Гетьманська Україна - Чухліб Тарас (книга жизни txt) 📗
Кам'янець-Подільська фортеця. Фото XIX ст. ст.
Відновлення та функціонування польського державно-політичного устрою на правобережних землях (остання чверть XVII-XVIII ст.) відбувалися зі значними труднощами. Породжені внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного характеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити " свавільний" край. Поразка українського народу у Визвольній війні призвела до поступового відновлення в Правобережній Україні воєводсько-повітового поділу в складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств.
Найвищими за рангом урядовцями тут були воєводи. Адміністративні обов язки щодо управління краєм покладалися на сеймики, які періодично збиралися магнатами й шляхтою кожного з воєводств. На сеймиках вирішувались усі важливі економічні, воєнні, судові та інші питання. Київська шляхта збиралася в Житомирі, волинська - в Луцьку, подільська - в Кам'янці-Подільському (під час турецького панування - у Львові), брацлавська - у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були обстоювати на ньому вимоги місцевої шляхти, що оформлялися в спеціальних письмових інструкціях. Поряд із обговоренням регіональних проблем на засіданнях сеймиків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.
Першорядним завданням у царині формування власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія наддніпрянського Правобережжя, південно-східна частина Київщини та Брацлавщина розглядалися турецьким урядом як козацькі землі, де під протекторатом султана мав управляти український гетьман. Однак спротив, з одного боку, Московської держави й Лівобережної Гетьманщини, а з другого - польського короля, перешкодив Порті утвердити тут свій вплив.
Натомість верхівка Речі Посполитої вважала територію Правобережжя історичними польськими землями, які внаслідок "козацького свавілля" лише на певний час вийшли з-під її влади. Щоб колонізувати й захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян III Собеський знову звертається по допомогу до козацтва. Надаючи в 1685 p. козакам "прадавні привілеї й вольності", уряд Польщі цілком свідомо намагався повернутися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, що існували напередодні Визвольної війни. Страх перед можливістю поширення влади лівобережних гетьманів на Правобережну Україну змусив короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи місцевого самоврядування.
Невдовзі козацтво, як здалося польським урядовцям, виконало свою місію. Знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Посполитої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефективного управління Правобережною Україною у XVIII ст. Чисельність відділів коронного війська, яке базувалося в Київському, Брацлавському, Волинському та Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих магнатів складалася з 2-3 тис. осіб. Відцентрові тенденції всередині країни призвели до того, що саме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка в багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська еліта протягом усього століття так і не спромоглася вирішити "українське питання", що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.
Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793 p.), землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правобережна Україна поділялася на Ізяславську і Брацлавську губернії, які незабаром перетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративний поділ Правобережжя не враховував специфічних особливостей окремих його регіонів, а тому в 1797 p. за наказом царя Павла І було утворено Київську, Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною, так само, як польська чи турецька, була іноземною для корінного населення й не забезпечувала його повнокровного розвитку.
§3. КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА ТА ВИЗВОЛЬНІ РУХИ
Хоча за міжнародними договорами другої половини XVII ст. Правобережна Україна й потрапила під вплив польського короля і турецького султана, влада кожного з цих монархів була тут спочатку суто номінальною. Попри те, що спроби українців утвердити власну державу не мали успіху на теренах Правобережжя, прагнення до визвольних змагань і далі жило у свідомості козацької еліти. У 80-х pp. тут став відроджуватися головний чинник української державності нової доби всесвітньої історії - полково-сотенний устрій. Нового поштовху до розвитку дістав також інститут гетьманства.
Події Визвольної війни постійно змінювали територію і кордони Української козацької держави. Крім того, починаючи з першої половини 60-х pp., вони істотно впливали на розвиток Правобережної Гетьманщини як її складової частини. Зважаючи на постійні воєнні дії, які велися між Польщею і Туреччиною, татарські напади та спротив польської шляхти, розміри території, яку займала Правобережна Україна-Гетьманщина, у 90-х pp. XVII ст. не були сталими. Козацький устрій обіймав межі колишніх Київського (правобережної частини), Білоцерківського, Паволоцького, Корсунського, Уманського, Брацлавського, Черкаського, Чигиринського, Тарговицького і Могилівського полків. Новоутворений Фастівський полк як адміністративна одиниця охоплював частину територій Білоцерківського, Паволоцького, Торговицького та Київського полків, що зникли в середині 70-х pp. Його очолював полковник С.Палій, який у цей час репрезентував владні структури козацької державності в Правобережній Україні. На південно-західних землях Білоцерківського полку в роки Визвольної війни виник Богуславський полк, який частково поширювався на південні райони Паволоцького. Ним керував наказний гетьман Самусь (Самійло Іванович), який наприкінці 80-х pp. намагався відродити Кальницький (Вінницький) полк. Дуже важливу роль у процесі відродження інститутів української державності відіграло відновлення Брацлавського полку на чолі з А.Абазином. Його влада поширювалася не лише на територію, яку цей полк займав у 50-ті - 70-ті pp., а й на окремі сотні тогочасних Уманського, Кальницького і Могилівського полків. На південній Київщині за допомогою полковника З.Іскри відновив свою діяльність Корсунський полк, який поширювався на частину території зниклих Канівського, Черкаського і Чигиринського полків.
Наприкінці 80-х pp. починає функціонувати традиційний західний кордон Правобережної Гетьманщини. Про те, що полковник Палій "узурпував собі владу" на землях, які охоплювали територію від Дніпра по р.Случ, говорилося ще на сеймі 1688 р. Те ж саме засвідчував один із депутатів вального сейму в 1692 р: "... згідно гадяцьких пактів привласнює (Палій - авт.) собі якусь монархію аж по Случ". У тому ж році королівський комісар С.Дружкевич скаржився до Варшави, що фастівський полковник створює "удільну провінцію" й претендує зайняти всі українські правобережні землі до кордону Київського воєводства з Волинським. Неодноразово відзначав політичне "свавільство" козацької старшини, яка в 90-х pp. установлювала власні кордони, коронний гетьман С.Яблоновський. Восени 1692 р. козацькі сотні перебували у містечках південно-східної Волині - Любарі, Лабуні, Полонному і Грицеві, а західна межа козацького устрою проходила по лінії Демидів-Литвинівка-Бородянка-Радомишль-Коростишів.
Північний кордон Української козацької держави в цей період зазнавав постійних змін. Спочатку він проходив по річках Прип'ять і Словечна, які безпосередньо межували з Великим князівством Литовським. Під час визвольної боротьби північні райони Київщини, на які поширилася влада С.Палія, територіальне зменшились і стали обмежуватися р.Уж, а згодом р.Тетерів, хоча в окремі роки козацький устрій поширювався на територію більшої частини Овруцького повіту. Саме на р.Тетерів, поблизу Іванкова, у 1694 p. відбулося укладення перемир'я між військами польського регіментаря Б.Вільги й українського полковника С.Палія. У липні 1696 p. коронний референдар С.Щука скаржився на те, що правобережні козаки захопили Горно-стайпільську, Бородянську і Казаровицьку волості. "Щоб війська польські на цю сторону Тетерева, де товариство його Палієве ... не переходили", - писав лівобережний гетьман І.Мазепа до Москви в грудні 1699 p., повідомляючи про намагання фастівського полковника встановити північні кордони власних володінь. У листопаді 1701 p. київська шляхта внесла до інструкції на вальний сейм повідомлення про те, що, "зайнявши собі по р.Тетереву якийсь кордон", С.Палій розставляє там своїх козаків.
