По ревізії - Кропивницький Марко Лукич (книги онлайн полностью txt) 📗

Кропивницький М. Л.

ПО  РЕВІЗІЇ

                                                Етюд в 1-й дії

               Лицедії:

Василь Ми­ро­но­вич, стар­ши­на.

Севастян Са­ватьєвич Скубко, пи­сар.

Риндичка, ста­ра ба­ба.

Гарасим, її свідок.

Пріська, сол­дат­ка.

Сторож при розп­раві.

Діється у розп­раві

Середина ве­ли­кої ха­ти. Стіл, пок­ри­тий зе­ле­ним сук­ном, на столі ка­ла­мар, що­ти, ве­ли­ка кни­га і скілька бу­маг. На вуглі сто­лу ле­жить па­кет, за­пе­ча­та­ний дво­ма пе­чат­ка­ми; далі з дру­го­го бо­ку не­ве­ли­кий стіл; на ньому три кни­ги, ка­ла­мар і бу­ма­ги, біля сто­лу стул. На стіні ка­лен­дар, біля вхідних две­рей ша­фа з бу­ма­га­ми, лав­ка.

ЯВА 1

Сторож (си­дить за сто­лом і роз­див­ляється на щотах). Ну й як то той пи­сар мо­же вик­лас­ти уся­ке діло на оцій ви­думці? Вже я скільки разів при­див­ляв­ся, та ніяк нічо­го не вто­ро­пав. "Оце,- ка­же,- сімде­сят копійок! А оце руб де­сять, а оце дев'ять, де­сять, п'ять",- і на­го­во­ре-на­го­во­ре та­ко­го гро­шей, що й в тиж­день, здається, не пе­релічив би. От­же він: цок-цок! Цок сю­ди! Цок ту­ди! І но­са не вспієш ви­ся­ка­ти, як він вже й полічив! Що то во­но, по­ду­маєш, на­ву­ка, до вся­ко­го діла до­би­рає спо­со­бу! йо­го, ма­буть, вче­но десь не близько: він ка­же, що він десь аж з-під Чи­ги­ри­на, ну, а я так ду­маю, що він і за Чи­ги­ри­ном бу­вав. Та то ж го­ло­ва та­ка, що й хто йо­го зна, де вже єсть ро­зумніша; ко­го не спи­тай, увесь мир ка­же, що з та­кою го­ло­вою мож­на і до ста­но­во­го дос­ту­пить! Ну, а я так ду­маю, що він і пе­ред справ­ни­ком не здриг­не. Тож як поч­не роз­ка­зу­вать, де він тільки не бу­вав і чо­го він не ви­дав, так тільки ро­та роз­зя­виш. Аг­ли­ча­на він тобі ба­чив, і в Києві був аж двічі, і за морем-окіяном, де жи­вуть пе­си­го­ловці, і ту­ди йо­го но­си­ло!.. Бу­вав і в тих зем­лях, де свині більш від на­шо­го во­ла… Звісно, як чо­ловік бу­ва­лий роз­ка­же тобі, то так увесь світ і по­ба­чиш пе­ред очи­ма, як на до­лоні. Он як я, так далі Яли­са­ве­ту не бу­вав, так мені зда­ва­лось, що за Яли­са­ве­том вже не­да­ле­ко кінець світа. Ану, чи ви­щитаю, скільки мені зос­та­лось день до го­да? А скільки ж у го­ду день? Чи бу­де з двісті, чи, ма­буть, ні? Ну, оце не­хай бу­де від во­дох­ре­ща до пу­щен­ня. (Кла­де на щотах). А оце від пу­щен­ня до Ве­ли­код­ня, а оце до Зе­ле­них свят, а оце до Пок­ро­ви… Так що ж? А все-та­ки во­но нічо­го не по­ка­зує. (Встав). Ні, ма­буть, ко­ли не піп, то не ми­кай­ся і в ри­зи… Підмес­ти ще ха­ту або­що. Та й нуд­на оця ро­бо­та - сидіти у розп­раві цілісінький рік! (Ме­те ха­ту). Чи заг­ля­не хто-не­будь сьогодні в розп­ра­ву? Ще удосвіта який­сь чо­ловік приніс бо­ма­гу від по­се­ред­ни­ка, чи що. Ждав-ждав роз­пис­ки, та з тим і поїхав. Іди, ка­же, по­шу­кай пи­са­ря або сам роз­пи­шись. Еге! Доб­ре тобі ка­за­ти: "Роз­пи­шись". І от­же, здається, і не­ве­ли­ка шту­ка по­вес­ти пе­ром по бо­мазі, од­на­че хоч ти мені пальці повідру­буй, не на­пи­шу!.. Вже я скільки разів націляв­ся на­пи­са­ти: ук­ра­ду оце шма­ток па­пе­ру та й поч­ну ви­во­дить пе­ром по бо­мазі, здається, так як і пи­сар, і пе­ро умо­чу в чор­ни­ло, і на­ла­го­дюсь як­раз так: чирк-чирк, а во­но чорт батька зна що ви­хо­дить!..

