Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Добридень тобі, козаче! — всміхнувся, сивавий дядько до Кульчицького.
— Добридень вам, дядьку! Як дасте сокиру, то вичищу вам біля колодязя, бо там годі й доступити.
— Сокира он там за дверима. Я вже вчора прорубував, так через ніч лід знову замерз.
— Не бачили мого товариша? — спитав Кульчицький, беручи сокиру.
Дядько засміявся.
— Він либонь і зовсім у нас не ночував. Дивно тільки, що я нічого не чув, як він виходив.
Кульчицький хитнув головою, не відповідаючи.
— Я вже ваші коні напоїв і сіна їм підкинув.
— Спасибі, дядьку. Де то він міг піти?
— Він?
— Егеж.
— Хіба я можу знати? Дівчат тут усюди чимало, а він парень хоч куди. Видно, котрась успіла вже кивнути пальцем на нього. Служби він не мав уночі?
— Ні.
— Гм!.. Ось парень! — І дядько й собі похитав головою з признанням.
Але коли Кульчицький уже вмився, змовив “Отче наш” та добре скрученим віхтем соломи витер обидва коні, які їм дарував Нечай, на подвір'ї появився Криницький. Йдучи помалу, всміхався до своїх власних, здається, думок. Як побачив Кульчицького, збентежився, задержався і став переступати з ноги на ногу. Накінець із невинною усмішкою глянув на Кульчицького.
— Ти куди бродиш ніччю, Петре?
— Гаряче було в хаті звечора. Не міг спати.
— Ти дурисвіте якийсь! Хочеш у халепу попасти?
— Та знаєш, що я не з боязких.
Але Кульчицький був над міру сердитий, щоб на тому перестати.
— Ти думаєш, що я буду ходити коло твого коня, як який джура?
— В полуднє я твого опораю: і напою, і нагодую, і вичищу — казав покірно Криницький. — А тепер тихо будь!
— Певно! Тихо будь!
— Грицю! Що за красуня! Я за нею і в вогонь і воду!..
— І в гречку! — додав Кульчицький, подобрівши.
— І в гречку — повторив поважно Криницький.
— Ех ти, бабію!
— Ти ще не снідав, Грицю?
— Ще ні.
— Зажди. Я помиюся й підемо разом. — Узяв миску від Кульчицького, зачерпнув води, скинув вовняну свитку, скинув сорочку, вмився біля криниці з таким шумом, порсканням і розголосом при цьому, наче хто ціле стадо коней загнав до води. Після того витер живо рушником на широких грудях і на плечах червону шкуру, під якою напинались могутні м’язи, вигиналися й бігали, як збуджена зі сну гадюка. Цокаючи з холоду зубами, став натягати сорочку.
На порозі хати появилася господиня й покликала до сніданку. Але ще не здужали обидва впоратися з великими куснями хліба та з молоком, як у двері увійшов козак від сотника Пошивайла.
— Сотник звелів позвати вас до себе.
Бурсаки переглянулися. В очах Кульчицького був неспокій. Очі Криницького не говорили нічого. Припоясали пояси, взяли зброю, вклонилися хазяйці та вийшли.
— Петре, де ти був уночі? — спитав неспокійно Кульчицький, коли вийшли на вулицю.
— Не бійся, Грицю. Сотник не взнає.
— Я знаю, що вона тут у Михайлівці, бо сотня Маковського прийшла сюди зараз за нами.
— Хто?
— Татарка. Хто ж?
Петро не відповідав.
— Дивись, Петре — почав знову Кульчицький. — Через твої дурощі й амори ми можемо обидва гірко відпокутувати, бо, як бачу, тут люди жартів не знають.
— От, замовчи вже краще! — розсердився Криницький.
Але Кульчицький не мовчав.
— Боже! Боже! Стільки сіл довкола і стільки сотень тут усюди! Чи мусіли ми потрапити там, де Маковський? Та то ще нічого не було б, коли б тобі так вуха відтяли, живим пускаючи, бо на це ти заслужив давно! Але вони можуть нас обох затримати, замкнути нам нашу дальшу дорогу. Чи ти це розумієш? Що тоді гетьман сказав би? Сам подумай!
Криницький не відзивався.
— Бачив тебе хто?
— Ніхто.
— Правду кажеш?
— Правду.
— Маковський де був?
— У полковника.
— Де?
— В Шаргороді. Там же полковник тепер.
— Чого там їздив?
— Був на полковій нараді.
— Коли повернувся?
— Ще його не було, як я відійшов.
— Не дізнається.
