Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (читать полностью бесплатно хорошие книги .TXT) 📗

Першою вирушила на рідні землі Подільська група. 25 жовтня вона, перетнувши радянський кордон в районі Гусятина, розпочала свій марш по Поділлю та Київщині. Вона з безперестанними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією. Але групі не вдалося з'єднатися з Волинським угрупованням, щоб розпочати масштабніші військові операції, і вона змушена була повернутися до кордону. Командування оцінило цей рейд як воєнний подвиг [714].

Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від головного угруповання Юрія Тютюнника, яке мало здійснити прорив через Волинь. Але загін Гулого-Гуленка зіткнувся із значно переважаючими силами противника й після кількаденних виснажливих боїв змушений був відійти на територію Румунії. Ще раніше, наприкінці вересня 1921 р., з території Польщі в Україну вирушив повстанський загін в кількості 30 чоловік під командуванням генерала В.Нельговського, який мав налагодити зв'язок між штабом Ю.Тютюнника та повстанськими організаціями Волині. Цей загін також не зміг виконати завдання, оскільки був підведений більшовицьким агентом під удар чекістів і з боями відступив за кордон [715].

Волинська група генерала Ю.Тютюнника перетнула кордон 4 листопада. За три дні вона домоглася першого і останнього успіху - здобула місто Коростень. Однак під натиском переважаючих сил ворога втримати місто їй не вдалося. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи кінну дивізію Г.Котовського. Втративши надію на з'єднання з Подільською групою, генерал Тютюнник вирішив повернути назад. Але 17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. Під час запеклого бою близько 400 українських вояків загинуло, чимало з них, щоб не потрапити до рук ворога, наклали на себе руки. Останньою кулею обірвав своє життя і колишній міністр внутрішніх справ УНР М.Білинський. Понад 500 бійців були захоплені в полон, 359 із них - розстріляні [716].

Бойові дії листопада 1921 р., котрі увійшли в історію визвольних змагань як "Другий Зимовий похід", стали останньою спробою збройним шляхом відновити суверенну Українську державу. В офіційних документах, спогадах учасників походу, наукових дослідженнях знаходимо відповіді щодо причин провалу цієї акції. Їх було декілька. Брак власних сил і можливостей уряду УНР для продовження збройної боротьби; перебуваючи на польській території, він був змушений практично повністю орієнтуватися на її допомогу і підтримку, а політика Польщі стосовно незалежності України була непослідовною і неоднозначною. Наявність у більшовиків значних військових сил в Україні та можливість при необхідності їх нарощувати. Повстансько-підпільний рух в Україні істотно підірвали репресивні заходи більшовиків. Був ліквідований його керівний і політичний центр ("Цупком"), а створена натомість "Козача рада" тільки набирала сили [717]. За даними радянських дослідників лише під час розгрому підпільних організацій на Київщині й Поділлі органами ВУНК заарештовано до 500 їх членів. Всі значні повстанські формування були ліквідовані. Їх загальна чисельність на жовтень 1921 р. становила всього 830 шабель і 440 багнетів. Загін отамана Заболотного, наприклад, скоротився з 6 тис. до 60 осіб. Плани загального повстання в УСРР уже не мали під собою серйозного грунту. Рух антирадянського опору проявлявся здебільшого у розрізнених нападах і диверсійних актах. У вересні-жовтні учасники підпілля здійснили 300 нападів на державні об'єкти і військові частини [718].

Змістовний аналіз причин невдалого рейду провів контррозвідочний відділ Штабу Групи інтернованих військ УНР. В документі від 20.12.21 р. зазначається, що поразка сталася через слабку підготовку до походу, погане його матеріально-бойове забезпечення, наявність у військових підрозділах більшовицьких агентів, відсутність організованої систематичної розвідки та належного керування бойовими діями. Загальний висновок: останній повстанський похід був авантюрою, яка призвела до загибелі сотень чесних і мужніх патріотів [719].

