Переяславська Рада. 1654 - Швець С. (книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Богдан Хмельницький і козацька старшина вперше відчули, що це означає – абсолютистська царська держава. Але вони покладали великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговорів, змушені були припинити дискусію і погодитися на односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське та українське духовенство – архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій зі священиками та дияконами усіх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники та ще кілька десятків делегатів від різних полків.
Після присяги гетьман із послами в кареті, а старшина і полковники пішки дісталися знову до «съезжего двору». Там відбулося урочисте вручення гетьманові надісланих царем клейнодів – булави, прапора із дорогоцінних тканин, хутра, ферезеїв (каптанів) і шапок. Старшину, окрім іншого, наділили царськими дарунками – соболями. Ті представники старшини, які зігнорували Переяславську раду, заявляли потім, що вони не хочуть продаватися та йти в неволю «за царських котів», маючи на увазі соболині шкурки.
Наступного дня присягали сотники, осавули і козаки Переяславського полку. Щодо міщан Переяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони погодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Хворого переяславського війта (урядник магістрату) принесли до церкви на ліжку, наступного дня він помер.
Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав до Переяслава славетний Іван Сірко. Не присягнули уманський (Йосип Глух) і брацлавський полковники.
Категорично не прийняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один. Як писав до польського короля коронний обозний Андрій Потоцький, Іван Богун із тих козаків, для яких «найвища державна рація – щоб не бути ні під вашою королівською милістю, ні під царем».
«Статейним списком» Бутурліна був закладений початок московської версії міфа, легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяславської ради, всенародного рішення: «весь народ», «собралось великое множество всяких чинов людей», у церкві було «всенароднеє множество мужского й женского полу» і т. ін. В «Історії України-Руси» (т. IX) Михайло Грушевський подає знайдені ним в архіві іменні списки тих, хто присягав у Переяславі: гетьман Богдан Хмельницький і генеральна старшина – писар Іван Виговський, судді – Самійло Богданович-Зарудний і Федір Лобода; обозний Коробка, осавули – Місько і Павло Яненки; полковники: чигиринський – Трушенко, черкаський – Пархоменко, канівський – Стародуб, корсунський – Гуляницький, білоцерківський – Половець, київський – Пішко, чернігівський – Пободайло, ніжинський – Іван Золотаренко, прилуцький – Воронченко, миргородський – Лісницький, полтавський – Пушкар, переяславський – Тетеря. В наступні дні до них приєдналися полковники: кропивен-ський – Джалалій і кальницький – Іван Федоренко (колишній наказний полковник).
Крім полковників, присягу від полків приймали 8 – 10 січня полкова старшина – обозний, осавул, хорунжий, а також сотники і представники рядового козацтва. Отже, від Переяславського полку прийняли присягу, крім полкової старшини, щей 14 сотників і 37 козаків; від чотирьох полків – Чигиринського, Корсунського, Канівського, Ніжинського, крім старшини, всього 26 козаків, а від Кропивенського – 5 козаків, Гетьманського полку – один сотник, два козаки. Від інших полків ніхто з козаків не прибув до Переяслава. А від полків Уманського, Паволоцького й Кальницького взагалі нікого не було. Таким чином, полкової старшини присягнуло 37 чоловік, сотників – 97, решта – козаки, шляхта, духовенство, міщани.
Разом лише 284 особи прийняло присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Переяславської ради як представники козацького середовища. До них слід додати якусь кількість переяславських міщан – чоловіків. Жінки в Україні не брали участі в радах і не приймали присяги.
Хмельницький і старшина, не задовольнившись «царським словом» і туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Керівники Української держави навіть зажадали від послів письмових підтвердженьїхніх словесних запевнень і обіцянок. 12 січня до московських послів прийшли генеральний писар Виговський, військовий суддя Богданович-Зарудний, полковники Тетеря і Лісницький та інша старшина з вимогою видати лист «за своєю рукою, щоб вольностям, і правам, і маєтностям бути як колись», оскільки вони, посли, наділені високими повноваженнями. Старшини пояснили, що лист їм необхідний для того, щоб повідомити народ, на яких умовах приймається царський протекторат, «кожному полковникові необхідно буде його показати, коли він приїде у свій полк». Коли такий «лист не буде виданий, то не можна буде посламїхати в місто приймати присягу, оскільки усім людям в містах буде в сумнів"». Старшина справедливо вважала, що неможливо примусити український народ, який внаслідок кількарічної війни звільнився від іноземного панування, присягати царю невідомо за що і на яких умовах.
Та Бутурлін і на цей раз відмовився дати листа за своїм підписом, пославшись на те, що українці можуть вислати послів до Москви «бити челом» про свої «вольности».
Так описав хід переговорів у Переяславі боярин Бутурлін у своєму «Статейному списку». Деякі дослідники на основі інших історичних даних висловлювали припущення, що він у своєму урядовому звіті, може, й приховав якісь речі, зокрема про свою позицію щодо підтвердження прав і вольностей України. Царський посол робить акцент на тому, що він боронив престиж царя перед новими підданими, рішуче відмовившись присягати іменем царя. Бутурліну «с товарищи» царський уряд поставив в особливу заслугу вїх місії те, що вони зуміли умовити гетьмана зі старшиною відступитися від своїх вимог щодо присяги від імені царя. Насправді московські посли все ж таки змушені були піти назустріч наполегливим вимогам гетьмана та старшини і дати усно запевнення й обіцянки від імені царя, що, можливо, мало характер своєрідної присяги, як про це свідчить козацький літописець Самійло Величко (1720), – «з таким монаршим под. клятвою словом і упевненням», а також очевидець подій – києво-печерський чернець Макарій Криницький – «присягли навзаєм посли». В обіцянках послів був один важливий момент. У Переяславі посли запевнили, що будуть затверджені не лише «всі права і вольності» українців, одержані від польських королів у результаті військових і дипломатичних перемог з козацтвом, а й додаткові пільги. Богдан Хмельницький 17 лютого 1654 року, надсилаючи листа до царя, в наказі своїм послам повторив слова Бутурліна, що «царь большими вас свободами, державами й добрами пожалует, паче королей польских».
Генеральний писар Виговський теж нагадував українським послам обіцянку московських послів, дану в Переяславі. Однак головним у тодішній ситуації було те, що козацькі старшини на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким турбувалися про подальшу долю Української держави, прагнули захистити її самостійність і автономні права міждержавним договором. І, безперечно, їх дуже непокоїло, що повноважні московські посли в Переяславі відмовились укласти такий договір.
Під час переговорів і розмов у Переяславі українська сторона вперше висловила деякі умови майбутнього договору з Московською державою, поки що дуже узагальнені: Україну, її «гетьмана Богдана Хмельницького і Військо Запорозьке польському королю не видавати, і за них стояти, і вольностей не порушувати». Поняття «непорушні вольності» передбачало збереження того самостійного устрою, який здобула Україна, позбувшись залежності від польського короля. Застерігалося про неможливість порушувати соціальну і станову структуру українського суспільства, його внутрішній військовий лад. Ставилася вимога надати підтверджувальні царські грамоти власникам маєтностей різного стану в Україні. У Переяславі Богдан Хмельницький зі старшиною обумовлювали 60-тисячний реєстр Запорозького Війська, тобто визначався кількісний склад збройних сил України. Йшлося і про утримання козацької армати, а також ще про одне дуже принципове питання – збирання податків самими українцями.
