Записки шкільного психолога - Горбунова Вікторія (книги хорошего качества txt) 📗

Вікторія Горбунова

Записки шкільного психолога

НЕ БУЛО ПСИХОЛОГА - НЕ БУЛО ПРОБЛЕМ

Нарештi я справжнiй психолог! Маю власний кабiнет. Пишаюся собою. Я лише студентка п'ятого курсу, а вже працюю! У школi!

Роботу шукала важко i довго. Вирiшила вiдмовитись вiд батькiвської допомоги. Втомилася чути: «Ти нам усiм зобов'язана. Якби не ми, де б ти була?» Вперлася i сказала: «Менi ваших блатiв не треба, знайду роботу самостiйно!» Знайшла. Пооббивала пороги десяткiв зо два шкiл i садочкiв. Нарештi приглянулася директорцi однiєї школи.

Незважаючи на важезнi часи, мiзерну зарплату, голодних i невротичних вчителiв, школа - одна з кращих у мiстi. Всю цю кращiсть Iнга Iванiвна, директорка, у минулому - активiстка комсомольського руху, тягне на власнiй харизмi. Одного її погляду, одного руху достатньо, щоб вчителi, немов вишколенi вояки, хутко бралися до справи. Як i всi iншi, я стала до бою. Все лiто безкоштовно вiдпрацювала на благо держави й школи. Винагорода - омрiяна посада шкiльного психолога. На той час я вже була абсолютно i безповоротно переконана в тому, що ця школа є найкращою, а працювати у нiй - щастя i велика честь.

Кажучи правду, досвiд, отриманий за цей рiк, часто ставав у нагодi. Школа - найточнiша модель суспiльства. У вчительському колективi є все: боротьба за владу, iєрархiя стосункiв, дружба, ненависть, кар'єризм та усi iншi можливi прояви людської вдачі. Така собi квiнтесенцiя життя в одному флаконi.

Одним iз перших завдань, яким ощасливила (в прямому сенсi) мене Iнга Iванiвна, було вивчення причин дезадаптацiї п'ятикласникiв у середнiй школi та її, звiсно, ефективне подолання - iншого в Нашiй школi бути не могло.

Учнi 5-Б класу прийшли до нас пiсля завершення прогiмназiї при дитячому садочку. В садку панували спокiй i тиша. Дiти мали денний сон, збалансоване харчування й улюблену вчительку. В школi їхнє життя не просто змiнилося - перекинулося з нiг на голову.

Купа вчителiв. У кожного свiй стиль спiлкування, спосiб ведення урокiв, свої вимоги i, звичайно, свої фаворити. Бiднi дiти вiдчувають себе, як на Марсi: новий свiт просто зводить з розуму. Результат - падiння успiшностi, розлад дисциплiни, проблеми зi здоров'ям, у тому числi психiчним. Зростає шкiльна тривожнiсть, починається епiдемiя психогенних застуд, гiперактивнiсть трощить усе на своєму шляху.

Я з усiєю завзятiстю, очманiла вiд ентузiазму (це ж моє перше справжнє завдання) беруся до справи.

Сьогоднi розумiю, наскiльки утопiчними були мої тодiшнi спроби пояснити вчителям, загартованим у бою з дiтьми, учнiвськi проблеми. Я, наївний шкiльний психолог, замайорiла червоним простирадлом перед очима досвiдчених вчителiв зi стажем педагогiчної роботи. Один iз висновкiв, що зостанеться зi мною назавжди: «Нiщо так не шкодить вчителевi, як досвiд педагогiчної дiяльностi».

Присягаюсь, я робила все правильно. Провела дослiдження причин шкiльної дезадаптацiї. Створила опитувальник для вчителiв i спецiальну методику для учнiв. Все було анонiмно i конфiденцiйно. Розробила систему заходiв для роботи з учнями й низку рекомендацiй для вчителiв. Перша ж спроба озвучити результати дослiдження й згаданi рекомендацiї на педрадi стала моїм першим фiаско. Конфiденцiйнiсть не допомогла. Кожен упiзнав чи себе, чи колегу, а хто не впiзнав - фантазiї вистачило! Мене звинуватили в заангажованостi, малому досвiдi, великiй нахабностi, фальсифiкацiї результатiв та багато в чому iншому. Найкраще висловилася вчителька, перед професiйною деформацiєю якої я схиляю голову: «Не було у школi психолога - не було у нiй проблем!»

