Принц і злидар - Твен Марк (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
«При в'їзді в місто народ зустрів короля привітальними криками, молитвами, ласкавими словами і всіма знаками щирої любові. А король, звернувши до юрби своє ясне обличчя і милостиво розмовляючи з усіма, хто був близько до його світлості, виявив не меншу приязнь до народу. На вигуки «Хай живе його величність!» він відповідав: «Хай живе мій народ!» і «Дякую від щирого серця!» Народ був у захваті від ласкавих слів свого короля».
На розі Фенчерч-Стріт, на високому помості, стояла гарненька дитина в чудовому вбранні і при наближені короля привітала його такими віршами:
Юрба у захваті одностайно підхопила слова дитини. Том Кенті глянув на бурхливе море сяючих облич, і серце в нього радісно забилося.
Раптом він побачив віддалік двох колишніх своїх товаришів, обірванців з Тельбухового провулка. Один з них був лордом-адміралом при його потішному дворі, а другий першим лордом королівської опочивальні. Томові аж захопило дух від гордості. От якби вони його впізнали! Яке б то було несказанне щастя, якби вони впізнали його зараз, якби побачили, що нікчемний, засміяний король брудних завулків став справжнім королем, що коло нього упадають герцоги і принци, що до ніг його схиляється вся Англія! Але він мусив зректися самого себе і стримати палке бажання, бо така радість коштувала б йому надто дорого. Том одвернувся, а замурзані хлопчаки весело горлали йому вслід, не маючи й гадки, кого вони так щиро вітають.
Народ раз у раз кричав: «Милості! Милості!», і Том кидав у юрбу цілі жмені новеньких блискучих монет.
Літописець розповідає: «В кінці Грейсчерч-Стріт місто спорудило грандіозну арку, під якою з одного боку вулиці на другий простягнувся поміст. На помості були виставлені зображення найближчих предків короля. Там сиділа Елізабет Йоркська посеред величезної білої троянди, що кучеряво обгортала її своїми пелюстками: поруч неї в червоній троянді сидів Генріх VII; руки вінценосного подружжя були з'єднані, і на них красувалися виставлені напоказ шлюбні обручки. Від цих троянд тяглося стебло до другого помосту, де вже в червоно-білій троянді сидів Генріх VIII, а коло нього Джен Сеймур — мати нового короля. Від цієї пари знов ішов паросток до третього помосту, де було зображення самого Едуарда VI на троні, у всій його королівській величі. Усі помости були заквітчані гірляндами з червоних та білих троянд».
Ця надзвичайно гарна портретна галерея викликала таке бурхливе захоплення в народі, що його крики заглушили тоненький голосок дитини, яка мала пояснювати в хвальних віршах зміст цього видовища. Але Том Кенті не жалів, бо вірнопідданський рев юрби був йому миліший за найкращі вірші. Коли Том повернув до юрби своє юне щасливе обличчя, народ помітив дивну схожість його з зображенням, і знов знялася буря хвальби та оплесків.
Урочиста процесія посувалася вперед, переходячи з-під одної тріумфальної арки до другої, мимо незчисленної низки символічних картин, що прославляли чесноти, таланти й заслуги юного короля. По всьому Чіпсайду, з кожного вікна звисали прапори й знамена, розкішні килими, дорогі тканини, бархат і парча — всі скарби, що звичайно лежать сховані по скринях. Так само багато були прикрашені й інші вулиці, а деякі навіть пишніше.
«І всі ці дива, всі ці розкоші виставлені ради мене, ради мене!» бурмотів Том Кенті.
