Гетьманська Україна - Чухліб Тарас (книга жизни txt) 📗
На спустошені землі Правобережжя ринув потік переселенців з Корони Польської. Здебільшого це були представники магнетерії та середньої шляхти. За ними тягнулася безземельна шляхта та євреї. Найменшу частину цієї міграційної хвилі становили польські селяни й міщани. Цей складний процес проходив одночасно із залюдненням українськими селянами території Поділля та півдня Київщини.
Про участь у цій колонізаційній хвилі різних верств українського, польського та єврейського народів свідчать відомості, які стосуються заселення Меджибізької волості Летичівського повіту на Поділлі. У 1717 р. в населених пунктах волості нараховувалося 2403 господарства, з них 2164 належали підданим-християнам, 88 - шляхтичам і 201 - євреям. Згідно з інвентаризаційними списками, лише 620 родин проживали у волості давно і вважалися старожилами. Родин підданих, які прийшли з інших українських земель, нараховувалося 1151 (з Волинського воєводства - 763, Руського - 143, Белзького - 69, Київського і Брацлавського - 41, Подільського - 51, Лівобережжя - 42, Подністров'я - 21, інших районів - 21). З власне польських воєводств Корони Польської прибуло 106 родин, з Великого князівства Литовського - 43, Молдавського князівства та Московської держави - по 26. Однак уже через п'ять років з Меджибізької волості втікло понад 2 тис. селян. Головною причиною цього "рееміграційного" руху стало запровадження місцевою шляхтою окремих форм феодальної повинності.
Дуже інтенсивно освоювалися українські землі в районі Подніпров'я. У 1733 р. на півдні Київщини нараховувалося 7297 дворів, заснованих переселенцями з Лівобережної України. Саме в 30-х pp. XVIII ст. за рахунок великої кількості новоприбулих фактично закінчилося масове заселення Правобережної України.
Утворення нових і збільшення старих сіл та містечок на Правобережжі відбувались і в наступні десятиліття. Наприклад, на Черкащині протягом 1735-1746 pp. за рахунок припливу втікачів населення збільшилося майже на 5 тис. і становило 13,3 тис. чоловік. "Щоб усі пустощі, які застав, були заселені... В доброму місці слободи дві закладені: одна над Бугом - напроти Конецполя, а друга неподалік від Синички, до яких ключів тягнуться люди..." - доповідав магнатові С.Потоцькому управитель Богопільського ключа на Уманщині. Основна маса населення прибувала сюди з-під Львова, Дрогобича, Бродів, Ковеля. У 1738 p. з Галичини в Правобережну та Лівобережну Україну переселилося близько 10 тис. селян. Цей процес, хоч і не так інтенсивно, тривав і в подальшому. Традиційними стали втечі селян на Правобережжя з Люблінського воєводства Корони Польської.
Водночас на правобережні землі переселялися вихідці з Росії. У 1762 p. представники Київської прикордонної комісії вимагали від поляків повернення 2864 російських сімей, що осіли в Київському та Подільському воєводствах Корони Польської. Цілі села засновували в Хмельницькому старостві старообрядці-пилипони, що втікали від російського кліру. В 1764 р. в Правобережній Україні проживало 1202 сім'ї російських старообрядців.
Паралельно із заселенням Правобережжя відбувався й зворотний процес. Навіть незначне збільшення феодальних повинностей у південно-східних районах Київщини та Брацлавщини зумовлювало масовий міграційний рух місцевого селянства до Новосербії, володінь Запорозької Січі.
Згідно зі спостереженнями В.Антоновича, міграція місцевого населення відбувалася протягом усього XVIII ст. Наприкінці цього століття на Правобережжі зросла кількість молдавських поселень. Тікаючи від турецької влади, молдавани-християни оселялися на Поділлі, а також у південних районах Брацлавського та Київського воєводств.
Під впливом різнорідних еміграційних потоків на кінець XVIII ст. й сформувалася нова етнічна структура Правобережжя. Чільне місце в цьому процесі, який відновлював господарське життя Правобережної України, належало народній колонізації корінного українського населення.
