Українофобія: «П'ята колона» та її ляльководи - Рог Віктор (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
Не вважаю за доцільне вступати в полеміку з «глибоко інтелектуальним» апологетом «найвищої в світі культури». Добру відповідь дав йому Сергій Грабовський («Свобода» № 26 від 18 липня). Ми ж надамо слово Тарасу Шевченку. Ось що, наприклад, він писав у листах до брата Микити.
«…будь-ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому.
Бо москалі чужі люди,
Тяжко з ними жити;
Немає з ким поплакати,
Ні поговорити.
Так нехай же я через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами… Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському…»
«Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окреме — та тілько не по-московському, а то і читать не буду — кланяйся йому». Таких цитат можна наводити сотні і сотні, але не маючи можливості їх навести в короткій статті, сподіваюся, що для зацікавлених це буде приводом звернутися до творчості самого Кобзаря та до публікацій тих літературознавців, котрі дійсно вивчали, аналізували та пропагували його творчість і життєвий шлях, наприклад доктора Дмитра Донцова.
Дійсно, незаперечним є факт, що значну частину життя Шевченко прожив у Московії-Росії, а якщо вважати Росією і холодні степи Казахстану, то можливо навіть більшу частину, якщо ж вважати Росією тодішню Російську імперію — весь вік. То що, тепер залишається подякувати «мудрим провідникам найкращого народу», його «царям і псарям», за те, що «милостиво і наполегливо» дали можливість долучитися Тарасові (та й не тільки йому, згадаймо Калнишевського, Грабовського, Сороку, Красівського, Стуса і тисячі інших) до «найвищої в світі культури»?
«Схаменіться, недолюдки!», — відповімо закликом Шевченка. Не юродствуйте, лукаві! Як насправді ставилися колись і ставляться нині до Шевченка та до України «уберменші» від «найвищої в світі» яскраво ілюструє позиція Віссаріона Бєлінського, Іоана Чернавіна та сучасних «єдинонеділимщиків» (Див. «Шлях Перемоги» № 24 за 14 червня 2006 р.). А щодо позиції «регіоналів», то варто нагадати, як голосувала ця фракція, проваливши постанову про відзначення 190-х роковин з дня народження Тараса Шевченка в 2004 році? Слова брехливі, лиш дії правдиві, і за дії оціниться й воздасться.
ДОЛАЮЧИ КОМУНІСТИЧНУ СПАДЩИНУ
«В Україні ніхто не проводив декомунізації, тому Україна стоїть на порозі рекомунізації, рекомунізації навіть не з ідейним демагогічним камуфляжем, а у мафіозному виконанні… Рекомунізація України — це не панування національного комунізму (соціалізму), а панування російського комунізму з поступовим відновленням усіх типових явищ імперії», — пророчо перестерігав ще в 1994 році професор Ярослав Дашкевич.
Вже майже двадцять років в нас перманентно говорять про потребу заборони комуністичної партії та доцільність суду над комуністичною практикою та теорією. Регулярно проводяться різноманітні конференції, «круглі столи», публікуються відповідні звернення і заяви, останнім часом видаються навіть деякі Укази і Розпорядження, спрямовані на усунення топоніміки комуністичного режиму, проте суттєвих зрушень ще немає. Чому так сталося і в чому ж глибинна небезпека комуністичної спадщини для українців як нації і України як держави?
Відповівши на це запитання, ми не лише зрозуміємо причини сучасного стану нашого суспільства, але й зможемо усвідомити та здійснити шляхи виходу з затяжної кризи.
Комунізм був штучно накинутий Україні силою чужих штиків та засобами масового терору, оскільки, за влучним висловом Степана Бандери, він «цілком чужий духові української нації». Комунізм має конкретне джерело і конкретне походження, тому марно надіятись, що він «зникне як роса на сонці», без організованих зусиль влади та українського суспільства. Про глибинне власне російське коріння більшовизму писали видатні дослідники та знавці цього «явища»: Євген Маланюк, Дмитро Донцов, Микола Бердяєв, Павло Штепа, Юрій Бойко, Степан Ленкавський та інші, тому детально зупинятися на цьому не будемо.
