Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (лучшие книги читать онлайн txt) 📗
— Кажіть правду, пане Повсюдо, — звернувся він, червоніючи.
— Виконано чудово, — сказав я. — Тільки забагато про звички. Вони, звичайно, проливають світло на те, як чоловік формувався, що собою являє, але ви ж бачите, як ми живемо. Ми під пресом обставин і звички наші майже не пробиваються. Індивідуальність, як мені здається, повинна бути соціальною, а не побутовою.
— Я вас розумію, — сказав Грушевич, і я побачив на його обличчі тінь смутку. — Дякую.
Прийшов Микола, заходив по друкарні. Потім поманив мене пальцем.
— У мене неприємності,- зітхнув він. — Мене викликали на засідання Галревкому до Тернополя, але зв'язковий не зміг прорватися через фронт. Я багато втратив. Фронт, кажуть, посувається на схід. Моя група ізольована.
— Галичина залишається під поляками?
— Треба покладатися на свої сили. Налагоджувати видання літератури, підучувати людей, бити тривогу. Відозви мало що дають. Ніби пролетить журавлиний ключ: на хвилину смуток, а закони існування — непорушні. Будемо будувати міцне підпілля.
«Підпілля — в підпіллі?» — запитав я себе.
Олекса привів сліпого на одне око парубка, який назвався Онисимом Невечором. У його єдиному оці тліла якась безтямна лють. Весь він був укритий шорстким заростом. Балакав гугнявим надокучливим голосом.
Микола відчинив для нього відсік у глибині льоху. Туди пішов спати і Чорнота. Гість довго гудів, оповідаючи якусь історію.
Я вже дрімав, коли прийшли Миколині товариші і забрали мертвого Кривов'яза.
Святоюрський храм ніжився у променях призахідного сонця. Черниці вкрили гроб. Сиділи на траві, молилися під мурами, перебираючи вервиці. Внизу на Городецькій роїлися перехожі, зацікавлені скопищем монахинь.
Ореста чекала мене під каштаном. Якраз із чоловічого монастиря привезли смолоскипи. Черниці рушили до підвід. Ореста відповіла на моє привітання усмішкою. Ми пішли попереду процесії. На Підвальній нас уже виглядали. Хлопці знесли тіло над головами, між черницями забігав запалений квач клоччя, встала темна хмара кіптяви.
Я зміг оцінити видовище тільки з підвищення біля цвинтарної брами. З міста немовби витікала примарна маса вогників-душ, мандруючи до місця спокутування. Було в цьому щось неосмислене, рабське чи каторжне, глипіла приреченість. Моторошно, неприємно було дивитися на цей потік, якому не було ні кінця, ні краю.
На доріжці недалеко від ями стояла карета, запряжена парою баских коней.
— Ховає митрополит, — почув я позад себе. — Нездужав, дивіться, святий чоловік — приїхав…
Ми з Миколою перезирнулися, він тут же пустився навздогін хлопцям, які несли труну, з одним із них помінявся місцем. Біля могили Микола заніс кінцем труни, щоб одсунути зодягненого в золото митрополита. Хлопці поставили труну додолу, Микола, ставши біля Кривов'язової голови, стишено, але досить дужим голосом покликав:
— Товариші! Ми із сумом в серцях прийшли востаннє попрощатися з видатним українським вченим-істориком Володимиром Кривов'язом. Ми схиляємо голови перед…
Несподівано з-за гробівців загримів могутній хор. Він був настільки сильний і раптовий, що всім стало моторошно, ніби почала провалюватися земля. Микола примружив очі, обличчя його зблідло і закам'яніло.
— Ми схиляємо голови, — почав він знову, але марно, голос його потонув у зливі хору.
З натовпу вискочили якісь парубійки і поволокли Павлюка між гробівці. Я кинувся за ними, але мене стиснули в гущавині. Я обвів поглядом прісні, застиглі обличчя. Це були не люди, а дикуни. Нас зрадили. Кривбв'яза полонили мертвого. Його не жадали знати тоді, як він тинявся по Львову впроголодь, а мертвий він для них став чималою здобиччю, їм стало страшно перед його смертю, і вони вирішили привласнити і упокорити пам'ять про нього. З ними були тисячі, які не знали, і, може, не бажали знати, як ошукано мертвого.
Микола не повернувся до нас, а його редакцію розгромили.
Олекса знову привів свого гидкого Невечора.
— Ну, Павлюк сьогодні прославився, — сказав він зловтішно…
— Що він вчинив?