— Чого ти, Грицю, до мене причепився? Про що має дізнатися?
— Що ти був у татарки.
— Хто це тобі сказав?
— Сам же ти тількищо сказав! Ти шалапуте-баламуте несовістний!
— А хто ж йому скаже?
— Чи ти, Петре, певний, що тебе ніхто не бачив?
— Певний.
— Так дивись — повторив Кульчицький. — Жаль було би мені твоїх вух, але моїх іще більше, бо вони більшу мають вартість, яко же мої є... Одне мене, Петре, дивує, що твоя персона й твоя фізіономія дозволяють їй на тебе глянути!
— Дякую, Грицю.
— Нема за що. То коли, кажеш, була полкова нарада?
— Вчора ввечорі почалася.
— В Шаргороді?
— Так.
— Думаю, що сотник Пошивайло нам скаже. Він саме повернувся, як я переходив попри його квартиру.
— Видно щось важне для нас має, коли нас зараз до себе покликав. Ходімо! Щоб тільки не біда яка!
У сотника Пошивайла застали чисто виметену світлицю з яскраво вимальованою піччю. Горів вогонь у печі. При столі сидів Пошивайло разом із сотенним осавулом Яременком і сотенним писарем Давидовичем, що походив із знаної в околиці міщанської купецької родини в Барі. Заїдали хліб, попивали молоком.
Коли Пошивайло побачив бурсаків, блиснув білими зубами, відсунувся трохи далі в кут, зробив місце на лаві й відізвався:
— Сідайте, панове, та хлібом-сіллю не гордіте!
Кульчицькому легше стало на серці, коли почув увічливий голос сотника, відідхнув глибоко та, споглядаючи на Петра, який ніби й до нічого не почувався, сів біля Пошивайла. Чекав, що цей скаже.
Пошивайло не дав довго на себе ждати.
— Я післав по вас, панове, щоб передати вам, що полковник звелів вам сказати. Отож у Брацлаві ще він обіцяв вам підібрати людей для вашої роботи. Але тепер, як знаєте, ляхи підсунулися під наші сотні і скрізь по селах грабують, людей невинних кривдять. Ми не знаємо ні дня, ні години, ні місця, коли й де вони вдарять. Тому то полковник і часу тепер не буде мати, щоб людей підібрати та їх підучити. Коли хочете ждати, то ждіть, коли ж ні, то він не проти того, щоб ви зразу рушили самі в дорогу.
Голос забрав Криницький, на велике здивування Кульчицького.
— А може ми так могли б залишитися в охочекомонній сотні, сотнику? Вам шабель потрібно, а наші шаблі гострі і не найгірші.
І захитався на лаві, немов переступаючи з ноги на ногу.
Кульчицький аж губи відчинив, слухаючи цих слів.
— “Ах, ти баламуте несовісний!” — повторяв у своїх думках.
Але Пошивайло похитав головою.
— Вас сам гетьман на інше діло вибрав, тож він не погладив би нас по головці, коли б ви ось тут на довший час застрягли. Ні, вам треба туди, куди гетьман звелів. Тільки людей можете собі підшукати самі, не чекаючи на полковника. Всюди тут тепер люду багато: у Михайлівці маєте дві сотні, в Мурахві стоять три, три в Шаргороді, три в Красному. Та ще мають нові сотні прийти. Адже майже кожне село тут військом тепер обсаджене. Людей є з кого вибрати.
— Що полковник задумує робити, стягаючи ось так сотні? — спитав Кульчицький.
Пошивайло бистро поглянув на Кульчицького, потім перевів погляд на Криницького, похилив голову, подумав хвилину і відповів:
— Полковник має велике довір’я до вас, мабуть тому, що сам був бурсаком. Так ось, панове, ви знаєте, що ми кожної хвилини можемо сподіватися ляхів. Коли ж ми не можемо на них вдарити, то треба бодай дати їм таку відсіч, щоб попам’ятали.
— А чому не вдарить на них?
— Гетьман?
— Не хоче, щоб називалось, що ми розпочали війну.
— Ось як! — кликнув Криницький.
— Значить — говорив Кульчицький — ми мусимо чекати на них, аки та курка з курчатами на яструба, що може впасти на неї, коли тільки захоче.
— Так виходить.
— Я цього ніяк не можу зрозуміти — вдарився по чолі Криницький.
— Не токмо цього, Петре, не токмо.
— Грицю!
— І по голові не бийся, албовем можеш легко втратити і ті mentis останки, що ще якимось чудом залишились і які тобі в настоящеє врем’я, як сам ти це гаразд знаєш, конечні є.
