Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (лучшие книги читать онлайн txt) 📗
— А хто зліг, пане Гривастюк? — запитав я війта.
— Зайчиха, — зітхнув він і облизав губи. — Щось непевне.
— Ця стара слабує, як правило, перед новим місяцем. Карантин, очевидно, треба накласти на ті господарства, де працюють полонені більшовики. Пошесті здебільшого заносять фронтовики.
Війт промовчав.
— На толоці, кажете, нема сторонських? — запитав сотник.
— Повсюда всіх не може знати в лице, — прогудів Гривастюк.
Коли я надійшов, війт на щось розраховував, запрошую чи всіх до канцелярії. Тепер я його розчарував.
— Мусите вибачити, — мовив Криж. — Наш обов'язок не зіпсувати вам оказію, а попередити біду.
Він пильно глянув на Гривастюка, ніби чекаючи, що той щось скаже для підтвердження його слів, але війт замислено дивився у вікно.
— Сідайте з нами, пане Повсюдо.
Я прилаштувався на передку біля Гривастюка. Він передав мені віжки і закурив люльку. «Спільник ти мені чи не спільник?» — було в його короткому заклопотаному погляді.
— Що нам робити, пане Повсюдо? — заговорив він з удаваною досадою після довгої мовчанки, витираючи слізне від тютюнового диму око. — Комуністи начебто стали виступати збройне. Учора в керунку Лісничівки чулась якась стрілянина.
— Вночі?
— Так.
— Що ви кажете?
— Не завадило б на ніч виставляти патрулі. Я думаю порадитися з сотником. Ви мене підтримаєте?
— Хіба не досить вашого слова і авторитету?
— Та воно ліпше, коли голос від громади.
— Підтримаю, звичайно.
У відповідь — міна кривоприсяжника за дверима суду. Як би люди не маскувалися, їх завжди видає почуття втіхи.
Навколо бункера кишіло гамірне муравлисько. Чиновник щось вихоплював примруженим оком, подавшись уперед. Я подивився на майдані метляючі хустки, поблискуючі відра, порожевілі на сонці потилиці.
«Чого він шукає?»
На лицях стрільців блукали тіні зніяковіння. Криж перебирав товстими, незграбними пальцями, які колись знали чорну роботу і криваві мозолі. Та його не вчора відірвало від цієї стихії, встигло перелицювати. Зараз це людина того жалюгідного сучасного гатунку, яка хитається між безоглядністю тупого виконавця й сумнівами невдахи: чи потрібне те, що мене примушують робити? Чиновник не стане замислюватися Поки несправедливих порядків, доти такі при твердому ділі. Життя викидає їх за борт у години докорінних зрушень.
— Ач як наш сотенний ошатився, — пискнув Богдан Онук. — Чепуркуватий, мов дівка. Правдоборець нещасний.
— Сучий… — довго й гидко вилаявся Микита Волосожар.
— Показав би, як ставити приціли, не наварили б каші.
— А хто це пришкварився до них?
Всенощна не за мене. Хлопці дивилися оскілками, як на чужосторонця. Минеться…
Одкашлявшись і витерши з чола росинки поту, Криж насунув на очі мазепинку, та одумався і зняв її з голови, завертів у руках. Грудним тихим голосом почав:
— Панове громадство! Прошу до уваги.
— А хто ти такий? — заволали з гурту. Чиєсь сумління уже стало орця.
— Не бачиш — сотник.
— Цс-с-с! — зацитькали крикунів. Панове! Повітовий комісар уповноважив мене довести до вашого відома, що збори, толоки, церковні відправи з нинішнього дня припиняються з тої причини, що епідемії.
— Себто читальню, церкву і хати — на колодку? — видобувся наперед Микола Трач. Такого ще зроду не траплялося, — охнула Байдиха.
— Читальня — марниця, а церква?
— Комуністами нас поробити?
— Прошу не злорічити, — сотник підняв шапку. — Село оголошується в стані карантину. Церкву ніхто не замикає, моліться, але по одному. В цей спосіб церква буде відчинена денно і нощно, але. будемо наглядати, аби строго по одному. А непокірних будемо обкладати штрафами.
— З хуторами як буде — відрізаєте? У мене на хуторі родич.
— При потребі буду виписувати перепустку. А як до толоки, Криж із помітним ваганням подивився навколо, — то ухвалено сей момент розійтись.
Юрба загула.
— Дайте закінчити чоловікові цеглу.
— Недавно почали.
— Ми всі вже заражені…
Сотник нахмурився, заграв скулами.