Безпосередні учасники рейду вказують на надмірні амбітність, честолюбство і самовпевненість Ю.Тютюнника, які спричинили серйозні тактичні помилки. Так, О.Шпілінський писав: "Генерал Тютюнник, розпочавши формування Головної Волинської Групи, на жаль, переоцінив інформаційні вісті з України й не зважив, що безоглядний масовий червоний терор, який лютував цілий рік, мусив, зрештою, ослабити активність місцевого населення і що успіх загального повстання мусів обумовлюватися не надією на першу широку допомогу з боку населення, але першими бойовими успіхами Повстанчої Армії" [720]. Крім того, між Ю.Тютюнником і начальником розвідочного відділу ППШ О.Кузьмінським склалися напружені відносини, бо старанно зібрані розвідувальні дані вказували на суперечність у відомостях, які приносили зв'язкові до Штабу. Відділ мав докази про концентрацію військових частин Червоної армії в прикордонних районах з Польщею та про спад повстанського руху в УСРР. Але Тютюнник думки інших не завжди брав до уваги. Як потім виявилося, ВУНК знала про плани Тютюнника і виробила протизаходи [721].

Окрім зазначених, слід зупинитись і на причинах провалу "Другого Зимового походу" та діяльності ППШ взагалі, пов'язаних з функціонуванням спеціальних служб як українських, так і радянських.

Архівні матеріали свідчать, що польська й українська розвідки володіли детальною інформацією про сили та місця дислокації Червоної армії, стан українського повстанського руху, але не зробили всього необхідного, щоб хоч би й на рівні Головного Отамана попередити трагічний розвиток подій [722]. Не було забезпечене глибоке агентурне проникнення в радянські спецслужби з метою виявлення та упередження розвідувально-підривних акцій проти ДЦ УНР. З цього напрямку роботи не знайдено відомостей стосовно активних комбінаційних заходів і операцій.

Приготування ППШ до походу на територію України стали відомі радянській розвідці, агентура якої проникла в Штаб. Вище вже йшлося про те, що ворожі лазутчики перебували в близькому оточенні не тільки Ю.Тютюнника, а й самого С.Петлюри. Численні випадки витоку таємної інформації красномовно свідчили про наявність в ППШ та інших українських відомствах більшовицьких шпигунів, але належний контррозвідувальний пошук їх організований не був. Щоправда, факти викриття українською контррозвідкою ворожої агентури мали місце, але здебільшого після того, коли останні вже встигали завдати значної шкоди. Агентура ВУНК була і серед учасників рейду. В її числі і найближчий помічник Ю.Тютюнника підполковник Добротворський, який під час бою біля с.Малі Міньки перейшов до більшовиків [723].

Аналіз архівних документів показує також, що контррозвідка ППШ не здійснювала глибоке вивчення людей, які приходили з України від керівників партизансько-повстанських формувань, не проводила всебічну й грунтовну перевірку осіб, котрі виконували завдання Штабу (зв'язкових, кур'єрів, емісарів та ін.). Не було критичного осмислення інформації, яку вони подавали. Звичайно, ці обставини ВУНК використовувала для агентурного проникнення в повстанські структури й просування дезінформацій.

Характерним є приклад проникнення в ППШ агента ВУНК "Каріна", який зіграв одну з головних ролей у трагічному завершенні рейду і діяльності самого Штабу. А починалося все так. В поле зору керівника Єлисаветградського повстанкому В.Новіцького ВУНК ввела свого агента "Петренка", котрий був прийнятий в підпільну організацію. Через кілька днів В.Новіцький запропонував "Петренку" знайти людину, яка б добре володіла українською мовою для направлення кур'єром до С.Петлюри. Звичайно, цей "пошук" "Петренко" здійснював зі співробітниками ВУНК. В.Новіцькому він порекомендував вищезгаданого "Каріна". Керівник повстанкому познайомився з останнім - і командирував до ППШ. Отримавши відповідне завдання і від ВУНК, "Карін" в ніч на 17 вересня 1921 р. перейшов радянсько-польський кордон, а через три тижні повернувся назад [724].