Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (лучшие книги читать онлайн txt) 📗
Вони зупинилися біля згарища, похиливши голови, потім мовчки рушили до видолинка, де колись була криниця, там уже поновилася трава. Здивовано подивилися на купу втоптаної дощами і засклепленої сонцем землі, перезирнулись і, поскладавши на траву зброю, долонями почали відгортати землю. Працювали довго і таки добилися води. Вона бухнула вгору й потекла в рівчак. Але, замулена, відливала червоним. Тоді навчені смертю солдати стали копати далі, поки не добули тіла. Солдати розшукали на згарищі штурпаки, викопали яму трохи оддалік від криниці, похоронили вбитих, а вода тим часом очистилась, і вже можна було нею вгамувати спрагу. Солдати пили з пригоршень, збризкали запалі груди, зросили порубцьовані зморшками чола і, трохи посидівши в задумі, тут же біля криниці лягли спати.
Вранці солдати навидовбували у городах картоплі, спекли на багатті. Поснідавши, взялися до праці. У рівчаку, куди стікала вода з криниці, двоє замісили глину, третій назбирав на згарищі обвуглених дощин, зробив форму для цегли, приніс з копиці сіна на розміс.
Восени, коли вслід за туманами і розвіяним духом прілого листя наступили сльоти, над руїнами села піднялися стіни типової для Галичини хатчини: сіни, кухня, світлиця, комора. Стіни були зведені на старому кам'яному фундаменті з обкуреними плитками, ніби з-поміж них палили мушкети. Солдати поки що оселилися в коморі, приробивши в ній широку піч і маленьку кухоньку. Комору і стіни вкрили сніпками сухої трави.
На початку двадцятого року одна хатина була готова, а для двох інших солдати формували цеглу біля криниці. Допомагали їм три молодиці, під руками вешталися дітиська — мабуть, солдати взяли за жінок удів.
Руїни заростали бур'янами, глина зі стін осідала, недогарки трухлявіли, комини пообвалювались. Але на стежці до криниці появлялося все більше постатей з коромислами, росли нові будівлі. В середині літа колесо підводи знову ворізало подорожник на шляху. На підводі везли старий ткацький верстат, збоку на прив'язі, розмахуючи хвостом, ступала телиця, поперед коня бігло цуценя.
У березні вісімнадцятого року росіяни забрали Онисима Невечора на будівництво мостів під Дібрів'янами. Клали тоді три мости: на порожніх бочках, на понтонах — і розпочали великий дерев'яний міст — на майбутнє. Фронт тягнувся уздовж Серету. Окопи були вириті на високих обривистих берегах річки, а в села, розташовані в долині, солдати ходили брататися.
Мости через Дністер росіянам не придалися, їх наприкінці літа підірвали перед носом австрійської армії, що розпочала наступ. Австріяки окопалися уздовж Дністра, рибалили, спостерігали за росіянами за рікою, яка перешкоджала брататися, а вечорами кохалися з молодими буковинками. На галицькому боці відбувалося те саме, але була маленька різниця в ставленні до місцевого населення: в Галичині дівчат називали полячками, а на Буковині — русинками.
Онисим ночував з майстрами в селян. Та вони не мали постійних квартир, їх, мов овець, переганяли із стійбища на стійбище. Займаючи оселю, солдати шукали в погребах і під стріхами заховані пожитки, господарів змушували варити самогонку, а господинь — наповнювати чарки. Онисим не раз вранці бачив, як селянин ходить по оборі, мов зачумлена курка, не в змозі пережити наругу, вчинену над жінкою чи донькою. Так, він крутився довго, кусав губи, спльовував, тоді йшов до стайні чи до. комори і тихо скиглив у сутінках.
В ту пору Онисим не переймався чужим горем. Самогонка, вискливі ночі і безтурботність одурманили голови.
Якось уночі росіяни несподівано відступили, а з боку Касперівець, переправившись у Городку через Дністер, в Дібрів'яни спустилися стрільці, які до цього стояли легіонами на Буковині. Всім мобілізованим на будівництво мостів звеліли зняти російський однострій і переодягтися в австрійський. Того ж таки дня перед іконою Христа вчорашні теслі прийняли присягу і були відправлені до Вижниці рубати ліс. На початку зими їх посадовили у вагони. Через два тижні вони опинилися під Катеринославом. Цілу зиму муштра, а навесні вийшли в поле орати. Потім — сапання, жнива, відтак — тиф. Хворих звозили в табори, які розросталися з кожним днем. За неповний місяць на Онисимових очах закопали понад тридцять тисяч трупів.
Онисимів полк перекинули до Гусятина, згодом — до Львова. Але у Львові вже були поляки. Армія Галлера потиснула полк до Тернополя. До нього приєднувалися загони, які не виконали Петрушевичевого наказу про перебазування за Збруч. Поляки продовжували наступати. Під Чортковом відчай кинув стрільців на їхні багнети. І сталося диво: галлерівці не витримали, відкотилися аж до Бережан. Тут відбулася справжня січа. Онисимові блудною кулею вибило праве око, а з тих роїв, з котрими він сходив усю Україну, майже нікого не залишилось. Онисима, мабуть, забрали б у табори для полонених, але його, на щастя, поклав тиф. Потім не чіпали: ті одинаки, що вціліли після битви, не являли небезпеки для поляків.
