Зачарована Десна - Довженко Олександр Петрович (книги бесплатно читать без .txt) 📗
Тодi Пiрат, що спав бiля дiда на травi, схоплювався спросоння, тiкав у любисток i з переляку гавкав уже звiдти на дiда.
- Та не гавкай хоч ти менi. Чого б ото я гавкав,- жалiвся дiд.
- Гав-гав!
- Та щоб бодай тобi кiстка в горло! Кахи-ках!..
Тисячi тонесеньких дудочок раптом загравали у дiда всерединi.
Кашель клекотiв у нього в грудях, як лава у вулканi, довго i грiзно, i дуже нескоро пiсля найвищих нот; коли дiд був уже весь синiй, як квiтка крученого панича, вулкан починав дiяти, i тодi ми тiкали хто куди, а вслiд нам довго ще неслися дiдовi громи i блаженне кректiння.
Тiкаючи од дiдового реву, одного разу стрибнув я з-пiд порiчок прямо в тютюн. Тютюн був високий i густий-прегустий. Вiн саме цвiв великими золотими гронами, як у попа на ризах, а над ризами носилися бджоли - видимо-невидимо. Велике тютюнове листя зразу обплутало мене. Я упав в зелену гущавину й полiз попiд листям просто до огiркiв.
В огiрках теж були бджоли. Вони порались коло цвiту i так прудко лiтали до соняшника, до маку - й додому, i так їм було нiколи, що, скiльки я не намагавсь, як не дражнив їх, так нi одна чомусь мене й не вкусила. А бджоляче жало хоч i болить, зате вже коли почнеш плакати, дiд уже чи мати дають зразу мiдну копiйку, яку треба прикладати до болючого мiсця. Тодi бiль швидко проходив, а за копiйку можна було купити у Масiя аж чотири цукерки i вже смакувати до самого вечора.
Погулявши коло бджiл i наївшись огiркових пуп'янкiв, натрапив я на моркву. Бiльш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рiвними кучерявими рядочками скрiзь помiж огiркiв. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Нiхто не дививсь. Навколо тiльки дрiмучий тютюн, мак та кукурудзянi тополi й соняшники. Чисте полуденне небо, i тихо-тихо, немовби все заснуло. Однi тiльки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, вiд погребнi, доносивсь дiдiв рик. Тут ми з Пiратом i кинулись до моркви. Вириваю одну - мала. Гичка велика, а сама морквина дрiбненька, бiла i зовсiм не солодка. Я за другу - ще тонша. Третю - тонка. А моркви захотiлось, аж тремчу весь! Перебрав я цiлий ряд, та так i не знайшов нi одної. Оглянувсь - що робить? Тодi я посадив усю моркву назад: хай, думаю, доростає,-а сам подався далi шукати смачного.
Довго щось ходив я по городу. Пiсля моркви висмоктував мед з тютюнових квiтiв i з квiтiв гарбузових, що росли попiд тином, пробував зеленi калачики i бiлий, ще в молоцi, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблунi з десяток зелених кислих яблук i хотiв уже йти до хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дiдова мати. Я - бiгом. А вона - зирк та за мною. А я тодi - куди його тiкать? - повалив соняшника одного, другого:
- Куди ти, бодай тобi ноги повсихали!
Я в тютюн. "Побiжу,- думаю,- в малину, та рачки попiд тютюном". Пiрат за мною.
- Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобi руки i ноги поламало! А бодай би ти не вилiз з того тютюну до хторого пришествiя! Щоб ти зiв'яв був, невiгласе, як ота морковочка зiв'яла вiд твоїх каторжних рук!
Не вдаючись глибоко в iсторичний аналiз деяких культурних пережиткiв, слiд сказати, що у нас на Вкраїнi простi люди в бога не дуже вiрили. Персонально вiрили бiльш у матiр божу i святих - Миколая-угодника, Петра, Iллю, Пантелеймона. Вiрили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делiкатностi не наважувались утруждати безпосередньо. Простi люди хорошого виховання, до яких належала i наша сiм'я, повсякденнi свої iнтереси вважали по скромностi не достойними божественного втручання.
Тому з молитвами звертались до дрiбнiших iнстанцiй, до того ж Миколая, Петра та iнших. У жiнок була своя стежка: вони довiряли свої скарги матерi божiй, а та вже передавала сину чи святому духу - голубу.
Вiрили в свята. Пригадую, баба часто казала менi: "А щоб тебе побило святе рiздво",-або: "Побий його свята паска".
Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на колiна. Отак, як дiд любив сонце, так його мати, що її, як я теж аж потiм довiдався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очi,- свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пiрата, щоб не гавкав i не гидив, дiтей, сусiдiв. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що вiн трохи згодом був якось захворiв i здох дес у тютюнi.
Вона була малесенька й така прудка, i очi мала такi видющi й гострi, що сховатись од неї не могло нiщо свiтi. Їй можна було по три днi не давати їсти. Але без прокльонiв вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вiршi з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тодi блищали очi й червонiли щоки. Це була творчiсть її палкої, темної, престарiлої душi.
- Мати божа, царице небесна,- гукала баба в саме небо,- голубонько моя, святая великомученице, побий його, невiгласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував вiн з сирої землi оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, i повикручуй йому ручечки й нiжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб рiс вiн не вгору, а вниз, i щоб не почув вiн нi зозулi святої, нi божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрiю, святий Григорiю на бiлому конi, на бiлому сiдлi, покарайте його своєю десницею, щоб не їв вiн тiєї морковочки, та бодай його пранцi та болячки з'їли, та бодай його шашiль поточила...
Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтiла вся од хрестiв.
А в малинi лежав повержений з небес маленький ангел i плакав без слiз. З безхмарного блакитного неба якось несподiвано упав вiн на землю i поламав свої тоненькi крила коло моркви. Це був я. Причаївшись у малинi за смородиною, я слухав бабиних молитов, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут у малинi. Навiть Пiрат i той дивився з-пiд смородини на бабу з переляком.
Не знаю, чим би закiнчились бабинi молитви. Може, менi тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребнi лагiдний голос дiда, що прокинувся од бабиних молитов.
- Мамо, а чи не принесли б ви менi мисочку узвару? - звернувся вiн до своєї матерi.- Так чогось у животi пече!
- Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав!
I понеслася бабина гроза на погребню.
