Зачарована Десна - Довженко Олександр Петрович (книги бесплатно читать без .txt) 📗
- Дiду, здрастуйте! - сказав я йому, спинившись.
- Та йди ти пiд три чорти! Не дратуй мене, крутишся тут, нечистий вас носить! - розгнiвався дiд.
Почувши отакi слова, я з переляку аж пiдскочив. Страждання мої були безмiрнi. В тяжкому розпачi, забувши вмить про порятунок грiшної душi, прудко дременув додому. Проскочивши тихенько через двiр у клуню, знову лiг у човнi на дiдове хутро й подумав:
"I нащо я народився на свiт? Не треба було родитися.- Потiм вирiшив: - Засну. Засну i виросту у снi. Дiд казав, що я увi снi росту".
Отак мiркуючи, поплакав я трохи, згадавши страшний суд, подививсь на ластовенят i, згорнувшись у бубличок, жалiбно зiтхнув. Який маленький лежу я в дiдовому човнi i стiльки вже знаю неприємних i прикрих речей. Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ i не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужi пси, або гуска сичить коло нiг i червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в однiй руцi нести велике вiдро води чи полоть i пасинкувати тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п'яний i б'ється з дiдом, з матiр'ю або б'є посуд. Неприємно ходить босому по стернi або смiятись у церквi, коли зробиться смiшно. I їхати на возi з сiном неприємно, коли вiз ось-ось перекинеться в рiчку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий - приємно. I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта i побачити в хатi теля, що найшлося вночi. Приємно бродити по теплих калюжах пiсля грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в травi пташине кубло. Приємно їсти паску i крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сiни i всi бродять, приємно спати в човнi, в житi, в просi, в ячменi, у всякому насiннi на печi. I запах всякого насiння приємний. Приємно тягати копицi до стогу й ходити навколо стогiв по насiннi. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позiхає дiд i коли дзвонять до вечернi лiтом. I ще приємно, i дуже любив я, коли дiд розмовляв з конем i лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на дорозi вночi, проходячи повз нас, казав: "Здрастуйте". I любив, коли дiд одказував: "Дай бог здраствувать". Любив, коли скидалась велика риба в озерi чи в Деснi на заходi сонця. Любив, їдучи на возi з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо. Любив засинати на возi i любив, коли вiз спинявся коло хати в дворi i мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип колiс пiд важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду i в полi. Ластiвок любив у клунi, деркачiв - у лузi. Любив плескiт води весняної. I жаб'яче нiжно-журливе кумкання в болотi, як спадала вода весняна. Любив спiви дiвочi, колядки, щедрiвки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподiвано в траву. Якась тайна, i сум, i вiчна неухильнiсть закону почувалися завжди в цьому падiннi плода. I грiм, хоч мати i лякалась його, любив я з дощем i вiтром за його подарунки в саду.
Але бiльше за все на свiтi любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинствi, який iнструмент, яких музик, я б сказав що бiльш за все я любив слухати клепання коси. Колi тихого вечора, десь перед Петром i Павлом, починав наш батько клепати косу пiд хатою в саду, ото й була для мене найчарiвнiша музика. Часом i досi ще здається менi, що й зараз поклепай хто-небудь косу пiд моїм вiкном, я зразу помолодшав би, подобрiшав i кинувся до роботи. Високий, чистий дзвiн коси передвiщав менi радiсть i втiху - косовицю. Я пам'ятаю його з самого малечку.
- Цить, Сашко, не плач,- приказував менi прадiд Тарас, коли я починав чогось там ревти,не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сiнокiс на Десну, та накосимо сiна, та наловимо риби, та наваримо кашi.
I я примовкав, а Тарас тодi, дiдiв батько, брав мене на руки i розповiдав про Десну, про трави, про таємничi озера - Дзюбине, Церковне, Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, i погляд очей, i величезнi, мов корiння, волохатi руки були такi нiжнi, що, напевно, нiкому й нiколи не заподiяли зла на землi, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили кровi. Знали труд i мир, щедроти й добро.
- Напораєм сiна та наваримо кашi. Не плач, хлопчику.
I я примовкав тодi, потiм тихенько, самими кiнчиками пальцiв, одривавсь вiд землi i зразу ж опинявся на Тихому, на Церковному, на Сеймi. Це були найкращi в свiтi озера й рiчки. Таких бiльш нема й не буде нiколи нiде.
Отож, кажу, мiркуючи собi в човнi на кожусi, поволi затулив я очi. Менi не стало темно в головi. Заплющуючи очi, й по цей день я ще не маю темряви в душi. Ще свiтить мозок мiй невпинно i ясно, освiтлюючи видиме i невидиме без всякого числа i часом без порядку в безмежнiй низцi картин. Картини пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Деснi, Дунаї. Хмари по небу пливуть вибагливо й вiльно i, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви i змагання в такому числi, що коли б одну тисячну долю судилось приборкати i поставити в ясний книжковий чи картинний ряд, недаром жив би я на свiтi i отягчав начальникiв i соглядатаїв своїх недаром.
Чого тiльки не бачив я на самому лише небi! Хмарний свiт був переповнений велетнями i пророками. Велетнi i пророки невпинно змагались у битвах, i дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток.
Неспокiй, рух i боротьбу я бачив скрiзь - в дубовiй вербовiй корi, в старих пеньках, у дуплах, в болотнiй водi, на поколупаних стiнах. На чому б не спинилось моє око, скрiзь i завжди я бачу щось подiбне до людей, коней, вовкiв, гадюк, святих; щось схоже на вiйну, пожар, бiйку чи потоп. Все жило в моїх очах подвiйним життям. Все кликало на порiвняння, все було до чогось подiбне, давно десь бачене, уявлене й пережите.
Ну що ж це я роблю? Менi треба писати про човен, а я забув i пишу про хмари. Про старий отой човен у клунi в засторонку, про човничок отой...
Отак мiркуючи собi, поволi затулив очi i вже почав рости. Аж ось потроху, тихо-тихо, човен наче захитався пiдi мною i поплив з клунi в сад по травi помiж деревами й кущами повз погребню й любисток, проплив повз дiда. Дiд чомусь став маленький, меншенький вiд мене. Вiн сидiв у баби на руках у бiлiй сорочцi i лагiдно всмiхався менi вслiд. А човен понесло й понесло через сад, пастiвник - на Зарiччя, з Зарiччя мимо хуторiв - на Десну.
