Принц і злидар - Твен Марк (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
— Здається, він ворухнувся… треба співати тихше. Хай виспиться як слід. Адже ж нам треба збиратися в дорогу, а бідолаха такий зморений… Камзол ще досить добрий, де-не-де доведеться вкоротити, і буде якраз. Штани ще кращі, хоч не завадить і їх трохи вшити. Черевики хоч куди, бідним ноженятам буде сухо й тепло. Це для нього буде новина. Мабуть, і влітку і взимку бігав босоніж. От якби хліб дістався так дешево, як нитки! За якийсь фартінг я запасся ними на цілий рік. Та ще яку здорову голку дали даром, за прекрасні очі. От тільки як засилити в неї нитку. Це достобіса важко.
І справді, це було йому дуже важко. Майлз робив це, як роблять усі чоловіки і, мабуть, робитимуть довіку. Він «непорушно тримав перед собою голку і силкувався з розмаху встромити у вушко нитку. Нитка то сковзала повз голку праворуч і ліворуч, то складалася вдвоє, але рицар був досить терплячий. Він набрався досвіду в такій роботі, ще як був солдатом. Нарешті йому пощастило вцілити. Він узяв костюм, що лежав на колінах, і заходився шити.
— За нічліг заплачено, навіть за сніданок, який нам незабаром подадуть. І в мене ще вистачить на те, щоб купити пару ослів та прохарчуватися вдвох днів три. А там уже розкошуватимемо в Гендонському замку.
— Ой! Загнав-таки голку під ніготь. Ну, нічого, це мені не первина, хоч воно й не дуже приємно… Ах, серденько, там ми заживемо на всю губу. Там забудуться твої турботи і журба минеться…
— Які чудові широкі стібки! — захоплено вигукнув він, милуючись своєю роботою. — В них почувається щось горде й величне. Якими жалюгідними здаються проти них крихітні, несміливі стібки кравця…
— Ну, от і готово! Чудово зроблено, а головне, швидко. Ну, тепер я збуджу його, одягну, дам умитися, нагодую, а тоді ми подамося до Саутверка на базар… Вибачте, ваша величність, пора вставати! Мовчить. Гей, ваша величність!.. Слово честі, мені доведеться образити його священну особу дотиком, раз він у сні глухий до людської мови. Що таке?
Він відкинув укривало — ліжко було порожнє. На хвилину Майлз заціпенів у безмовному здивуванні, потім озирнувся навколо і тут тільки помітив, що лахміття хлопця теж зникло. Він враз скипів, розлютувався, почав гукати хазяїна заїзду. В ту хвилину ввійшов слуга з сніданком.
— Кажи всю правду, бісів сину, а то вмить розпрощаєшся з життям! — гримнув вояка і з таким грізним виглядом підскочив до слуги, що той від подиву і страху не міг вимовити й слова. — Де хлопець?
Плутано і нескладно слуга став пояснювати:
— Тільки-но ви пішли звідси, ваша милость, як прибіг якийсь парубок і сказав, що ви кличете хлопця, що він мусить іти негайно на кінець Саутверкського мосту. Я провів його сюди. Він збудив хлопця й передав йому ваше доручення. Хлопець побурчав трохи, що його так рано потурбували, але одразу вдягся в своє лахміття й пішов за парубком. Він тільки сказав, що з боку вашої милості було б ввічливіше, якби ви самі прийшли по нього, а не посилали якогось незнайомця, а то виходить…
— А то виходить, що ти йолоп і обдурити тебе може всякий, кому не ліньки. Я б перевішав усе твоє кодло!
А може, ще нічого поганого не трапилось? Може, хлопцеві не заподіяно ніякої шкоди. Я зараз приведу його. Накрий на стіл. Стривай! Укривало на ліжку розстелене так, ніби під ним хтось лежить. Це випадково?
— Не знаю, ваша милость. Я тільки бачив, що парубок, який приходив по хлопця, чогось порався коло ліжка…
— Стонадцять чортів!!! Це ж було зроблено, щоб обманути мене, щоб виграти час! Парубок приходив сам?
— Сам один, ваша милость.
— Знаєш напевне?
— Напевне, ваша милость.
— Ану, подумай краще, не поспішай.
