Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗

Феноген (бе­ре гро­шi). Спа­си­бi, Ма­рiя Іванівна; ра­ди то­го, щоб Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич но­си­ли гар­ний ха­лат, я й дур­но (хо­ває гро­шi) все зроб­лю, аби ха­лат ку­пи­ли!

Марiя Іванівна. Гля­ди ж, Фе­но­ге­нуш­ка! Пав­ли­на тут си­дить i жде. (Го­во­ре у при­хо­жу.) Ви ж пос­та­рай­те­ся, Пав­ли­на, не жа­лiй­те слiв, умов­ля­ючи.

Павлина (ви­су­нув­шись у две­рi). Будьте пев­нi. Я вже знаю, що го­во­рить… (При­чи­няє две­рi.)

Феноген. Та ви не три­вож­тесь, ку­пи­мо!

Марiя Іванівна. Ра­ди бо­га, Фе­но­ге­нуш­ка! (Пiш­ла.)

Феноген, по­тiм Пу­зир i крав­чи­ха.

Феноген (один). Гар­но по­чав­ся день: п'ять руб­ли­кiв вже маю.

Входе Пу­зир.

Пузир. Нi­ко­го ще не бу­ло?

Феноген. Еко­но­ми ждуть в кон­то­рi; а тут у нас си­дить Пав­лi­на з го­ро­да, знаєте?

Пузир. Знаю. Чо­го їй тре­ба? Це вже хо­че по­ко­рис­ту­ва­тись iме­ни­на­ми i здер­ти що-не­будь. Тер­пiть не мо­жу цiєї бiд­но­ти. Як по­ба­чу стар­ця, то, здається, тi­кав би вiд нього скiлько си­ли.

Феноген. Щось при­нес­ла, не дає й гля­нуть, ка­же - по­да­ру­нок.

Пузир. Клич!

Феноген (у две­рi). За­ходьте, Пав­ли­на.

Входе Пав­ли­на, з па­кун­ком, за­ку­та­ним у бi­лу прос­ти­ню.

Павлина (кла­няється). З iме­ни­на­ми! Дай бо­же мно­го лiт жить та ба­га­тiть.

Пузир. Спа­си­бi. А це що?

Павлина. (роз­гор­тає). Вещ кня­жеська! Но­чей не­до­си­па­ла, два мi­ся­цi уд­вох з доч­кою пра­цю­ва­ли. Прий­мiть вiд бiд­ної вдо­ви i не ос­тав­те своєю ми­лос­тю.

Пузир. Що ж там та­ке, по­ка­зуй мер­щiй!

Павлина (по­ка­зує). Бо­гом при­ся­гаю, що нi у ко­го та­ко­го ха­ла­та не­має, - за­каз­ний.

Феноген. Ай ха­лат, оце ха­лат, так-так! У та­кiм ха­ла­тi мо­ж­на i на за­сi­да­нiє в земський банк. Гляньте: бу­ря­ки! I овеч­ки!..

Пузир (розг­ля­дає). Скiлько ж ти за нього хо­чеш?

Павлина. Бар­хат лi­онський, шовк як луб, а ро­бо­та! Два мi­ся­цi тру­ди­лись уд­вох!

Пузир. Ну, го­дi вже хва­лить, то­вар вид­ко, ка­жи, скiлько?

Павлина. Скiлько ва­ша лас­ка?

Пузир. Що там лас­ка! Чо­го доб­ро­го я по­ми­лю­ся i дам за нього бiльше, нiж ти са­ма хо­чеш. Ка­жи свою цi­ну за то­вар.

Павлина. Оцi­нуй­те са­мi… Фе­но­ге­нуш­ка, ну, як по-ва­шо­му: ви свiт ба­чи­ли, лю­дей знаєте - оцi­нуй­те по со­вiс­тi.

Феноген (розг­ля­дав нi­би мiр­кує). Що ж, сто кар­бо­ван­цiв.

Пузир. Тю!

Феноген. Чо­го ж тю?

Пузир. Ку­пуй со­бi!

Феноген. Та, по­бий ме­не бог, при всiй своїй бiд­нос­тi дав би п'ятде­сят руб­лiв.

Пузир. Ну то да­вай.

Феноген. Од­но, що ме­нi не до ли­ця, а дру­ге - я бу­ду у кня­жеськiм ха­ла­тi, а ви в та­кiм, що со­ром i в ру­ки взять, - не при­хо­диться.

Пузир. То нi­чо­го! На­ря­диш­ся, як па­ва, i бу­деш ме­не смi­шить! Ха-ха! А лю­де пiз­на­ють, де Фе­но­ген, а де ха­зяїн, хоч би я й ро­го­жу на­дiв.

Феноген. Та хто йо­го знає! А скiлько ж, справ­дi, ви, Пав­ли­но, хо­че­те? Ка­жiть свою цi­ну.

Павлина. Тiлько для на­шо­го бла­го­дi­те­ля мо­жу вiд­дать за п'ятде­сят!

Феноген. Все од­но що дур­но!

Пузир. А скiлько ти йо­му да­ла фак­торсько­го?

Феноген. Зас­лу­жив… Спа­си­бi… (Iде до две­рей.)

Пузир. Ну, вер­нись! Що ти, жар­тiв не вмiєш ро­зу­мiть?

Феноген. Я по со­вiс­тi ка­жу, а ви - фак­тор!

Пузир. Ну, ну! Бе­ру вже ха­лат, зроб­лю то­бi при­ят­нiсть! На! (Дає Пав­ли­нi гро­шi.) Пе­реп­ла­тив кар­бо­ван­цiв де­сять. Ну що ж, пе­реп­ла­тив - пе­реп­ла­тив, це вже то­бi на бiд­нiсть!

