Зачарована Десна - Довженко Олександр Петрович (книги бесплатно читать без .txt) 📗
Я глянув на ляльку. Вона менi зразу чомусь не сподобалась. Я її навiть трохи злякався: мордочка з кулачок i сиза, як печене яблуко.
- Яка красива. Ну лялечка! - нiжно i зворушливо промовила мати.- I позiхає, глянь. Голубонько ж ти моя сизенька, квiточка...
На щасливому материному лицi, що сяяло i мовби свiтилося вiд радостi, я побачив сльози. Що мати була дуже тонкосльоза, ми знали всi добре. "Але чого їй зараз плакати?" - подумав я.
- Чого це ви, мамо?..
- Це я плачу для дiда, щоб не обижавсь, нехай йому добра не буде,- радiсно прошепотiла вона менi на ухо,- Знаєш, яке у нас диво сталось?
- Яке?..
- А пропав вже я тепер, сиротинка! Кахи! - почувся раптом розпачливий дiдiв вигук, пiсля чого дiд заревiв вiд такого шаленого кашлю, що крейда посипалась iз стелi на долiвку. Тiльки в дудочках i пiвниках, що вигравали в дiдовому кашлi, десь проривалась одчайдушна туга. Я тодi швидко пiдводжусь i - зирк через комин: ой! Прабаба лежить на столi пiд богами, дiдова мати. Згорнувши ручечки i теж по-своєму неначе посмiхаючись, що вже нiхто тепер її не буде нi дратувати, нi докоряти довгим життям, набiгавшись i наколовши босi ноги за сто з чимсь рокiв, лежить тихесенько вже головою до царiв, i князiв, i страшного суду. Закрились всевидящi вiчки, ущухла народна пристрасна її творчiсть, i всi її прокляття немовби вилетiли з хати разом з душею. Ой коли б хто знав, яка то радiсть, коли вмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах! Яка то втiха! Хата враз стає великою, повiтря чисте, i свiтло, як у раю. Я хутко злiзаю на запiчок, звiдти плигаю в дiдовi валянцi i повз старцiв вибiгаю стрiмголов надвiр. А надворi сонце грiє. Голуби лiтають, нiким не проклятi. Пiрат веселий грає ланцюгом i дротом. На дранiй стрiсi пiвень пiє. Гуси з кабаном їдять щось з одного корита в повнiй згодi. Горобцi цвiрiнькають. Батько труну струже. Снiг розтає. Iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле... Так я тодi злiз на купу лози та й ну гойдатися, та й ну гойдатися, та й ну гойдатися. А по дорозi з вiдрами по воду iде дiд Захарко, дiд коваль Захарко, iде дiд Захарко.
- Ой дiду, дiду, у нас баба вмерла. Їй же богу, правда,- гукнув я, щасливий, i почав реготати.
- Ух ти, розбiйник! - розсердився Захарко.- Так тобi вже смiшно, усе тобi смiшно, ось я тобi зараз!.. Гей!
Де ж не взявся рудий бичок Мина, що любив дукатись, бо рiжки свербiли, а тут ще до бокiв кiзяки примерзли i живiт лоскотали. Так вiн тодi, вiдчинивши хвiртку отими рогами, що так засвербiли, i - гуру до Захарка! А той почав лаяти проклятого Мину i з криком: "Рятуйте, кишки випускає!" - упав у калюжу. Ой, як не побачить наш вiрний собака, що Пiратом звався, як дукає Мина коваля Захарка, як торохтять вiдра, кудкудачуть кури, батько труну робить, iз стрiх вода капле, та як не возгавкає! Затахкали качки, засичали гуси, полякались кури, горобцi хто куди киш! А вiн, клятий, ой, як не пiдскочить, i, забувши, певно, що на прив'язi, кинувсь доганяти Мину, i протяг на дротi через двiр крещендо таку гучну ноту, що дрiт обiрвався!
На якусь мить настала тиша. Над хатою пiднялись у небо голуби, знаменуючи мир i благодать. Я захлинався вiд щастя i так насмiявсь, що продовжувати письмом в такому жанрi вже не вистачає сил. Тому, аби не впасти змалечку в символiку чи бiологiзм, перейду краще на побутову прозу, тим бiльше, що вона вже сама наближається.