— Будемо допоминатися в Заліссі.
— По недомислу можна й не те втнути. — Криж оглянувся на чиновника, але, видко, передумав кликати його на підмогу і додав: — Я ж казав, що розпорядився повітовий комісар. Хто не хоче напитати собі біди на голову, прошу шанувати владу.
Раптом гомін спав, ніби натовп пронизало електричним струмом. Всі скосили очі під гору. Я остовпів. З Лісничівки, хитаючись, плівся метрів за сто жовтий як віск, з чорно заплямленою сорочкою; що трималась на одному рукаві, з чорними плямами на голих грудях, ніби осліплений чоловік.
Оціпенівши, юрба сторожко дивилась, куди він зверне: у яр чи на простинець до села. Крім Гривастюка, ніхто з приїжджих не встиг побачити пораненого або робили вигляд, що не бачать.
Криж читав інструкцію.
— Підіть хто, заведіть у яр, — зашушукали між рядами.
— Песиголовці! Хлопці, що ж ви вирячились? Сховайте!
— От люди!
Несподівано од гурту відділилась Кухарчукова Орися. Раз у раз повертаючи назад голову, спотиком, дрібнобіж, поспішила назустріч полякові. Та він уже й сам звернув на пагорки.
Коли Орися, подавши руку полякові, щезла з ним за горбом, натовп немов переступив з ноги на ногу.
Сотник закінчив читати і поманив Гривастюка. Коротко переговорили.
— Панове! — вигукнув Криж. — Я зважив на просьбу пана Повсюди, чоловіка без рідні й притину, недавнього фронтовика з ще не загоєними ранами, то постановляю, — обличчя його стало веселішим, — не лишати роботу, як перше казав, а покінчити, що почали.
Окіль загомоніли. Та не важко було зрозуміти чого: вони ще ні про себе, ні загалом нічого не усвідомили І нічого ще не виріщили. їм треба було сукупно наступити на привида, піти на примирення з сумлінням. І хоч тут не треба було розкидати розумом, адже нинішні пробунки поляків — це завтрашнє ярмо, людська пролита кров зворохоу била їх, наповнила душі страхом.
— Відлягло від серця? — посміхнувся Криж, торкнувшись до мого плеча — Ошукав я Ярину, признатись, бо мені доручили. Будуть тут усілякі хруні тикати носом упоперек.
— Щиро вдячний, — сказав я і на більше чогось не знайшовся.
— Йолоп, — бубонів сотник. — Приїхав і поїде, а мені припало раду давати, світити перед людьми лицем.
Він, здається, був прозірливіший, ніж я сподівався. Або чоловік справді не простяк, яким виглядає, або те, чому служить, валиться без часу, не претендуючи на виправдання і поблажки.
Впродовж усього дня я один раз перезирнувся з Мариною. І не було коли думати про неї. Лиш, ніби добра надія, жила вона десь у глибині єства, зігріваючи хвилями тепла.
Карантинний загін, а вірніше — до зубів озброєна бойова сотня, прокотилась мимо бункера і здивованих толочан на Лісничівку. Я скрізь розшукував Миколу, та він наче крізь землю провалився.
Гостина після толоки не вдалась. Випили усе, а варене й печене позалишалося на столах. Левадиха бідкалась: — Пропадає, пропадає, людоньки, праця! І почала наліво й направо пригощати малечу. Ненаїсні жевжики збігалися мов на сполох.
— Ой, наївся! — гладив живота Байдишин Федько. — Ото наївся! — зітхав, потіючи. — Алем наївся. Га, Дмитре? Ох, і смачні пампушки з маком.- І з завидками поглипував на Дмитра Лободу, який поквапливо, трясучись, уминав рум'яні балабухи.
Слухала, слухала Левадиха, та й відтануло старече серце.
— Може, капустоньки смаженої добавити? Поїжте, дітоньки, каші, вона з медочком…
— Завтра, бабусю, ми вам за це скопаємо город, — хвалився окастий Гринь Молотковський. Левадиха схлипнула, потім сплеснула:
— Завтра неділенька свята, шибенику, лукавий чорногузе. На понеділок не обіцяєшся!
— То в понеділок, — по-індичому надимаючись і поводячи головою, поправлявсь Гринь.
— Так би й зразу.
— А то правда, бабусю, — осмілів Загатин, що од рук відбився, Омелько, — ніби між лісами коло замка забили сто поляків?
— Хтось вигадав. — Стара кинулась мов ошпарена і закусила запалі губи.