Помовчавши з хвилину, слуга сказав:
— Приходив-то він сам, але тепер я пригадую, що коли вони вдвох з хлопцем змішалися з юрбою на мосту, звідкись вискочив якийсь страшний, наче розбійник, чоловік. І тільки він підбіг до них…
— Ну, ну? Кажи! — нетерпляче крикнув Гендон.
— Вони зникли в натовпі, і я їх більше не бачив, бо тут якраз мене покликав хазяїн. Він розгнівався за те, що судді не подали замовлену ним печеню, хоч, присягаюся всіма святими, я тут ні при чому. Це все одно, що винуватити ненароджену дитину в її гріхах…
— Геть з очей моїх, безмозкий дурню! Твоє верзіння зведе мене з розуму. Стривай! Куди тікаєш? Не можеш і хвилини постояти спокійно? Що ж вони справді пішли до Саутверка?
— Так точно, ваша милость. А щодо тої клятої печені, то я тут так само винен, як ненароджена дитина в…
— А, ти ще тут? І все верзеш казна-що? Щезни, поки я не придушив тебе!
Слуга зник. Гендон кинувся слідом за ним, випередив його, перестрибуючи через дві східці за раз, і вибіг на вулицю.
— Це той самий негідник, що називав його своїм сином, — бурмотів він. — Я втратив тебе, мій маленький дурненький повелителю. Гірко й подумати, я так тебе полюбив. Ні, клянусь життям, я не втратив тебе! Не втратив, бо я переверну все королівство, а таки знайду тебе! Бідне хлоп'ятко! Там лишився його сніданок і мій, але мені не до сніданку, хай їдять його щури. Швидше, швидше! Треба поспішати!
Пробираючись крізь галасливу юрбу на мосту, він кілька разів, неначе це було йому якось особливо приємно, повторював:
— Він бурмотів, але пішов, бо думав, що це Майлз Гендон кличе його. Сердешне хлоп'я! Він ні для кого іншого не зробив би цього, я знаю..
КОРОЛЬ УМЕР — ХАЙ ЖИВЕ КОРОЛЬ!
Того самого ранку ще вдосвіта Том Кенті прокинувся від тяжкого сну й розплющив у темряві очі. Кілька хвилин він мовчки лежав, силкуючись розібратися в невиразних думках і враженнях і раптом тихо вигукнув у захваті:
— Тепер я розумію, все розумію! Нарешті, я справді проснувся! Привіт тобі, радість! Зникни, журба! Гей, Нен, Бет! Вилазьте з соломи і йдіть до мене. Я розкажу вам такий дивний, такий неймовірний сон, яким, мабуть, ще ніколи нічні духи не зачаровували людину. Нен, Бет, сюди!
Коло ліжка виросла якась неясна постать, і чийсь голос промовив:
— Що зводиш повеліти?
— Повеліти?.. Ой, горе мені, я пізнаю твій голос. Кажи, хто я такий?
— Вчора ввечері ти був ще принц Уельський, а нині ти мій найясніший повелитель, Едуард, король Англії.
Том зарився з головою в подушки і жалісно промовив:
— На жаль, це був не сон! Іди, спочивай, добрий сер. Залиш мене з моїм горем.
Том знову заснув і незабаром побачив приємний сон. Йому снилося, що надворі літо і він грається сам на чудовому лужку. Раптом до нього підходить крихітний горбатий карлик з довгою рудою бородою й каже:
— Копай коло цього пня.
Том починає копати і знаходить у землі двадцять новеньких блискучих пенні — казкове багатство! Але це ще не все, бо карлик каже далі:
— Я тебе знаю. Ти добрий, достойний хлопець. Всі твої злигодні кінчилися, настав день нагороди. Копай тут кожного сьомого дня і щоразу ти знаходитимеш такий самий скарб — дванадцять новеньких блискучих пенні. Тільки нікому не кажи — держи це в секреті.
Карлик десь зникає, а Том біжить із своєю нахідкою до Смітного двору й каже сам собі: «Щовечора я даватиму батькові по одному пенні. Він буде певний, що це я зібрав стільки милостині і з радощів не стане мене бити. Один пенні я даруватиму щотижня доброму пасторові, який учить мене, а останні чотири — матері й сестрам. Ми не будемо більше голодувати й ходити в лахмітті. Прощай, вічний страх і побої!»
От він уже в своїй убогій оселі. Він стомився і ледве зводить дух, але очі в нього горять від захвату. Вія кидає на коліна матері чотири пенні й весело кричить:
