Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (читать полностью бесплатно хорошие книги .TXT) 📗

Аналіз історіографічних праць свідчить про те, що на всіх трьох етапах розвитку історіографії з вказаної проблеми спецслужби України названого періоду були предметом наукових досліджень. Але не системного, не комплексного, а спорадичного, фрагментарного, що давало уявлення лише про окремі, до того ж майже не пов'язані між собою аспекти діяльності спецслужб України. Не кажучи вже про те, що вони ніколи не були предметом наукового аналізу з точки зору генезису їх функціонально-діяльнісного становлення.

Виходячи з цього, автор поставив за мету: на основі вивчення нововиявлених опублікованих і неопублікованих документальних матеріалів, наукових праць, публікацій у пресі та мемуарів, по-перше, відтворити передумови, обставини і закономірності створення національних спецслужб України 1917-1921 рр., по-друге, простежити процес їх становлення, розкрити особливості функціонування як окремої важливої складової української державності.

§ 1.2. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

При визначенні джерельної бази дослідження автор керувався певними методологічними орієнтирами. Головними серед них є принципи об'єктивності, єдності історичного та логічного, соціально-економічної та політико-ідеологічної зумовленості діяльності спецслужб. При цьому враховувалось, що останні чинники, особливо політико-ідеологічні, накладали відповідний відбиток на джерельну базу, яка була в розпорядженні автора. Тому наукове дослідження історії національних спецслужб часів Української революції 1917-1921 рр. здійснювалося шляхом комплексного аналізу всієї сукупності джерел, де містилася та чи інша інформація з проблеми. При цьому ретельно вивчалися конкретні документи, зіставлялися та критично оцінювалися отримані дані. За своїм характером одні джерела безпосередньо стосуються формування й діяльності спецслужб України, інші - спецслужб тих держав, котрі проявляли певну активність в Україні або вели протиборство з Українською державою та її силовими структурами. До джерел з проблеми були віднесені й ті, котрі характеризували оперативну обстановку в Україні (її зовнішні й внутрішні чинники) або ж відображали процес функціонування інших державних інституцій України, котрі тим чи іншим чином були причетні до оборонних зусиль, державного будівництва, зовнішньої політики Української держави.

Джерела студіювання історії українських спецслужб виокремлені в такі групи: матеріали певних архівних фондів (архівні джерела); публікації тогочасної преси (насамперед офіційні періодичні видання); мемуарна література сучасників фундації українських спецслужб; офіційні збірники документів різних формацій національної державності; специфічну групу джерел становлять Конституція України та інші нормативно-правові акти, що визначають роль і місце Служби безпеки України, спеціальних служб взагалі в сучасному державному механізмі, котрі дали змогу більш точно з'ясувати питання спадкоємності досвіду національних спецслужб. Звісно, ще одну окрему групу джерел складають наведені вище доробки дослідників проблеми. При цьому враховувалося, що архівні матеріали можуть виступати і як першоджерела (якщо це вихідні оперативні документи, циркуляри, постанови керівних органів), і як вторинні документи (коли вони узагальнюють агентурні дані, повідомлення спеціальних підрозділів тощо).

Оскільки мова йде про документи, об'єктом дослідження в даному випадку виступає історична реальність, що пізнається за допомогою джерел, які мають пізнавально-історичне значення, несуть інформацію про факти, події, котрі характеризують історичний процес - діяльність спецслужб України. Мета дослідження - висвітлення правдивої історії спецслужб, тому головне його завдання полягає у реконструкції історичної реальності через сліди минулого - документи, що виступають як історичні джерела.

Пошук архівних джерел вівся за ознакою їх відомчої належності, тобто з урахуванням причетності конкретної державної інституції до розбудови спеціальних служб і силових структур взагалі. У зв'язку з цим, аби зберегти об'єктивність, автор поставив завдання відсікти вузьковідомче бачення проблеми.

Як відомо, архівні джерела мають ряд переваг з точки зору їхньої змістовності, конкретики й безпосередності перед іншими джерелами. Їх вивчення дозволяє простежити хід процесу створення тієї чи іншої інституції, її поточної діяльності. Такі документи значною мірою позбавлені суб'єктивізму авторів мемуарної літератури або офіційності урядових видань. Крім того, переважна більшість матеріалів національних спецслужб свого часу мала таємний або цілком таємний характер, що зумовило їх більшу конкретність, а подекуди - й відвертість у висвітленні негативних явищ життєдіяльності цих інституцій.

З огляду на відомчу належність можна відокремити такі підгрупи архівних джерел: документи центральних державних інституцій, що здійснювали керівництво розбудовою спецслужб; документи військових відомств, під егідою яких працювали спецслужби Збройних сил України того часу, а також матеріали самих спецслужб; архівні фонди відомств внутрішніх справ, у структурі яких перебували спеціальні підрозділи загальнодержавного рівня; документи національних повстансько-підпільних формувань; архівні джерела відомств закордонних справ національних державних формацій; архівні матеріали радянських органів державної безпеки та відомств закордонних справ.

Таким чином, джерельну базу дослідження складають понад 30 фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, центральних державних історичних архівів України у Києві та Львові, Державного архіву Служби безпеки України, а також ряд документів Бібліотеки Народової у Варшаві. Архівні матеріали доповнені рядом документальних видань, синтезом мемуаристики і тогочасної преси.

Перед тим, як розглянути названі підгрупи, варто торкнутися джерельної бази висвітлення діяльності спеціальних служб Австро-Угорщини, Німеччини, Росії на території України до 1917 р., які ще задовго до початку відродження її державності активно нарощували зусилля в проведенні масштабної розвідувально-підривної діяльності. У фонді Київського губернського жандармського управління в ЦДІА України у м.Києві зберігається чимало корисних з наукової точки зору документів контррозвідувального змісту, а також матеріалів розвідувального відділу штабу Київського військового округу (КВО) [57].

Великий обсяг матеріалу про діяльність російської розвідки на австрійських землях Галичини та боротьбу з нею спецслужб Австро-Угорщини містять архівні фонди Президії Австрійської дирекції поліції у Львові, що зберігаються у ЦДІА України (м.Львів) [58].

Зародження спеціальних служб української державності хронологічно відноситься до періоду Центральної Ради. Відтак, з метою пошуків відповідних архівних джерел автор досліджував фонди самої Центральної Ради та її вищих державних інституцій. Так, в архівному фонді Генерального секретаріату (уряду) автономної України [59] виявлено документи, що стосуються перших кроків на шляху пошуку організаційних форм побудови і діяльності революційних органів безпеки і оборони країни.

Маються на увазі такі унікальні документи, як лист лідера українського військового руху С.Петлюри до уряду України від 31 серпня 1917 р. з проектом створення "Крайового органу з питань охорони революції" та протокол засідання спеціальної комісії про утворення такої інституції від 2 вересня 1917 р. Ці документи зафіксували тогочасні уявлення про функції, нормативну базу та структуру органу, який спрямовувався на протидію контрреволюційному заколоту генерала Л.Корнілова [60].

Цікаві відомості про створення та функціонування в Україні подібних комітетів після жовтневого перевороту в Петрограді знаходимо у двотомному збірнику документів і матеріалів Української Центральної Ради [61].