Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (лучшие книги читать онлайн txt) 📗
— Не знаєте, не балакайте, — схопився на ноги малий Стінковий, — я видів своїми очима: побиті коні й люди.
— Видів, видів! — перекривила його Левадиха. — Ось не видиш, куди ложку несеш, заївся по самі вуха.
За столами, весело метляючи долом ногами, жирувала молода республіка, прокурор історії.
Поночіло. У піддашші хмар мигнула перша весняна блискавка. Через мить небо почали без угаву розтинати вогненні коси, мов хтось за горою, гострячи їх об скелю за каменоломнею, штрикав над долиною розпеченими лезами У безлистому верховітті понурих берестів зашарудів краплистий дощ.
Хлоп'ята порозбігалися, покинувши Левадисі два довгі ряди замурзаних варивом тарілок. Узявшись за руки, ми з Мариною бігцем пустилися до бункера. Студені, важкі, мов налиті оловом струмені падали на її розмаяну за вітром спідницю, прибиваючи додолу.
— Ой, — простогнала Марина, падаючи на сніпки сіна в бункері.
Я поцілував її в мокру щоку.
— Прокопе!
Схлипнув і розтріскався над долиною високоголосий грім.
— Чуєш, рідний?
По- змовницьки поклавши на уста пальця, небо склепило повіки. Та з-під опущених вій капали, безнастанно текли сльози.
Шум. Спертий пружним низовим вітром, Дністер сердито хлюпав у кам'янисті береги, ніби наблизившись, майже при вході до бункера. Шелестливі хвилі рухались чатівливо, мов дикі звірі. І знову дзвінко стріскував грім.
Марина здивовано підвела голову.
— Як довго.
— Перестає.
Хвилі шаснули геть, злива відступила. Мить повагавшись оддалік, поминули вигін і горобиним шурхотом пішла схилом гори на ліс.
— Прокопику! Як ти жив, скажи ж мені? — мовила Марина стиха.
— Перебивався, Маринко.
— Я хочу знати;
— Розповім завтра.
— Сьогодні.
— Крутив світом, Маринко. Сердився на світ, заплутувався, виплутувався… Завтра.
— Прокопику…
— Ти можеш собі уявити, що означає втікати од війни?… Почекай до завтра. Злива повертається знову.
Під цементною долівкою в бункері весело цюркотіла вол
— Послухай, — сказав я.
— Потічок?
— Я тут зроблю перегородку, і в нас буде лазня. Поставлю залізну піч, балію…
Грім погуркував на буковинському боці. До бункера хтось наближався. Марина звелась, я став у дверях. Кроки стихли. Небо над ковшем долини хутко очищалось, ясніло, за хмарами залишались зоряні сліди, наче за отарою овець з золотими копитцями.
— Ти, Миколо? — гукнув я.
Захлюскало болото, до бункера повернули дві тіні. Спалахом блискавки освітило Миколине обличчя.
— Я до тебе, — сказав Микола. — Там щось залишилося перекусити?
— Ходімо, — вийшла з бункера Марина. — Нас тут дощ застав.
Мельник усівся за столом перший. Марина принесла м'ясо. Вони їли мовчки, дивлячись у тарілки.
— Чиновників спекався? — запитав Микола, обтерши цілушкою губи.
— Сотник виручив. Здається, порядна людина. Каже: «Мені доведеться перед селом світити лицем». Видко, отаборяться надовго.
— Надовго, — озвався Мельник.
— Замок окупували? Микола зиркнув на Мельника:
— Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом.
— Що ти?!
— Для тебе сотник — чоловік порядний, а для мене…
— Мені пора, Миколо. — Мельник згорнув учетверо рушник, щось міркуючи, поклав проти себе. — Дозвольте дітям сухарців узяти, — звернувся до Марини.
— Прошу, беріть.
— Звикли, — ніяково сказав він. — Коли день мене нема дома, то мушу повертатися з гостинцями. Це ніби відкупна.
— Беріть більше.
Провівши Мельника, Марина постелила нам з Миколою — на ліжку, а сама забралась у хатчину до Левадихи.
— Кепські справи, — пробурмотів Микола. — Криж має розпорядження провести арешти.
— Гривастюк нашептав?
Микола закивав головою.
— Гривастюк до чогось готується, якийсь політичний капітал збирає. І, розумієш, має в повіті сильну підтримку. Де ще в селі розквартирований гарнізон? А сюди спровадив. Стрільці позакопували трупи, пустили поголос, що це натворили комуністи. Але чогось не ворушаться.
— Побачимо. Вийде на поверхню, як олива на воді.
— А голод вижене на холод, як вошей… Треба розкусити Крижа.
