Гетьманська Україна - Чухліб Тарас (книга жизни txt) 📗
Король Ян III Собеський підтримував тісні особисті стосунки з керівниками козацької організації на Правобережжі. Відомі його послання до гетьманів С.Куницького, А.Могили, Гришка, Самуся, полковників С.Палія, Д.Федоровича та інших правобережних старшин. Заохочуючи козацтво до рішучої боротьби проти турецько-татарської агресії, польський король надавав козацькій верхівці право на володіння окремими землями і поселеннями. Весною 1687 р. наказний гетьман М.Булига прийняв у володіння частини сіл Геєвичі і Жолони Овруцького повіту. Наступного року полковник С. Палій отримав від короля привілей на с.Романівку, що розташовувалося в білоцерківському старостві. Відомо, що й інші козацькі керівники одержали привілеї на володіння деякими правобережними маєтностями.
Такий "лібералізм" польського монарха став можливим з огляду на те місце Правобережної Гетьманщини, яке відводилося їй у геополітич-них планах країн "Священної ліги" ( як відомо, її членом була Річ Посполита). Протягом останнього десятиліття XVII ст. правобережні козацькі полки майже щороку брали участь у спільних із лівобережними українськими військами походах проти Кримського ханства.
Існує значна кількість праць польських істориків, в яких короля Яна III звинувачують у надмірному "козакоманстві". Не дискутуючи із зарубіжними колегами, відзначимо, що рівень прихильності польського монарха до українського козацтва визначався його великим бажанням утримати Правобережну Україну під своєю владою, а також ступенем воєнної загрози з боку Османської імперії та дипломатичними зобов'язаннями королівського двору перед урядами європейських країн. "Безперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом", - відзначав у 1684 p. німецький дослідник Й.Мюллер, який одним із першиху Європі захистив магістерську дисертацію з історії козацтва. Втім, Ян ІІІ протягом свого правління так і не зміг стабілізувати польсько-українські стосунки, що неухильно погіршувалися за браком проекту практичного розв'язання "козацької проблеми".
Август II Сильний, який був обраний королем у 1699 р., хоч і розумів важливість воєнного потенціалу козацької організації, однак уже не керувався принципом "при кому козаки, при тім і Україна", якого дотримувався його попередник. Натомість він обіцяв шляхті повернути правобережні території Речі Посполитій "чи то війною, чи після постанови миру" з Туреччиною. Характерно, що правобережному козацтву також відводилося певне місце в королівських планах. Август II листувався з полковником С.Палієм, надавав фінансову і матеріальну допомогу наказному гетьману Самусю.
На початку 1702 р. Август II видав універсали до правобережного Війська Запорозького, в яких говорилося, що, згідно з сеймовою конституцією 1699 р. про "ліквідацію козаків у Київськім і Брацлавськім воєводствах", козацьким полковникам належить розформувати свої підрозділи.
Політика королівських урядів Яна III Собеського та Августа II Сильного відзначалася прагненням використати козацьку організацію для утримання своєї влади над Правобережною Україною. Підпорядковуючи "козацьку" колонізацію українських земель своєму контролю, політичні кола Речі Посполитої керувалися не лише політичними, а й економічними інтересами. З другого боку, через відносну слабкість державного устрою Польща потребувала воєнної допомоги українського козацтва в боротьбі з Османською імперією та для поширення свого впливу в Європі.
За правління останніх королів Речі Посполитої Августа III Саксонського (1734-1763 pp.) та Станіслава Августа Понятовського (1764-1795 pp.), коли більшість політичних рішень у державі ухвалювалася окремими магнатськими "фаміліями" Чарторийських, Потоцьких, Сангушків та ін., "українсько-козацьке" питання вже не входило до порядку денного вальних сеймів та воєводських сеймиків. Натомість ще наприкінці другого десятиліття XVIII ст. серед найвищих магнатсько-шляхетських кіл набув поширення так званий "Проект знищення Русі". Це не був державний документ, однак його теоретичні положення поділяло чимало тогочасних польських політиків. Щоб зрозуміти антиукраїнський характер цього трактату, наведемо лише кілька цитат невідомого автора: "... Шляхта руського (українського - авт.) обряду й уніати, а тим більш схизматики не повинні допускатися на жодні посади в своєму рідному краю... Річ Посполита повинна... віддати усіх таких фанатичних прихильників своєї віри (православної - авт.) татарам на поталу... А тоді спустілий край заселити людьми польськими й мазовецькими..."
За словами сучасних істориків В.Смолія та В.Степанкова, утвердження польського панування в Правобережній Україні у XVIII ст. супроводжувалося відновленням не лише національно-релігійного гніту, а й моделі соціально-економічних відносин, яка існувала на цих землях до 1648 р. Характерними рисами такого устрою були домінування великої феодальної земельної власності, фільваркове господарство та кріпацтво.
Згідно з дослідженнями окремих науковців, уже з 1709 р. Річ Посполита фактично потрапила під протекторат Російської імперії, яка не була зацікавлена в стабільному розвиткові Польсько-Литовської держави. Так, за сприяння царського двору Катерини II у 1767 р. виникло три шляхетські конфедерації проти короля, а протягом 1768-1769 pp. їх нараховувалось уже 36. Більшість антиурядових виступів відбувалася на землях Правобережжя й нерідко супроводжувалася гонінням на православних, що, в свою чергу, спричинювало стихійні повстання українського селянства.
Слід відзначити і той факт, що у XVIII ст. в Правобережній Україні рідко можна було зустріти українського православного шляхтича: завершувався процес "добровільно-примусової" полонізації й покатоличення. Щоправда, наприкінці століття траплялися поодинокі випадки зворотного характеру. Широкого розголосу набув вчинок князя А.Яблоновського (1769-1791 pp.), який у 1788 p. перейшов із римо-католиків до уніатів, став носити козацького оселедця й під іменем Миколи ревно дотримувався українських традицій.
Правобережна Україна-Гетьманщина з 70-х pp. XVII ст. поступово втрачала свій державотворчий потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі і Туреччини за всяку ціну намагались утримати їх під своєю владою.
Ще в 1672 p. Османська імперія, відвоювавши у поляків Поділля, включила його до свого складу. Кам'янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і, частково, Брацлавського й Уманського полків козацької України, проіснував під султанським управлінням до 1699 p. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначався султаном і мав усю повноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на чотири адміністративні одиниці - санджаки, яким підпорядковувалися менші округи - нахії.
Згідно з традиційною османською процедурою, сформованою ще в XVI ст., першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого населення. На Поділлі він провадився турецькими чиновниками відразу після укладення Бучацького перемир'я з поляками.
Вирішення економічних питань було другим етапом "подільської політики турків. Українські землі розподілялися між султанськими володіннями, маєтностями санджакбеїв і представників військово-службової еліти. Відтак підраховувались очікувані прибутки, які разом із привілейованими листами на земельні наділи вносилися до спеціальних щоденників - дефтерів. На початку 80-х pp. процес утвердження турецької адміністрації на Поділлі завершився. Але в наступні роки (1683-1699) влада бейлербея обмежувалася, головно, невеликим районом навколо Кам'янця-Подільського, який облягали й блокували поляки та українські козаки.
Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод серед кам янецької залоги, розпочали систематичні акції щодо виселення подільських селян до сусідніх воєводств. У листопаді 1684 p. єпископ С.Воєнський повідомляв до Варшави: "... ми спустошили решту країни навколо Кам'янця ... виселили в інші сторони мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці XVII Польщі за підтримки країн "Священної ліги" все ж таки вдалося повернути цю частину Правобережної України під свою владу.