§5. НА ЗАХІД ВІД ДНІПРА
Традиційно до складу Західної України входили такі історико-геогоафічні та етнографічні землі, як Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Покуття, Передкарпаття, Надсяння, Бойківщина, Гуцульщина, частини Холмщини, Підляшшя, Лемківщина. Крім того, до західноукраїнських земель належать такі мальовничі гірські регіони, як Північна та Південна Буковина, а також Закарпаття.
Складною була доля цих українських земель, які в другій половині XVII-XVIII ст. перебували під владою Речі Посполитої, Османської імперії, Угорщини та Австрії. Одначе, незважаючи на економічну відсталість, політичну роздрібненість та підпорядкування урядам різних іноземних країн, населення Західної України не стояло осторонь подій загальнонаціонального характеру.
"Червоною Руссю" називали зарубіжні мандрівники в добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу українські землі Галичини, Сама назва "Галичина" походить від назви старовинної столиці Галицько-Волинського князівства - міста Галич (від грецького слова, що означає сіль). Історично склалося так, що Галичина поділяється на Східну, переважно населену українцями, і Західну, де більшість становлять поляки.
З географічного погляду, Галичина є частиною великої Східноєвропейської рівнини, що простяглася між Балтійським і Чорним морями. Лише її південно-західний регіон належить до Подільської височини, яка має від 300 до 400 м середньої висоти. Більша ж частина галицьких земель є більш-менш хвилястою рівниною чи невисоким (до 250 м над рівнем моря) плоскогір'ям. Там, де з'єднуються річки Сян і Вісла, місцевість зовсім плоска, а на північ від Львова, між Бугом і Стирем, розташовується найнижча частина Галичини - болотиста Буго-Стирська впадина. Грунт на рівнині складається з лесу та чорнозему і є переважно родючим. У гористій місцевості ґрунт кам'янистий і твердий, на пагорбах - глиняно-вапняковий.
Клімат Галицької України є континентальним і доволі суворим, як для південної широти її розміщення. Це пояснюється тим, що південні теплі вітри не можуть пробитися сюди через Карпатські гори. Водночас Галичина відкрита для холодних північних і сухих північно-східних вітрів.
Починаючи з середини XVII ст., Західна Україна у верхніх прошарках свого населення стала дуже швидко й сильно ополячуватися, а представником української нації залишалася, головно, селянська маса. У цей період національна самосвідомість дещо притупляється, а на перший план виступає релігія. Перехід із православ'я в католицизм вважається відреченням від своєї національності. В останній чверті XVII ст. на західноукраїнські землі з новою силою насувається унія. Її роль в історії України є неоднозначною, але не підлягає сумніву той факт, що, навіть прийнявши унію, галичани вперто трималися свого східного обряду й не давали себе латинізувати.
Загальну характеристику соціального стану населення Галичини подає перепис, здійснений австрійською владою у 80-х роках XVIII ст.
Згідно з ним шляхти нараховувалося 95 тис. чоловік, міщан - 332 тис., чиновників, почесних громадян, інших вільних - 135 тис., євреїв - 168 тис., селян, що були переважно кріпосними, - 1 млн. 859 тис. Отже, загальна чисельність галицького населення сягала 2 млн. 589 тис. чоловік.
Похід полків Б.Хмельницького на Львів та його облога восени 1648 р. лише підтвердили наміри козацької верхівки щодо об єднання всіх етноукраїнських земель. Боротьба за Червону Русь точилася протягом усіх років Визвольної війни. Так, у жовтні 1656 р. Україна ратифікувала договір із Трансільванією, згідно з яким "міста по Віслу ріку і в яких проживали люди благочестиві і церкви були, і їм бути до міст... Війська Запорозького". Джерела переконливо свідчать про те, що наступні українські гетьмани, зокрема П.Дорошенко та І.Самойлович, намагалися включити Галичину в орбіту своєї влади. Останній у 80-х роках XVII ст. писав до московських царів: "... Вся тогобічна сторона Дніпра - Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір'я і вся Червона Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заслав, Корень та інші, від початку існування тутешніх народів належали до руських монархів, і тільки сто років тому, з невеликим лишком, польське королівство ними заволоділо".
