Мій чоловік часто критикував твердолобу політику уряду щодо Росії і неодноразово говорив, що економічне становище в Америці було б кращим, якби вона розвивала торгівлю з цією країною замість того, щоб витрачати гроші платників податків на безглузде озброєння і пропагандистські кампанії…»
Місіс Ліна Керш розповіла також, що її чоловік підтримував зв'язок з людиною на ім'я Річард Геймс, колишнім членом комуністичної партії; Геймс поділяв настрої Джека Керша, і коли останній одержав виклик на засідання комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності, вони неодноразово зустрічалися й обговорювали можливі наслідки цього виклику.
Інші агенти поки що допитували хатню прислугу Кершів; від неї вони дізналися, що напередодні відльоту в Портленд Джек Керш одержав від Геймса зав'язаний пакунок, який він поклав у свій чемодан.
За кілька годин у штабі ФБР у Вашінгтоні були з'ясовані усі подробиці життя Річарда Геймса. В заведеному на нього досьє значилося: до 1947 року Геймс був членом Комуністичної партії США. Він вийшов з партії, коли уряд змінив свій зовнішньополітичний курс. Геймс хотів у той час піти на дипломатичну службу і втратив би надію на це, якби не вийшов з партії.
В уяві агентів ФБР це відкриття замикало ланцюг доказів. «Містер Мур» більше не мав сумнівів у тому, що Геймс вийшов чи, вірніше, змушений був вийти з комуністичної партії з однією метою — закріпитися на дипломатичній службі, щоб і далі мати можливість безкарно «займатися шпигунською діяльністю». «Мур» був тепер переконаний, що чиновник департаменту сільського господарства Джек Керш був членом шпигунської організації і що пакет, який він одержав від Геймса і, не підозрюючи нічого, поклав у свій чемодан, являв собою міну сповільненої дії.
Шеф ФБР був настільки впевнений у правильності своїх припущень, що, відправивши телеграфом у Денвер наказ про арешт Геймса, одразу ж опівночі розсудив телефонним дзвінком президента Сполучених Штатів і повідомив його про наступне викриття важливої групи комуністичних агентів.
У цей час до вілли радника Річарда Геймса під'їхали чотири броньовані лімузини ФБР. Лише два агенти підійшли до дверей вілли, інші ж оточили сад і розмістилися біля вікон та чорного ходу.
На алеї перед віллою стояли два десятки розкішних автомобілів: Річард Геймс приймав у себе гостей. Дворецький знайшов хазяїна біля бару в зимовому саду. Той стояв, оточений гостями, з бокалом в руці.
— В чім с-справа, Бірнс? — з п'яною посмішкою спитав він дворецького.
— Містер Геймс, з вами хочуть поговорити два джентльмени. Але вони не в вечірніх костюмах…
— То хай забираються геть! — обірвав хазяїн і обернувся до гостей.
Але дворецький підійшов до хазяїна ще ближче.
— Вони наполягають на зустрічі з вами, сер, — промовив він.
Геймс розлютився.
— Та що це таке, Бірнс? У мене немає тепер часу. Викиньте цих хлопців на вулицю, якщо вони не хочуть піти! — Він посміхнувся до гостей, підняв бокал і випив за здоров'я дам, яких настійливість дворецького почала розважати.
— На жаль, я не можу цього зробити, — тихо відповів Бірнс. — Пани кажуть, що вони з ФБР!
Хоч Бірнс говорив дуже тихо, останні слова почули всі, і святковий настрій гостей відразу зник. Геймс вимушено посміхнувся і непевним голосом промовив:
— Пробачте, панове, мене викликають у справі… Я зараз повернуся.
З тією ж застиглою посмішкою на обличчі він попрямував через великий зал до дверей вітальні.
Коли Геймс увійшов туди, назустріч йому підвівся молодий чоловік у квадратних окулярах, які робили його схожим на студента.
— Беріть пальто і йдіть за нами, — сказав він.
— Пробачте… — розгублено промовив Геймс. Другий агент підскочив до нього і, сунувши під ніс посвідчення, сказав:
— Не прикидайтесь дурником. Ми забираємо вас!
— Але ж у мене гості… Я не можу зараз іти, — спробував запротестувати дипломат.
Агенти байдуже знизали плечима. Дворецький тим часом приніс пальто й допоміг хазяїну одягти його.
— Скажіть хоч, у чому річ? — глухим голосом запитав Геймс.
— Про це ви дізнаєтесь у штабі, ходімте!…Дорогою Геймс трохи опанував себе, і коли його завели до місцевого штабу ФБР, він знову почав протестувати.
— Це скандал!.. — кричав він розлючено. — Я дипломат, у мене є громадські зобов'язання. Я вимагаю, щоб мене негайно з'єднали з моїм адвокатом. Поки він не прийде, я не скажу ні слова!
Один з п'яти агентів, що перебували у кімнаті, підійшов до нього, звелів йому зняти пальто і підсунув ногою стілець.
— Сідайте і не базікайте так багато!
Геймс сів, але одразу скочив на ноги.
— Я вимагаю адвоката!..
