Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗

Пузир. Ага! (Смiється.) Доб­ре, доб­ре, бо вже ско­ро i бу­ря­ки тре­ба ко­пать. По­чи­най­те цей рiк ра­нi­ше, а то не уп­ра­ви­мось: си­ла бу­ря­ка.

Лiхтаренко. Я за свої не бо­юся. Те­пер ма­нуй­лiв­цi в на­ших ру­ках!

Пузир. Хi­ба вже на­дi­ли взяв в арен­ду?

Лiхтаренко. Аяк­же, взяв!

Пузир. Ми­тець! Чом же ти не го­во­риш?

Лiхтаренко. Нав­мис­не при­бе­рiг при­ят­ну звiст­ку на сьо­го­д­ня. I на­дi­ли взяв на де­сять лiт, i ка­зен­на об­роч­на стат­тя за на­ми!,

Пузир. Оце ти ме­не по­ве­се­лив… А що, па­не Зе­ленський?!

Зеленський. Та чи бу­де з то­го ко­ристь?

Лiхтаренко. Бу­де!

Зеленський. По­ба­чи­мо.

Пузир. А по­чо­му взяв?

Лiхтаренко. Ка­зен­на по вi­сiм кар­бо­ван­цiв, а на­дi­ли двад­цять п'ять кар­бо­ван­цiв де­ся­ти­на в год.

Пузир (цмо­ка гу­ба­ми). Ов­ва! Оце вже на Лiх­та­рен­ка не по­хо­же!

Лiхтаренко. Не по­ло­хай­тесь, бо i я, ви­ба­чай­те, ска­жу: це вже на Те­рен­тiя Гав­ри­ло­ви­ча не по­хо­же. Ми маємо пiд бо­ком без­зе­мельних ро­бо­чих, - яку цi­ну да­мо, за та­ку й пi­дуть! Нi­ку­ди ж дi­тись, бо тут i до­ма, i за­му­жем. От вам в де­сять лiт пев­но­го ба­ри­ша п'ятнад­цять ти­сяч тiлько на од­них ро­бо­чих, а зем­ля са­ма се­бе оку­пе!

Пузир. Нi, що не ка­жи, а та­ки прор­вав­ся! Я ду­мав, що ти вiзьмеш де­шев­ше!

Лiхтаренко. Не мож­на бу­ло нi­яким спо­со­бом: ра­зiв де­сять му­сив на­пи­ва­тись з му­жи­ка­ми, му­зи­ку най­мав, сам тан­цю­вав, на­си­лу ви­тан­цю­вав! Од­них роз­хо­дiв на пiд­куп не­сог­лас­них та на уго­ще­нiє - п'ятсот со­рок вi­сiм руб­лiв - трид­цять дев'ять ко­пiй­ок.

Пузир. Ой-ой-ой! Та­кi роз­хо­ди!

Лiхтаренко. Та одс­туп­но­го за ка­зен­ну зем­лю з дру­ги­ми роз­хо­да­ми чо­ти­рис­та п'ятде­сят два руб­лi. Я щот пo­ка­жу… А роз­киньте на де­сять лiт, то й вий­де по од­нiй ко­пiй­цi на де­ся­ти­ну; ко­ли ж не­ви­год­но, мож­на вiд на­дi­лiв од­ка­за­тись - єсть та­кий пункт. А як я ви­нен, що не спи­тав, то роз­хо­ди вер­ну на­зад. Що ро­бить?

Пузир. Оце ви­га­дав! Пос­ва­тав у му­жи­кiв зем­лю, тан­цю­вав на за­ру­чи­нах - i не по­вiн­ча­тись? Вiн­чаю! Те­пер му­жи­ки не­хай тан­цю­ють у нас на ро­бо­тi по зло­ту в день! А ти маєш з чис­тої при­би­лi п'ять про­цен­тiв вiд на­дiльної арен­ди.

Лiхтаренко. Спа­си­бi… З шку­ри ви­лi­зу, то i ме­нi пе­ре­па­де чи­ма­ло!

