Гетьманська Україна - Чухліб Тарас (книга жизни txt) 📗
Етнічний склад населення Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств Речі Посполитої у XVIII ст. відзначався переважанням українців, хоча безперервні війни та соціальні рухи, спричинюючи економічний занепад краю, перешкоджали їх природному відтворенню. Попри те, що на середину 1670-х pp. Правобережна Україна втратила більше половини свого населення, внаслідок колонізацій та міграційних хвиль наприкінці наступного століття українці становили тут близько 3-х мільйонів. Треба відзначити, що соціальна структура правобережного українства впродовж значного проміжку часу була неповною. Через примусове виселення в 1711 p. народ втратив свою еліту - козацьку старшину. Представники старої української шляхти були знищені або покозачилися й перейшли в Лівобережну Україну, а решта прийняла католицьку віру. Незначний відсоток православного духівництва також не завжди міг протистояти польській державній релігії - католицизму. Міщан-українців було замало для того, щоб впливати на політичний розвиток міст. Найбільша соціальна верства - селяни - залишалася переважно вільною, однак процеси так званого другого закріпачення дедалі більше обмежували її права.
Другу за чисельністю етнічну групу становили поляки, яких налічувалося близько 270 тис. Вони разом із євреями (приблизно 220-250 тис. чоловік) у XVIII ст. посіли провідні позиції в політичному та економічному житті Правобережжя. До малочисельнних етносів, що населяли українські землі, належали громади молдаван, волохів, росіян, татар, караїмів, вірменів, німців, греків. Національний склад населення Правобережної України певним чином впливав на формування її загальноетнічної соціальної структури. Протягом 1774-1775 pp. на Правобережжі було укладено реєстри так званого подимного, які охопили переважну більшість населення, окрім шляхти, духівництва та військових. Ці реєстри містили відомості про кількість "димів" (господарств), давали уявлення про їх загальну кількість "із поспольства", селян, міщан, а також дозволяли згрупувати господарства згідно з юридичною приналежністю. Опрацювавши ці та інші джерела, історик А.Перковський підрахував, що місцева шляхта становила 7,7% всього населення, духівництво - 1,5; купці - 0,14; міщани-християни - 1,7; міщани-євреї - 3,5; селяни - 78,7.
Вбрання польської шляхти XVII ст. Худ. Я.Матейко.
Після довгих років визвольних змагань українців, соціальні гасла яких насамперед спрямовувалися проти польських панів та єврейських орендарів, останні знову стали активно заселяти українські воєводства Корони Польської. Осередками єврейської колонізації були передусім міста й містечка. Тут, користуючись королівськими привілеями та завдячуючи підтримці польських магнатів, вони настійливо прибирали до своїх рук торгівлю, промисли, різні оренди, зумовлюючи, як і перед 1648 p., соціальний антагонізм між ними та корінним населенням. На селі євреї ставали, головно, корчмарями, зосереджували в своїх руках винно-горілчаний промисел, нерідко були управителями земельних латифундій. Об'єднуючись на місцевому рівні в кагали й прикагалки, вони висилали своїх представників на єврейські сеймики, які, в свою чергу, об'єднувалися в сейм усіх євреїв Речі Посполитої - так званий Синод чотирьох країн.
Представники інших народів, гуртуючись у громади, також здобували певні права на самоврядування. Наприклад, своїх окремих судових війтів мали в деяких містах Правобережної України караїми та вірмени. Досить сильні позиції в Києві посідала грецька громада. У 1689 p. українські міщани скаржилися, що грецьке населення міста не відбуває належних повинностей "на ратушу".