Павлина. Та цей ха­лат кош­тує бiльше двох­сот кар­бо­ван­цiв. Ме­нi йо­го Пет­ро Ти­мо­фiєвич за­ка­за­ли, та те­пер їм не до ха­ла­та: вчо­ра їх по­са­ди­ли в ост­рог.

Пузир. Що? Пет­ра - в ост­рог?

Павлина. По­са­ди­ли го­луб­чи­ка. Та я, як по­чу­ла, що їм те­пер не до ха­ла­та…

Пузир. Вiд­кi­ля ж ти це знаєш?

Павлина. Вчо­ра про це весь го­род го­во­рив.

Пузир. Та, мо­же ж, це ще брех­ня?

Павлина. Всi лав­ки i скла­ди, ка­жуть, опе­ча­та­ли.

Пузир. За вi­що ж, не чу­ла?

Павлина. Бог йо­го знає… Мо­шенст­во якесь!..

Пузир. По­га­но… По­га­но!

Павлина. Про­щай­те! (Вий­шла.)

Феноген i Пу­зир.

Пузир. По­га­но… Чув?!

Феноген. Чув.

Пузир. Так i ти чув? Вiд ко­го?

Феноген. Та що ви, бог з ва­ми! При ме­нi го­во­ри­ла жен­щи­на, та щоб не чув - хi­ба я глу­хий?!

Пузир. Нi, бач, я по­ду­мав, що ти вiд ко­го дру­го­го чув. А як ти ду­маєш: чи це прав­да, чи тiлько по­го­лос­ка?

Феноген. Ме­нi здається, що це з зазд­ро­щiв ме­лють язи­ка­ми. Пет­ро Ти­мо­фiєвич ба­га­тiє не по дням, а по ча­сам, лю­де зазд­рять i пле­щуть!

Пузир. А звiд­кi­ля б же во­на взя­ла?

Феноген. З ба­за­рю… Чо­го тiльки на ба­за­рi не пле­щуть… (Гля­нув у вiк­но.) О, пан Зо­лот­ницький!

Пузир. Пет­ро Пет­ро­вич! От спа­си­бi йо­му, це ве­ли­ка честь для ме­не!

Феноген. Аз ним той, як би йо­го… учи­тель гiм­на­зiї - Ка­ли­но­вич.

Пузир. Iз Пет­ром Пет­ро­ви­чем в од­нiм екi­па­жi?

Феноген. Еге.

Пузир. От вже за це я не вхва­лив Пет­ра Пет­ро­ви­ча: ко­лись там, ще сту­ден­том, ка­же, Ка­ли­но­вич дi­тей у нього учив, а те­пер во­зиться з ним, як при­ятель! І чо­го то­му Ка­ли­но­ви­че­вi вiд ме­не тре­ба? Ува­див­ся до нас, як сви­ня в морк­ву.

Феноген. Гля­дiть, чи не до Со­нi!

Пузир. Ота­кої! Де ж та­ке? Рiв­ня­лась сви­ня до ко­ня, та шерсть не та­ка. Во­ни прой­дуть в гос­ти­ну, там їх Со­ня при­й­ме, а ти клич еко­но­мiв - не­хай iдуть сю­ди.

Феноген вий­шов.

Пузир (один). Чи не чу­ли во­ни… Ка­ли­но­вич сьогод­ня з го­ро­да, вiн по­ви­нен знать прав­ду про Пет­ра. (Важ­ко пе­ре­во­де дух.) Ху ти, гос­по­ди, як ме­не пе­рет­ри­во­жи­ла ця звiст­ка, аж в гру­дях зда­ви­ло. По­га­но… по­га­но. Ще чо­го доб­ро­го i я вско­чу. Зга­ря­чу не при­ду­маєш, що йо­го ро­би­ти. Пер­ше всього тре­ба зас­по­коїться. Ху ти, гос­по­ди…

Входять еко­но­ми.

Зеленський, Лiх­та­рен­ко, Куртц i ще чо­ло­вi­ка три.

Лiхтаренко (з пiд­но­сом, на ко­то­рiм хлiб i вiн­ки з ко­лос­ся).

Поздоровляємо з iме­ни­на­ми, з наг­ра­дою i з об­жин­ка­ми ра­зом.

Пузир (прий­має пiд­нос). Спа­си­бi, спа­си­бi. Сi­дай­те. - Сiли. Мов­чать. - А нiх­то з вас вчо­ра не був у го­ро­дi? - Економи пе­ре­г­ля­ну­лись. Мов­чать.

Лiхтаренко. Нi.

Пузир. Я ду­мав, мо­же, хто чув якi цi­ка­вi но­вин­ки горо­д­сь­кi.- Мовчать.- А скiлько у нас пос­та­ви­ли кiп усього хлi­ба?

Лiхтаренко. В близьких трьох еко­но­мi­ях двад­цять двi ти­ся­чi кiп од­нiєї пше­ни­цi; а дру­гий хлiб ще не злi­чи­ли.

Зеленський. Завт­ра ска­же­мо.

Пузир. Поїду за­раз по­див­лю­ся ко­пи. Сла­ва бо­гу, уро­жай хо­ро­ший, аж дух ра­дується!

Лiхтаренко. А вчо­ра по­са­ди­ли…

Пузир (схоп­люється). По­са­ди­ли! Хто то­бi ка­зав?

Лiхтаренко. Нiх­то нi­чо­го не ка­зав. По­са­ди­ли, ка­жу, у ме­не двад­цять п'ять ка­ба­нiв у саж для вiд­кор­му.

Зеленський. I я двад­цять по­са­див.