Патетична соната - Кулиш Николай Гуриевич (читаем книги онлайн бесплатно txt) 📗
Лука (іронічно). Навіщо?
Я. Щоб… щоб мати роботу.
Лука. Роботу, бачу, матимеш, а от заробіток?…
Я. І заробіток теж. Це ж гелікон з оркестру, що грає влітку на бульварах, восени на весіллях, узимку на похоронах — з оркестру гуманізму. Є геліконісти, що добиваються од цього удава такої, що він не просто грає, а дзвонить, як срібний дзвін. Отак: бом, бом…
Підо мною немов нарочито дзвонять куранти.
І я навчусь! Обов'язково! Третє, і це головне, я пишу до неї листа. (Знизу я чую, як услід за gravе напливає перша хвиля світло-ярого allegro molto e con brio). Слухай! (Читаю й фантазую), «Можливо, що й цього порву, але пишу й писатиму, бо вірю в Петрарку і в вічну любов. У вічну любов. Між іншим, од золотих фігур в історії чорні тіні, од чернечої ж Петрарчиної золота й ясна — світінь вічної любові. Вірю і пишу. Ви граєте сьогодні щось нове, що саме — не знаю, але ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання. Там, у голубих вікнах, дівчина самітна: ліву брову трошки ломить, як усміхнеться, очі голубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч, чи одчине двері, прекрасні ворітця в країну вічного кохання!» (Крізь сльози й посміх). Ану, вгадай. Луко…
Лука. На те у дівчат і ворітця, щоб їх одчиняти.
Я. Та ні! Пошлю от я цього листа чи ні?
Лука. Як сто тридцять попередніх.
Я (тоді врочисто, категорично). Сьогодні. Сам однесу!
Лука. Сьогодні треба нести літературу, і ти мусиш помогти. Ходімо!
Я. Завтра однесем.
Лука. Ти хочеш справу соціальної революції одкласти на завтра!
Я. Ані подобини! Але знай. Луко: над світом полощеться в крові прапор боротьби. Для чого? Щоб завтра замаяв над нами прапор вільного труда. Та тільки тоді, як над світом замає прапор вічної любові…
Лука. К чорту твою вічну любов! Сьогодні нам на цехових зборах петроградський товариш сказав: «Мусимо, — каже, — припустити поїзд революції повним гоном до соціалізму». А ти його хочеш спинити на станції… (Передражнив). Вічна любов!
Я (з досади й образи, вслід йому). Тільки тоді, як Петраркою стане той, хто сьогодні б'є жінку, — наступить всесвітня соціальна весна. А ти її к чорту! Цілу проблему!
7
Я майже іду услід за Лукою. Несу листа. Так. За іншої ситуації я б його порвав, як порвав сто тридцять попередніх. Але ж тепер я змушений його однести. І я несу. Сходами, вниз, де живе вона. Але як його передати? Іду далі вниз. Бачу, як з підвальчика виходить літній робітник, обважений пакунками літератури. На ним Лука.
Настя суне йому кусок паски, крашанки. Шепотить:
— Нате. У дорогу.
Лука. Ну от… (До літнього, жест на крашанки). Брати, товаришу Гамар? Релігію?
Літній (сердито). Бери! Все одно з'їмо!
Щоб не здибатися з Лукою, я повертаю нагору. Біля дверей Пероцького чую — дзвонять куранти. По тому дзвінок електричний.