«Таж «комуністична спадщина» — це і заводи, фабрики, інститути…», — єхидно закинуть «ностальгуючі». Зовсім ні! Цю спадщину залишили нам трудові руки та світлі голови наших таки предків — українців, які сьогодні стали добривом для рідної землі, або нидіють на злиденну пенсію, на відміну від жируючих «особливих», «персональних пенсіонерів».
Скажений вереск підняли комуністичні апологети з приводу демонтажу пам’ятних знаків лідерам комуністичної системи. «Ні! Війні з пам’ятниками!», «Це наша історія!», волають вони, підшукуючи сумнівні «аргументи». «Поступать, на наш взгляд, таким варварским образом может, нецивилизованный человек, но не руководитель государства, стремящийся идти в культурную Европу. Ведь там до сих пор стоят разные памятники, в том числе и фашистам — Муссолини (в Италии), Франко (в Испании)» («Киевский вестник» № 89).
Незручно навіть коментувати подібні «аргументи». Не знаю, чи стоять в культурній Європі пам’ятники фашистам, з якими автори цитованого тексту мимовільно порівнюють Лєніна, але видається, що ні Муссоліні не йшов завойовуювати Італію, ні Франко не організовував походи голодних «гегемонів революції» на Іспанію, нищачи її незалежність. Може тому й стоїть в культурній Європі пам’ятник генералу, що він врятував Батьківщину від червоної «інтернаціональної» чуми. Ну, а про те, як Лєнін особисто стягував з постаменту фігуру імператора, як «цивілізовані» більшовики ставилися до пам’ятників, церков, культурних цінностей та творчої спадщини поневолених народів напевно не варто й згадувати. І які «референдуми» проводились при перейменуванні вулиць і площ, чи й міст у різні «дзержинські», «октябрські», «стаханови», «кіровогради» та «тельманови»? А який термін давали за зберігання забороненої літератури?
Про засадничо злочинну сутність комуністичної ідеології написано вже багато, проте, нажаль, мало що з написаного доходить до свідомості наших співвітчизників, і то не лише з причин мінімальних накладів подібних видань. За роки свого панування комуністам значною мірою вдалося вивести «породу нових людей». Напевно знайшовши занадто радикальним чи недоцільним первісний («нєчаєвський») план винищення всіх жителів, віком понад 25 років, вони «пішли іншим шляхом», шляхом винищення найкращих, найсвідоміших, найбільш активних і непокірних. З іншого боку, методами тотального залякування, підтвердженого вагомими аргументами «червоного терору», голодоморів і репресіями, та всеохоплюючої зомбуючої пропаганди, вивели «совєтікуса», без Бога в душі і України в серці, з абсолютно атрофованими почуттями гідності, морально-етичних принципів, людських і національних цінностей. Виплодом червоних селекціонерів стала безвольна, покірна, зневірена перелякана денаціоналізована істота.
Одночасно тотально знищувались і національні матеріальні цінності, цинічно фальсифікувалась історія, силоміць проводилась політика русифікації. Проте йшов і паралельний процес — місце владної верхівки зайняла вельможна каста партійних діячів, переважно неукраїнського походження, котрі з неабияким ентузіазмом взялися «Украйну править».
З таким багажем ми і підійшли до 1991 року, коли Україна проголосила незалежність. Проте на чолі формально незалежної України й далі залишилася комуністична зграя, яка, скориставшись «демократичним» хаосом та власним досвідом, матеріальним набутком і зв’язками, намагалася закріпити владу, попутно грабуючи народне добро і невимовно швидко збагачуючись на фоні загального збідніння. І то не лише на центральному, але й на регіональному рівні. Рідко який голова колгоспу чи то районної, сільської ради перед тим не був «партапаратчиком».
Ми сьогодні маємо безліч формально різних політичних партій, але абсолютна більшість їхніх провідних діячів виповзли з червоного зміїного кубла. Очима і серцем звернені до Москви, прирослі до неї власною пуповиною і ментально, і політично, Україну вони далі розглядають як колонію і іншого очікувати марно.