Пузир. За­ро­биш - ма­ти­меш!.. Оце, був­ши на земсько­му соб­ра­нiї, я дiз­нав­ся, що ту­ди пiд Хер­сон кру­гом го­лод. Кор­мiв не­ма. Му­жи­ки про­да­ють по пiв­то­ра кар­бо­ван­ця ко­ня­ку, по сiм­де­сят п'ять ко­пiй­ок вiв­цю. У нас же кор­мiв си­ла, од­но­го сi­на трис­та скирт. Так завт­ра ви, Кар­ло Кар­ло­вич, i Фе­но­ген вiзьмiть з со­бою шiсть ча­ба­нiв i поїде­те на яр­мар­ки i по се­лах, ску­по­вуй­те всiх овець! Ви­год­но: на руб - два бу­де ба­ри­шу!!!

Куртц. Ов­са - сiм­де­сят п'ять ко­пiй­ок?! Етi - да. Бєдний му­шi­чок.

Пузир. Я не куп­лю - дру­гi куп­лять.

Куртц. Етi - да!

Пузир. А що то у вас, Кар­ло Кар­ло­вич, в ру­ках? - Куртц знi­має пла­ток з ве­щi. - Баранчик?

Куртц. Чу­шi­ло! У менья хлєб - нет, у менья - ов­са! I я по­зд­ра­в­ляй­т ха­зяїн ба­ран­чик, чу­шi­ло! Етi - да… Со­сун ба­ран­чик! Чу­шi­ло моя ра­бо­та. Па­рижська вис­тав­ка - мiн­даль мо­ж­на по­лу­чал. Етi - да! Бу­дiть сто­ял сто лет. Етi нем­нож­ко ком­фор при­си­пал, i мол, етi - нєт, етi - нi­ког­да! Етi - да! Ан­тик чу­шi­ло?

Пузир (розг­ля­дає). Чу­до­во! Як жи­ве - i очi див­ляться! Спа­си­бi!

Ліхтаренко. Кар­ло Кар­ло­вич не тiлько шах­мей­стер, а ще й чу­чiл­мей­стер.

Куртц. Етi-да! Куртц - спе­цi­алiс­та чу­шi­ло. Я iмей­т мiн­даль за ро­бо­ту чу­шi­лов.

Пузир. Чу­до­во, чу­до­во! Од­не­си, Фе­но­ген, у мою кiм­на­ту. Ви­ба­чай­те, там ме­не гос­тi ждуть, та й у вас, пев­но, у кож­но­го дi­ло є? (Пi­шов.)

Тi ж, без Пу­зи­ря.

Феноген не­се чу­че­ло. Куртц но­го при­дер­жує i по­ка­зує на шию чу­че­ла.

Куртц. Мо­дель моя, мiн­даль, етi - да!

Лiхтаренко. I у вас мен­даль, i у чу­ча­ла мен­даль.

Всi смi­ються.

Куртц. Ну, етi менья зовсєм не сме­ши­ва­ет! У менья мен­даль - етi - да, а у чу­шi­ло - етi - нєт; у чу­шi­ло етi мо­дель.

Лiхтаренко (до Фєно­ге­на). Кра­ще здiй­мiть, бо ха­зяїн як по­ба­чить, то по­ду­має, що Кар­ло Кар­ло­вич в нас­мiш­ку над ним при­че­пив ба­ран­чи­ко­вi на шию ор­ден.

Всi смi­ються.

Феноген. I справ­дi. (Пi­шов.)

Куртц. Етi… етi… Лiх­та­рен­кi… Етi… ма­ленькiй мальшiк! Етi - да. Се­рi­озов етi - нєт, роз­су­дов етi - нi­ког­да, насмєшi­вал - етi да! Фi! Пас­кудст­во… Етi… етi большой му­шiк, етi зу­бос­каль! (Вий­шов.)

Всi смi­ються i ви­хо­дять за Курт­цом.

Феноген i Лiх­та­рен­ко.