Голос Пероцького (до економки). Телеграма од Андре з фронту: «Здобув відпустку. Першого приїду, номером шостим». За півгодини він буде. Ванну і постіль, Анет. А мені, будь ласка, сьогоднішні витрати. Не ображайтесь, Анет. Я вам вірив і віритиму, але коли йде революція, треба щохвилини писати рахунки. Спасибі, Анет. (Читає). «За три замки до дверей одинадцять карбованців сімдесят три копійки». А за розбиту російську корону, Анет! Запишіть. На карб революціонерам. І за страйк на моєму млині — робітникам. «За бром». Кому? Нам чи їм? Не смійте купувати! Де пахне бром, там скоро смердітимуть трупи. Не смійте!.. Прибутки!.. Від Ступай-Ступаненка за квартиру десять карбованців п'ятдесят копійок. І все? А за мезонін? За підвал?… Виселити! Я не боюся їхньої революції. Одного лише боюся, щоб не розпаляли фундаменту, на якому стояла Росія, — єдності й неподільності її. А не розваляють Ступай-Ступаненки — Росія вистоїть і перестоїть яку завгодно революцію. Росія! Земля руськая! Русь! Де це так прекрасно грають? Анет, люба моя! Дістаньте з гардероба мою уніформу. Я піду до церкви, Анет! Пам'ятаєте Великодній ранок тисяча дев'ятсот тринадцятого року, Анет, берізку за вікном і зорю? Тоді Росія пахла, Анет, а нині!.. Смирно! Це я на свої мислі, Анет!.. Який хаос! Зменшіть витрати, Анет!.. Церемоніальним маршем! Мої мислі! Повзводно!
Тихо. Певно, пішов, бо чую другий голос. Син Пероцького — Жоржик:
— Анет, дорогая! Ну?
Анет. Жорже! Папа приказав зменшити витрати.
Жорж. Я оддам! Слово майбутнього офіцера, оддам!
Анет. Жорже, зрозумійте, грошей нема.
Жорж. Слово честі, оддам! Знайте: за місяць-два нас, старший клас кадетів, попрямують у прапорщики. Ух, піду я на війну! На більшовиків! Вдарю, вдарю чобітками, брязну, дзенькну острогами, гляну в дзеркало, а там (зафантазував) молоденький офіцерик, у погончиках блискучих, чорні вусики…
Анет. Мій хлопчику-мрійнику!
Жорж. Хлопчику?… (Навмисне брутально і все ж стаки наївно). Молоденький офіцерик, п'ять кондонів у кишені; ахм, — красуню!
Анет (певно, очі великі, аж зблідла). Жорже!
Жорж. Еntre nous soit dit! Ви, Анет, як Богоматір, будете страждати, виряджаючи вашого хлопчика на війну. Розстебнете мені кітель, начепите дукатика золотого і заплачете, як колись покійна мамочка.
Анет, очевидячки, зворушена й розстіба ридикюля.
За вікном буде вечір, як чернець смутний, і зоря, яко лампадник. Папа покличе. Знявши з носа окуляри, скаже він: «Ну, Жорже, будь слуга цареві щирий…» — І не мовить більше слова.
Анет, очевидно, виймає асигнацію.
До вокзалу рисаком. Ви зо мною. Папа ззаду. У салон-вагон ввійду я, аж там жінка незнайома, молода, прекрасна, ну як ви, Анет. (Цілує). Лікті в неї круглі, білі, груди, як у вас, Анет! Буде ніч, буде дорога, і розмови, і пригоди. (Ярливо цілує, як жінку).
Анет (очевидно, жах і задоволення). Жорже!.. Я папу покличу!
Жорж (одсапавшись). Тяжко зітхне паровоз у ту сторону, де війна. Свисне: на війну — війну-ну!.. Імператор — Росія — ура! Я поїхав на війну!
8
Вихором пробігає повз мене. До Зіньки. Стукотить.
Зінька. Хто?
Жорж. Це я! Можна до тебе?
Зінька (виглянувши). До «тебе»?
Жорж. До вас.
Зінька. Чого?
Жорж. Я прийшов… Хіба ти… Хіба ви не знаєте?
Зінька. Мами шукаєш чи, може, заблудив?
Жорж. Я прийшов… Папа мене прислав! Гроші одібрати! Ті, що за квартиру нам. Папа сказав — виселить тебе, якщо не заплатиш сьогодні.
Зінька (перемоглася). Ну що ж… Заходь, хазяїне.
9
Сливе навшпиньках підходжу до заповітних дверей. Стою. Перша хвиля світло-ярого аllegro molto e con brio спадає. Вона грає далі — світлий роздум бунтарного духу, вічний спів кохання.
Раптом перестає:
— А-а, мій таток: пощипані українські вуса, сивенький чубок!
Батько (врочисто читає). «Учителя малювання та чистописання, українця запорозької крові Івана Степановича Ступай-Ступаненка лі-то-пис».
Вона (з гумором). Ой!