Урятувала вiд гнiву народного Iнга Iванiвна. Сказала щось на кшталт: «Всiм залишатися на своїх мiсцях, публiчної страти не буде. Є проблема - будемо вирiшувати. Психолог - до мене в кабiнет».

Я - принижена, зарюмсана i червононоса в кабiнетi директорки. П'ю каву, захлинаючись сльозами й образою. Єдине бажання - дочекатися сутiнкiв, вистрибнути у вiкно i забути про те, що звуся психологом. Вiд жалю до себе картина стає ще безнадiйнiшою.

- Припини, ти психолог чи… - Iнга Iванiвна не знаходить слiв, хоча як iнакше можна привести психiчно нестiйкого психолога до тями?

- Психолог… була… - знову мокра ганьба iз очей.

- Ну то тримай себе в руках. Вчителi, вони… сама розумiєш. Зарплати вчасно немає, а тут ще й зусиль наднормово докладати треба. Та й ще про себе дiзнатися купу цiкавого на двадцятому роцi роботи… Будемо шукати iншi шляхи. Працюй з дiтьми. Колектив беру на себе, iзолюємо кiлька дiячiв, iншi зрозумiють, самi зацiкавляться.

Наступного дня на роботу пробираюся за годину наперед, чим лякаю вахтершу. Нишком - до себе в кабiнет; сиджу, дуюсь. Раптом Iрина Сергiївна заходить, вчителька початкових класiв, ще без того страшного стажу - щойно свiй перший клас випустила.

- Привiт, - каже. - Прийшла пiдтримати. Я з тобою згодна. Вiддаю дiтей у старшу школу, страшно стає. Кому дiстануться, як до них ставитимуться, хто любитиме? Я ж з ними зрослася, нiби вiд серця вiдриваю.

Пiзнiше заглядають ще двоє - також з незiпсованих. Радяться, що робити, як iз дiтьми працювати, допомогу пропонують. Полегшало.

КАБIНЕТ ПСИХОЛОГА - СПРАВА ЧЕСТI САМОГО ПСИХОЛОГА

Кабiнет - атрибут справжнього психолога. Я, на пiдтвердження своєї справжностi, власний кабiнет маю. Вiн для мене усе: й робоче мiсце, й надiйний прихисток. Тут я зустрiчаюся зi своїми маленькими клiєнтами i їхнiми батьками, приймаю вчителiв, відзначаю свята, готую безкiнечнi звiти, а ще - ховаюся вiд усiляких професiйних - i не лише - негараздiв.

Мiй кабiнет далекий вiд iдеалу, затвердженого мiнiстерством освiти, але кращого для мене не iснує. Важливість речi визначається зусиллями, витраченими на її здобуття. Ця iстина доведена власним досвiдом. Мiй перший кабiнет, наче перше кохання. Як у коханнi, кожен наступний видається гiршим вiд попереднього.

Завжди пам'ятатиму, як вперше побачила свiй кабiнет - захаращену комiрчину з полущеною штукатуркою та облiзлою фарбою, довгу, немов змiїний стравохiд, з верху до низу забиту бiологiчними плакатами iз зображеннями комах, черв'якiв та ще бозна чого. Хвилину тому, щаслива вiд передчуття зустрiчi, я стрiмголов летiла до дверей, де на мене чекали директорка та завгосп. I от стою на порозi, занiмiла й приголомшена: «Що я робитиму з цiєю купою мотлоху? Як сама все розгрiбатиму?»

- Ось, приймай у користування. Подобається? - оптимiстично запитала Iнга Iванiвна. Вiдповiдь, певно, проступила на моєму обличчi, бо директорка додала: «От i добре. Порядкуй тут. До першого вересня час ще є«. «Аякже, є, - думаю, - три днi. Якраз встигну пробратися до вiкна i привiтати дiтей помахом ганчiрки». Самiй цiкаво, скiльки б я стовбичила у дверях, якби не пiдiйшла «технiчка» тьотя Зiна:

- Доню, - торкнула моє плече, ляснула вiдром об пiдлогу та кинула купу паперових мiшкiв, - тут є все, що треба. Я почну, а ти йди у двадцяту, там старшаки на практицi, вiзьми хто моцнiший, нехай допоможуть.