З усього того Онисим виніс патологічну ненависть. Він ненавидів дико, пекуче, його ненависть могла б передаватися на відстань, але він умів ховати її в печерах душі. Вона лиш спотворила його обличчя, і кожен, хто з ним стикався, розгублювався і знічувався, як перед постаттю ката. Ніби відчуваючи, який він огидний, Онисим вів нескінченні теревені, замулюючи співбесідникам вуха і викликаючи в них нудоту.
Одним з полків галлерівської армії командував богобоязливий католик Ференц Родзісад. Повністю загубивши солдатів під селом Плотичі на Стрипі, недалеко від Тернополя, підполковник Родзісад не сподівався підвищення в чині. Але його переатестували і дали нову частину. Недавній німецький поляк, а тепер польський німець, він вирішив бути обачнішим. Та під Бережанами стрільці знову знищили його солдатів. Родзісада відкликали набирати новобранців. Через три місяці він переїхав з ними до Львова.
Його не відпускало почуття тривоги. Колись, малим хлоп'ятком, Ференц уперше виїхав з родичами з рідного містечка до Познані. Йому було цікаво, він не відступав од вікна. Потім раптом стало страшно: світ здався таким великим і незбагненним, що хлопчина заплакав. У пориві страху він кинувся матері на шию і обхопив її тремтячими рученятами. Інтуїтивно відчувши тривогу дитячої душі, пасажири повернули до Ференца обличчя, але тільки всміхнулися, замилувавшись його ручками навколо материної шиї.
Ось таке почуття страху не покидало сивого полковника відтоді, як він прибув з місією визволення на галицьку землю. Йому здавалося, що він мчить не знати куди. Але тепер йому не було де сховатися. Ласкава, запобіглива «лялечка» кохала його до безпам'яті, але зовсім не розуміла. Він їй не смів звіритися в побоюваннях і переживаннях, і соромно було ховати на її пружних персах, що пахли дитиною, сиву голову. Вона просто погладила б волосся і звела б угору замріяні очі — вона хотіла дитини і більше нічого.
У перші дні перебування у Львові Родзісад наказав розстріляти трьох спійманих зі зброєю стрільців. Його присадкувата, товста фігура маячила коло вікна, коли пролунали постріли. Після цього йому не переставало здаватися, що, якби він був присутній на розправі, тривоги покинули б його. Йому інколи хотілося когось власноручно вбити. Якось він ледве стримався.
Один запопадливий тип з місцевих запропонував у служанки досить вродливу молоду дівчину. Поробивши три дні, вона відпросилася до матері в приміське село. Поверталась надвечір, у полі її хапнули солдати. Та кілька їх не могли справитися. Нарешті, знайшли вихід: прив'язали назадруч до кам'яного хреста на межі й тоді вгамували хіть. Вранці Родзісад вишикував полк, аби зачитати розпорядження, коли на подвір'я з хрестом на плечах вповзає ця Текля. Прийшла скаржитись. У полковника затряслися губи. Ще мить — і він убив би її на місці. Але солдати почали сміятися, і їх регіт зупинив його руку на півдорозі до кобури. Вночі, приспавши «лялечку», він заспокоїв Теклю, її тіло було м'яке й податливе, як плюш… Інших полонених Родзісад з того дня віддавав до польового суду.
Коли стрілецькі сили розпорошилися і в місті наступив спокій, Родзісад намагався не задумуватись про своє становище. Він автоматично виконував розпорядження, так само автоматично віддавав накази, пестив «лялечку» і досипляв з Теклею, яка німо гріла його своїми повними грудьми. На вулиці не показувався, з цивільних зчаста бачив, крім Теклі, двох слюсарів, які монтували в казармі водогінну систему. Молодший із слюсарів, худий, аж невагомий на вигляд, але неквапливий в руках і бесіді галичанин, привернув полковникову увагу. Його очі світилися якоюсь дивною весело-журливою тугою. Полковник завжди думав про нього одне й те саме: йому анітрохи не можна довіряти. Це суперечило поведінці галичанина, проте Родзісад ніби з-під поли чув: «Не вір. І Теклі не вір…» Йому ставало прикро на серці. Він зачинявся в кабінеті і з роздратуванням питав себе, що таке характер. Пригадуючи інтонації, з якими Повсюда вимовляв слова, вираз його обличчя, він не міг дійти певного висновку про цю людину. В нього виникло підозріння, що характер — щось розпливчасте, вигадане. Людина — скупчення надій і спогадів, їх можна вивідати, але сказати твердо, як вона поведеться в тих або інших обставинах, важко. З цього погляду це якесь суспільне вариво. Визначити, коли воно закипає, немає ніякої можливості. І знову чув: «Не вір…»