Лiхтаренко (огля­нув­шись). За­ро­бив де­що (дає гро­шi), на­те й вам. А мо­же, й ви що за­ро­би­ли, то да­вай­те ме­нi.

Феноген. Де там я за­роб­лю? По­бий ме­не бог, гни­дiю отут! Ко­лись бу­ва­ло…

Лiхтаренко. От поїде­те овець ку­пу­вать, то пiд­жи­ве­тесь.

Феноген. Труд­ненько бу­де че­рез Курт­ца… А це ж вiд ко­го ви взя­ли i за вi­що?

Лiхтаренко. I охо­та до­пи­ту­ва­ти. Даю - бе­рiть. Та­ка умо­ва.

Феноген. Прав­да! I де ти та­кий узяв­ся?

Лiхтаренко. Чортз­на-що роз­пи­туєте. А ви де взя­лись? Пiд­хо­дя­щий грунт - от i ро­дять та­кi лю­де, як ми з ва­ми.

Феноген. Ку­ди ме­нi про­тiв те­бе.

Лiхтаренко. Ну, ну, не при­ки­дай­тесь си­ро­тою. Ви вже он по­мi­щик, п'ятсот де­ся­тин бу­де­те мать.

Феноген. Тю, бий те­бе си­ла бо­жа! Вiд­кi­ля ти знаєш?

Лiхтаренко. Я все знаю. Що ж, по­мо­жи бо­же ку­пить. Ну, про­щай­те! А ор­ден з чу­ча­ла зня­ли?

Феноген (смiється). Зняв.

Лiхтаренко. У ха­зяїна на шиї ор­ден, а вiн взяв при­че­пив мен­даль вiв­цi!

Феноген i Лiх­та­рен­ко смi­ються. Лiх­та­рен­ко вий­шов.

Феноген, а по­тiм Пу­зир i Зо­лот­ницький.

Феноген (один. Лi­чить гро­шi). Як в ап­те­цi ви­ва­жив - з ко­пiй­ка­ми, сто со­рок вi­сiм руб­лiв трид­цять дев'ять ко­пiй­ок. А скiлько ж Лiх­та­рен­ко­вi дос­та­лось? От про­мiт­ний чо­ло­вiк! Прос­лу­жив­ши з та­ким iдо­лом при ве­ли­кiй ко­мер­цiї трид­цять п'ять лiт, мож­на б бу­ло i ти­ся­чу де­ся­тин ку­пить! Змiй, а не чо­ло­вiк: скрiзь зде­ре i всiх спо­ку­сить.

Входять Пу­зир i Зо­лот­ницький.

Пузир. То нi ви, нi Ка­ли­но­вич в го­ро­дi, ка­же­те, не бу­ли, то нi­яких го­родських но­ви­нок i не знаєте?

Золотницький. Я ж то­бi вже ка­зав, що не чув нi­чо­го. Та що те­бе так цi­ка­вить у го­ро­дi, ска­жи?

Пузир. Осо­бо­го нi­чо­го, так со­бi.

Феноген цi­лує Зо­лот­ницько­го в ру­ку.

Золотницький. Здо­ров, здо­ров, Фе­но­ген, з iме­нин­ни­ком те­бе. (Дає йо­му в ру­ку.)

Феноген. Спа­си­бi. (Iде.) От щас­ли­вий день! Да­ють i да­ють. (Вий­шов.)

Пузир. I що за охо­та роз­бе­щу­вать отак лю­дей? "З iме­нин­ни­ком" i за­раз - тиць в ру­ку гро­шi. А че­рез вас i я му­шу щось по­да­ру­вать. (Про се­бе.)

Наказанiє бо­же з ци­ми па­на­ми - пор­тять лю­дей!

Золотницький. А хi­ба ти ще нi­чо­го не по­да­ру­вав? Ай-ай-ай! Трид­цять п'ять лiт чо­ло­вiк слу­жить, пра­ва ру­ка…

Пузир. Та я ще пос­пiю, ще по­да­рую; тiлько для чо­го пор­тить лю­дей!