— Львів од імені нації проводжав Кривов'яза в останню дорогу, а Павлюк нагло відважився зробити це від імені пройдисвітів.
— Хто забрав професорові нотатки?
— Вони в надійному місці, можеш не турбуватися, — відповів Олекса. — Не вистачало, щоб Кривов'язова спадщина потрапила до чорних рук. Це темнота, я їх знаю.
— Темні ходять за поводирями, — сказав я.
— Не збагну: ти їх захищаєш?
— Все це так зненацька…
Я подумав, що ліпше змовчати. Треба рятувати друкарню. З нею Микола зв'язав усі свої надії.
Газети вийшли з суперечливими повідомленнями. Одні стверджували, що похорон справила комуністична організація, інші — що професора врятовано від наруги і заслуга в цьому прогресивних кіл міста. Ці, інші, нападали на Павлюкових товаришів, заявляючи, що це група аристократів-платоністів, яка намагалась поставити робочих людей поза своїм комунізмом. Статті були перепаскуджені архінауковими термінами. Можна було співати полонез Огінського, бо коли офіційна зграя вдається до словоблуду, добра не буде.
Невечір охав, мовляв, похорон увійде в історію. Він наступав Олексі на п'яти і настирливо гудів, як джміль.
Мені стало до болю одиноко, і відпала охота думати, куди все це заведе. Так зі мною трапилося позаторік після реквізиції. Навіщо мозолити розум, коли це не має ліпшої перспективи, як стати годиною смутку. Людство в тупику.
— Щось мені тут маркітно, — сказав я. — Ви знаєте, пане Невечір, що Кривов'яз умер на тому місці, де ви лежите?
Невечір недовірливо подивився на мене і перевів погляд на Олексу.
— Небіжчик трохи з нами підночовував, відтак його забрали.
— Того-то мені чогось неспокійно, — промовив Невечір.- І вчора не міг заснути. Олекса вже задрімав, а я городжу про се про те, аби відрадніше.
— Я в духів не вірю, — сказав я — Але…
Невечір сів.
— Може, пане Олексо, перейдемо на вчорашнє місце?
— Павлюк зачинив відсік, — відказав Чорнота.
— Корняктів льох — щасливіше місце, — сказав я.
— Нам не треба було перебиратися, — погодився Олекса. Зі стелі зашелестів струмок сміття. Невечір скосив очі.
— Ви надовго до Львова? — запитав я.
— Лишень навідатися до родича — лежить у військовому лазареті.
— Надивились тутешньої дивини…
Невечір звів брови. Помовчавши, він згадав якусь історію.
— Якось я повіз до млина. Було завізно, але повертатися не схотів. Мельники відіслали мене спати до хатчини з вікном на потоки. Ліг я на дощану канапу, та сон не береться. Питаю себе: «Чому мельники не показуються?» І згадав, що вони посміхалися, коли відчиняли хатчину. Було ще не пізно, я викурив кілька цигарок, повернувся лицем до стіни і заснув. Коли чую вночі, хтось наче всівся на мені верхи. Я сюди, я туди, а воно сидить. О, вірите чи ні, сиділо добру годину. Я задерев'янів під ним. Тут мене осінило зробити хрест. Тільки-но я в душі перехрестився, як щось заплескало в долоні. Плескіт ніби віддаляється, і щось скиглить. Нарешті, затихло. Гірське безгоміння. Я ледве випростав руки. Зовсім не чую тіла. Очуняв, виходжу на млин — тихо. Підходжу до того місця, де вага стоїть, аби виглянути у вікно, чи не розвидняється, а від мене щось шасть убік гандрабатою тінню і гур-гур кудись за коші. Думаю, не жарт. Спускаюсь назад на перший поверх, добираюсь до дверей, за защіпку — і ходу. Ій-богу, до світанку сидів у берегах. Вранці мельники розповідають, що вночі щось два рази їм скидало заставку і зупиняло млин. Більше вони не посміли виходити на шлюзи. Тоді я питаю, чи не водиться мана. «Ви щось чули?» — «Не чув, а годину пролежав під якоюсь колодою». Вони засміялися. «Приходив Данильчук. Його торік, п'яного, занесло під трансмісію». Отакенечки. Кажете, не вірите в духів. Щось є…
Зі стелі знов упала грудочка гіпсу. Вона ледве стукнула, та Невечір здригнувся, як від вибуху.
Коли повернувся Грушевич з Павлом, я уже спав. Грушевич поторгав мене.
— Підемо до Корнякта, — сказав він. — Це нещасливе місце.