Щоки мнимого короля пашіли від хвилювання, очі іскрилися, вік упивався своїм щастям. І несподівано, саме в ту хвилину, як він підняв руку, щоб кинути народові жменю монет, він угледів серед юрби. бліде, здивоване обличчя, що пильно дивилося на нього широко розкритими очима, йому аж світ запаморочився — то була його мати! — і мимовільним, звичним змалку порухом руки (долонею наверх) він затулив обличчя. За якусь мить жінка пробилася крізь натовп, повз вартових вперед і опинилась коло нього. Вона обхопила його ногу, вкрила її поцілунками і, примовляючи: «Сину мій, любий мій!» підняла до нього осяяне любов'ю й радістю обличчя. У ту ж секунду один з королівських охоронників з прокльоном відтяг її геть і дужою рукою відкинув назад у натовп. Слова: «Я не знаю тебе, жінко» вже зірвалися з уст Тома, але, побачивши, як грубо й жорстоко обійшлися з його матір'ю, він аж скривився з болю. Коли ж вона обернулася, щоб востаннє глянути на свого сина, поки юрба не сховала його від її очей, у неї був такий засмучений, такий нещасний вигляд, що Томові враз стало соромно за себе. І цей сором спопелив його гордість, висушив усю радість краденої могутності, його велич здалась йому нікчемною; вона спала з нього, мов зотліле лахміття.
А процесія йшла і йшла. Оздоблення вулиць ставало дедалі багатше, і все гучніше лунали народні вітання. Але Томові Кенті до всього було байдуже. Він нічого не чув і нічого не бачив. Королівська влада втратила для нього всю принаду, в навколишній пишноті йому вчувався докір. Його гризло сумління. «Хоч би вже вирватися з полону», казав він собі, несвідомо повторюючи ті самі слова, що й в перші дні свого мимовільного звеличення.
Блискуча процесія звивалася, немов яскрава, нескінченна змія по кривих вулицях старого міста, і народ усе вітав її вигуками. Але король їхав з похиленою головою й відсутнім поглядом, нічого небачачи перед собою, крім скорботного обличчя матері.
— Милості! Милості! — розлягалися крики, але до короля вони не долинали.
— Хай живе Едуард, король Англії!
Здавалося, земля двигтіла від гуркоту вітань, але король не чув їх. До нього вони долинали, як плеск далекого прибою, бо їх заглушав потужний голос його душі, його совісті, що раз у раз повторював ганебні слова: «Я не знаю тебе, жінко!»
Ці слова краяли серце королеві, як жалібний дзвін крає серце людині на похороні друга, якого вона при житті підступно зраджувала.
На кожному повороті його чекали нові почесті, нові розкоші слалися перед очима, лунали нові вибухи гармат, нові палкі вітання. Але король ні словом, ні жестом не відповідав на них; він чув лише невблаганний суворий голос свого безутішного серця.
Помалу на обличчях його вірних підданців радість стала в'янути і натомість з'явилася якась тривога; навіть привітальні крики звучали не так гучно. Лорд-протектор помітив це і зразу догадався про причину. Він порівнявся з королем, низько вклонився йому в сідлі й промовив:
— Ваша величність, тепер не час замислюватись. Народ дивиться на твою похилену голову, на твоє захмарене чоло і вбачає в цьому недобрий знак. Послухайся мене: дай знов засяяти сонцю королівської величі, дай розсіяти йому тривожні сумніви твоїх підданців. Підведи голову, кинь промінь усмішки на свій народ!
Сказавши це, герцог сипнув направо й наліво по жмені монет і вернувся на своє місце. Мнимий король машинально зробив те, про що його просили. В його усмішці не було душі, але мало хто мав досить гострі очі, щоб це помітити. Він так мило й граціозно кивав головою юрбі, так щедро засипав її блискучими монетами, що тривога народу розвіялася і вітання вибухли з новою силою.
Але коли процесія вже наближалася до Вестмінстерського абатства, герцогові довелося ще раз наблизитися до короля і зробити йому зауваження.
— О великий володарю мій! — шепнув він. — Розвій свій згубний сум! На тебе дивиться весь світ! — Із серцем додав: — Щоб вона згинула, ця злиденна жебрачка! Це вона засмутила вашу величність.
Осипаний самоцвітами хлопець глянув на герцога погаслими очима й глухо мовив:
— То була моя мати.
— Боже мій! — простогнав лорд-протектор, осаджуючи коня. — Недобрий знак був віщий. Він знов збожеволів!