З правого i з лiвого боку вiд колодязя з-за клунi журавлиними ключами появляються новi старцi. Почувши, певно, нюхом бабин мертвий дух, слiпцi безпомилково звертають з великої дороги в нашу вуличку i зразу починають спiвать:
Тi-гi-ла-а вашi ляжуть черв'ям на росточенiє-е.
Костi вашi прийме сира мати зе-ге-мля-а,
Тодi не поможуть нi друзi, нi браття,
Тiльки вам поможе милостиня ва-га-ша-а!
Обвiшанi великими торбами, звiвши бiльма, мовби посмiхаючись у небо, вони спiвали своїх моторошних пiсень, тримаючись одне за одного й за довгi посохи. От на них з лютим гавкотом i кинувсь Пiрат. Вiн ненавидiв старцiв, крiм того, йому хотiлось прислужитися батьковi, що теж ненавидiв жебрацтво. Тiльки забув необачний Пiрат, що слiпi мають свою коварну поведенцiю, в чiм вiн зразу й пересвiдчився на власнiй спинi.
- Ой-ой-ой! - жалiбно заскиглив вiн, коли старечий ватаг Богдан Холод оперезав його посохом по спинi.
Тепер уже нема таких старцiв. I молитов, i торб у бiдностi нема. Немає вже нi слiпоти, нi бiльм таких шалених на очах, нi кривизни в ногах, анi горбiв... Перевелися й щезли разом з куркулями.
Мати боялась i ненавидiла старцiв, але надiляла їх завжди щедро. Вона була гонориста, i їй дуже хотiлось, аби хоч слiпi вважали її за багату.
Старцiв налiзло повен двiр. Богдан Холод, могутнiй i вже лiтнiй їх ватаг, не любив ходити з торбою по хатах. Не подобались йому нi люди, нi собаки, i невiдомо - був вiн слiпий чи видющий. Вiн дививсь тiльки вниз i мав такi насупленi брови, що з-пiд них, якщо й були в нього очi, нiчого, крiм землi пiд ногами, не було йому видно. А страшний був такий, що перед ним запиралися всi дверi i примовкало все в хатах i сiнях, аж поки не одiйде. Тому вiн майже не ходив нiкуди i данину свою збирав, сидячи коло базару на розi. Вiн не просив її, вiн вимагав. Його оглушливий лютий голос не годивсь для прохання.
- Подайте менi! Або копiєчку!.. Або бубличка!.. Або яблучко!..- гукав вiн грiзним хрипким басом, повним незадоволення й досади.- Ну-бо, люди, ну!.. давайте-бо, що милiсть ваша! Подайте, ну що-небудь!..- I коли довго нiхто не обзивавсь на його заклики, вiн люто гепав палицею об землю.- Га! А бодай вам добра не було, вовки б вас загризли... По-да-айте!!!
Одного разу, вдаривши отак костуром об землю, вiн до смертi перелякав доньку справника Конашевича, що йшла замрiявшись на побачення до якогось панича.
- Ай,зойкнула панночка i стрибнула як несамовита.- Спасi-i-те!
- Подайте!..
На другий день полiцай Овраменко понизив старця в правах: вiн заборонив йому сидiти бiля ринку. Холод осiв на околицi, на безлюддi, пiд старим хлiвом, де його потроху замучили жорстокi дiти околишнiх мiщан.
- Туди йому й дорога, iдолу. Людей хоч не буде лякать,- сказав наш батько й плюнув.- Не старець, чорт його бери, а наче дуб, розбитий громом.
Батько ставився iз зневагою до Холода i сам не знав за що, мабуть, за марно погублену силу чи за пропащий богатирський голос, що завжди повергав його в смуток. Взагалi батько так ненавидiв всякий недостаток, що навiть саме слово "бiднiсть" не вживав вiдносно своєї особи. Замiсть "моя бiднiсть" вiн мiг сказати "моє багатство", наприклад: "Моє багатство не дозволяє купити менi новi, пробачте, чоботи".