Специфіка розвитку "українних" міст Речі Посполитої в другій половині XVII-XVIII ст. була відмінною від умов, за яких формувалися західноєвропейські міста. Зважаючи на залежність магнатів та наявність значного прошарку поселенців-міщан, які займалися землеробством, міста Правобережної України не стали значними торговельно-ремісничими центрами, хоча нові економічні відносини й настійливо торували собі шлях. Міське населення знаходило різні способи, щоб уникати обтяжливих феодальних повинностей та займатися ремеслами, промислами і торгівлею. З другого боку, формування міського "бюргерства" зосереджувалося в руках іноземців, що негативно впливало на утворення елементів загальнонаціонального ринку.
До найбільших міст Правобережжя належали Київ, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Володимир, Біла Церква, Рівне, Брацлав, Острог, Умань. Наприкінці XVIII ст. зросла чисельність населення в Дубно - 6535 жителів, Могилеві - 6444, Житомирі - 5419, Бердичеві - 4815, Корці - 4706. Утім, переважали все-таки невеликі містечка, де проживало 1-2 тис. мешканців. Однією з причин, які спонукали до зростання міст, була наявність у них ярмарків. У 1701-1703 pp. звільнені від турецької окупації подільські міста Кам'янець-Подільський, Меджибіж, Хмільник та ін. добиваються королівського привілею на відкриття ярмарків, а вже через три десятиліття на Правобережжі нараховувалося 42 великі й середні ярмарки.
Водночас у більшості правобережних міст точилася запекла боротьба за сфери впливу між представниками різних національностей. Наприклад, у 1702 p. міщани-поляки Кам'янця-Подільського просили сейм, щоб українські ("руські") міщани були "повністю підкорені польському магістрату". Українська юрисдикція в цьому місті припинила своє існування в 1740 p., коли національна ратуша була передана костелу Св. Яна як приміщення для його потреб. Приблизно така ж картина спостерігалася в Барі, Острозі, Луцьку й інших містах Правобережжя, де в суперечку між поляками та українцями встряли вірмени, євреї, караїми.
Зважаючи на конфесійні відмінності, етносоціальний склад правобережного духівництва у XVIII ст. був доволі неоднорідним. Серед католиків і протестантів переважали поляки, серед уніатів і православних - українці. Серед християнського кліру можна було зустріти й молдаван, євреїв-вихрестів, представників інших народів. У зв'язку з там, що духовна кар'єра вважалася на той час надійною і престижною, у чернечий одяг вдягалася велика кількість представників магнатських і шляхетських родів. Крім того, до монастирів різних конфесій ішли міщани; монастирські мури служили прихистком для селян-утікачів та козаків і жовнірів, котрі закінчили військову службу. Найбільш багаті й престижні монастирі відзначалися більш "аристократичним" складом чернечої братії, в бідніших переважали вихідці з простолюду.
"Народ, що населяє Подільську губернію, складається з древніх племен слов'янських русів, сарматів і поляків, між якими, особливо по містах, є багато євреїв, при ріці ж Дністру в поселеннях прибережних багато переселилось волохів і молдовців, а в містах Кам'янець і Могилів - декілька армянів і греків. Дворянство розмовляє по-польськи, у простого ж народу в повітах... вимова українська, малоросійська, в інших повітах змішана з польським і мазурським, євреї говорять зіпсованою німецькою, молдовани - молдавською", - свідчив топографічний опис Подільської губернії наприкінці XVIII ст., змальовуючи надзвичайно цікаву й типову для всієї Правобережної України етнічну картину цього краю.
У першій половині другого десятиліття XVIII ст. в Лівобережну Україну було примусово переселено тисячі жителів Брацлавського, Білоцерківського, Богуславського, Корсунського, Канівського, Уманського та Могилівського полків. "Тамошнім же полковникам з полковою, сотенною і рядовою козацькою старшиною, з дружинами і дітьми їх з їх рухомим майном на мешкання перейти в Малу Росію, в тамошні полки, де хто бажає", - вказувалося в царській грамоті білоцерківському полковнику А.Танському від 23 вересня 1711 р. Це було великою трагедією для правобережних українців, адже ця земля протягом багатьох поколінь була їхньою батьківщиною.