ЯВА 2

Входить стар­ши­на.

Старшина. Щоб че­рез півго­ди­ни коні бу­ли пе­ред по­ро­гом! Чуєш? Щоб мені по щу­чо­му велінню! Мені тре­ба не­безп­ре­мен­но сьогодні їха­ти по ревізію в Чу­баївку та Ва­силівку…

Сторож. Та коні аж у сте­пу, на паші.

Старшина. Ну так що?

Сторож. Так це за ни­ми бігти?

Старшина. А ти як ду­мав? Що це тобі пер­ви­на, чи як?

Сторож. Та во­но…

Старшина. Знов на­ча­див мах­рою? Скільки разів ка­зав тобі, щоб не смів ку­ри­ти отії по­гані в при­сульствії.

Сторож. На­ча­див?.. Я вже й за­був, який той тю­тюн на масть!.. (Убік). Заг­ря­ниш­но­го тобі бу­ду ку­пу­вать, ве­ли­ке жа­лу­ван­ня пла­тиш…

Старшина. Що ти там бу­бо­ниш? Ска­за­но тобі, щоб по щу­чо­му велінню…

Сторож. Та во­но… Ні, вже ко­ли б швидш дос­лу­жи­ти го­да, хай йо­му біс, щоб я зос­тав­ся у цьому пеклі!..

Старшина. Ну, а як я зве­лю гро­маді при­су­ди­ти, вік отут тобі слу­жи­ти?..

Сторож. Хіба що гро­ма­да при­му­сить… звісно, гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік!

Старшина. Ну, то-то ж бо й є! Я тобі ще вчо­ра на­ка­зу­вав, щоб коні уранці бу­ли пе­ред по­ро­гом,

Сторож. Вчо­ра? Та я вас вчо­ра і в вічі не ба­чив: ви ще про­ти по­неділка за­га­да­ли мені… І коні сто­яли цілий по­неділок і в вівто­рок до обіду…

Старшина. Мольчать! З ким це ти гу­бу роз­пустив? Ска­за­но тобі, щоб по щу­чо­му велінню.

Сторож. Та про ме­не, я й піду! Але ж я за­пев­не знаю, що ви й сьогодні не поїде­те.

Старшина. Ну, ну, базікай! Сви­но­та!

Сторож. А звєсно.

Старшина. Ти хо­чеш, щоб я те­бе по мар­мизі за­то­пив?

Сторож. Хіба це пер­ви­на? Бий­те! На те ви началст­во.

Старшина (плює). Тьфу!

Сторож (убік). Ач який! (До стар­ши­ни). Он­деч­ки бо­ма­га, який­сь чо­ловік привіз. Та­кий з се­бе ог­ряд­ний, у синій че­мерці, з бо­ро­дою, у кар­тузі, і шар­пом шия за­мо­та­на.

Старшина. Збігай по пи­са­ря!

Сторож. Та йо­го те­пер і з со­ба­ка­ми не знай­деш: він ще по­зав­чо­ра поїхав на ху­то­ри ку­мо­ва­ти!

Старшина. Щоб він мені за­раз тут вро­див­ся!