— Дивуюсь тобі,- сказав я. — Створюєте арсенал, а якогось війтика не приборкаєте.
— Терор?
— Я колись дійду до того, що проїдуся по його голові києм.
— Га-га-га! — закудкудахкав Микола. — Ха-ха-ха-ха! Ти? Повсюда напав на Гривастюка! О-га-га-га! — Він подивився на мене довгим поглядом і мляво промовив: — Не те, друже.
Вранці, накинувши на плечі рушники, ми пірнули в сад, продудоніли босоніж по вологій утоптаній стежці до ріки.
Пахло гіркувато-п'янким вранішнім димком, що прозоро вився над коминами. Сонце мережило проміж віттям сріблясті фіранки, спускаючи їх все нижче додолу, вичісувало з полинових меж загублені світанням краплини роси.
У хмільному забутті заливалась співами пташина, в оборогах воркували голубині пари. Лиш Дністер байдуже виконував свій одноманітний обов'язок, перекочуючи в залиту серпанком далину розніжено ліниві води, які злегка опиралися і збирались зверху в полискливі гребені, мов морщили лоба, намагаючись запам'ятати вигляд оповитих смутком придністрянських гір і юно усміхнених до сонця садів.
Ми поплили за течією, скосили на бистрину, і вода швидко понесла нас мимо пустинних берегів.
— Го-го! Тут не менше трьох метрів. — Микола зробив кілька дужих змахів до мене. — Все ж міліє наш Дністер. Дід розповідав, що колись він був набагато глибший.
— Мені малому здавалося, що тут хтозна-яка широчінь. Похибки віку.
— Ні, ріка. пересихає. Винищують ліси, то щезають стави і озера, струмки. Серет і Збруч почорніли в намулі.
Назад ми бігли один за одним. Тіло після плавання стало пружним.
— Сотник учора непогане казання мав, — кинув я вслід Миколі.
Він пішов повільніше.
— Вояччина стинається з бюрократією. Між іншим, військові завжди недолюблювали чиновників, але владолюби. зрештою, загнуздували їх і робили слухняними.
— А не візьмуть вояки верх?
— Взагалі вони цього прагнуть, але з них нікудишні політики.
— Так чи інакше, їм завжди буде забезпечена дарова кухня.
— Ти забрав Марину до себе?
— Так.
— Справиш весілля?
— Як закінчу з хатою.
— Дивися, аби не шкилювали над жінкою.
— Вона мені вірить.
— Не легковаж: люди!
— Собаці вільно й на владику брехати. Ми обмили землю з ніг і почали одягатися. Трусячи штаниною, Микола ніяк не потрапляв у неї ногою.
— Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, візьмеш голіруч.
— Думаю, він тебе не буде вистежувати. Він тут з примусу, і здається, що використає нагоду пережити тихо лиху годину.
— Ну, я піду до сестри. Коні в неї. Надвечір пильнуй, щоб я не скочив у пастку. Вийди назустріч.
— Тільки сирим не запоможи.
— Ялина добра. Витримає до четвертого покоління.
IX
Тодор Мельник, маленький полисілий чоловічок з сивіючими вусами, закінчив виміри, і ми сідаємо перекурити.
— Можна сміло замовляти Прокіпчукові вікна й двері,- каже він. — Ліпшого столяра в Колобродах нема: і сумлінний, і зайвого не візьме. Правда, трохи млявий.
Він розмовляє спокійним грудним баском; часто приплющуючи очі. Чоло порізане борозенками, як тютюновий капшук, сіть морщин навколо очей.
Муляр Михайло Хрущ кладе кельню і, спираючись на палицю, яка йому заміняє коротшу від народження ногу, зігнуту в коліні, шкутильгає до нас. Хрущ працює зі стільчиком, підкладаючи його під хвору ногу. Спершись на палицю, він скручує самокрутку.
— Трохи негарно, — каже він. — Не подобаються мені ті зрізані кути.
— Сапери не передбачали, що на бункері буде хата, — сміється Мельник. — У Грушівці таких аж чотири. Ото буде комусь вигода, як здогадаються.
— Тепер не дуже, щоб будуватись, — бубонить Хрущ. — Люди навчені. Як десь літ через десять буде показувати на спокій, то й почнуть старатись. Мій знайомий з хутора спалив новісіньку стодолу, порубав сад, вулики, цямриння з криниці, паркан. Каже: «Треба буде — надбаю всього. А так мені ніщо не миле, нічого не хочу». А воно й голод починається. Я от… — Він обірвав Себе на півслові. Видко, хотів сказати, що ніколи в світі не пішов би класти мені стіни, якби не заставила скрута. — Туди далі в Галичині люди пухнуть…