Сторож. А за кіньми хто ж побіжить?

Старшина. Ну, жи­во! Щоб од­на но­га мені тут бу­ла, а дру­га там! По щу­чо­му велінню! (Ви­пи­ха сто­ро­жа).

Сторож. От на­пасть! (Пішов).

Старшина (один, роз­пе­ча­тав па­ке­та). Від ко­го ж би це? (Чи­та по скла­дах). "Пред­пи­сы­ваю оно­му во­лостно­му прав­лен­ню при­нять знер­ги­чес­кие ме­ры…" Які? Нер­ги­чеські мє­ри? Що ж во­но оз­на­ча: нер­ги­чеські? Ану, далі! (Чи­та), "…к са­мос­ко­рей­ше­му сос­тав­ле­нию сис­тема­ти­чес­ко­го…" Та й дов­ге яке сло­во!.. "…ука­за­те­ля и кате­го­ри­чес­ких…" Ні, ма­буть, вже як пи­сар прий­де, то вдвох роз­бе­ре­мо! Бо сам я ще до цього не доїхав! От як при­пи­шуть, що ро­зис­кується па­ра ло­ша­дей, масті гнідої, на лобі біле п'ятно… або в уїзді по­яви­лась на ро­гатім скоті чу­ма, при­нять ме­ри… Так тут вже й без пи­са­ря я знаю, що ці до­ку­мен­ти тре­ба пок­лас­ти під сук­но. (По­хо­див тро­хи по хаті). Од­на­че сьогодні тре­ба вже не­безп­ре­мен­но поїхать по ре­визію. Та ку­ди ж це пи­сар подівся? (Спльовує). Тьфу, як по­га­но на похмілля!.. (Ди­виться у вікно). Еге, вже со­неч­ко ви­со­ченько підби­ло­ся, а в ме­не ще й ріски в роті не бу­ло… Хіба пос­лать за восьмуш­кою?.. Удосвіта про­ки­нув­ся, та так щось ко­ло сер­ця за­пек­ло, аж пе­ре­ля­кав­ся! По­вер­нув­ся на дру­гий бік, не­на­че тро­хи відпус­ти­ло, а те­пер знов аж па­шить усе­ре­дині! По­га­но, по­га­но! Не го­диться щод­ня пи­ти! Вчо­ра пив, по­зав­чо­ра пив… Стри­вай! Який же це у нас сьогодні день? (Ди­виться на стіну, де ви­сить ка­лен­дар). Що во­но та­коє? "Пер­во ок­тяб­ра". Та це ж бу­ло, ли­бонь, на тім тиж­неві? Ото вже не люб­лю без­по­рядків. Ка­зав же скільки разів пи­са­реві, щоб що­ран­ку вис­та­нов­ляв чис­ло, щоб ча­сом не по­гу­би­ти нам днів; ось же й ка­лен­дар на­ро­чи­то ку­пив. А тут стоїть пер­во ок­тяб­ря! А перво ок­тяб­ря це ж бу­ло на пок­ро­ву, а на пок­ро­ву я був у яр­мар­ку. От тобі і за­гу­би­ли день! Стри­вай, як же це во­но? На тім тиж­неві у п'ятни­цю приїздив ста­но­вий? Так, ста­но­вий. У неділю бу­ла сход­ка… Уве­чері приїха­ли до ме­не ку­ми мої: ма­туш­ка і пи­са­лом­щик? Так! У по­неділок гу­ля­ли цілий день; а вве­чері приїхав і піп. Ну, а далі що ж бу­ло? Бу­ло ще чи­ма­ло гос­тей… Стар­ши­на з Кан­да­лу­по­вої, письно­мо­во­ди­тель з жінкою… Гар­на у йо­го жінка, мор­гу­ха тільки ве­ли­ка!.. Во­на та­ки разів з п'ять мені підморг­ну­ла… Та як їй, сер­дешній, і не мор­га­ти? Її ж чо­ловік та­ки нас­то­яща смерть, а во­на свіжа, пов­на та де­бе­ла… Чу­до­во во­на співа оцю пісню, що ка­же: