Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Горбки чергувалися з долинками. В’їхали в дубовий ліс, минули самітну лісову хатину, тиху, мабуть пусту, потім знову горбки і врешті, як западав уже вечір, за останнім горбом увірвалося хвилясте поле і появився яр, на дні якого тісно й тихо лежала Мурахва, яку Нечай хотів оглянути, заки ще післав би туди нові сотні.
Звільнили коні в бігу, й почали з'їжджати вниз до містечка тією самою крутою дорогою, якою їхали колись, три роки тому, попри ті ж самі мури старовинного манастиря, що тепер лежав у руїні, розбитий німцями князя Вишневецького.
Крутими вуличками повернули далі, аж ген, де колись стояла господа жида Шльоми. Давні образи й дивні переживання виринули перед очима так ясно й виразно, наче все те відбувалося не перед трьома роками, а тільки вчора.
Колишня господа наче змаліла. Одна стіна круто похилилася й була підперта здоровими дрючками. Здавалося, що бурі, які прошуміли й перевалилися понад Україною в останні роки, намагались повалити її. Подвір’я світило якось пусткою; недоставало, видно якогось господарського будинку. В іншому будинку, позбавленому стіни, залишилися тільки стовпи та подертий дах. Долиною гуляв у ньому вітер, як по вільному степу.
Пусткою віяло з кожного місця.
Нечай затримав коня, зіскочив із нього, поклепав по спіненій золотій шиї, віддав поводи Дроздові та без слова ввійшов до господи.
Темно тут було, як тоді, коли тут був колись. У комині тлів слабкий вогонь. Десь, укритий за піччю, гомонів цвіркун. Шинквасу не було. Замість нього стояли два, чи три столи й лавки, але пусто було й тихо, як на подвір’ї.
Нечаєві, що в останніх роках звик до великої кількости людей, до гомону й руху, все це видавалось, немов мертве, немов з іншого світу.
Кинув погляд на всі боки, і коли не зауважив нічого, сів на лаві і спер голову на долоні. Минулість сплелася з сьогочасним днем. Пересувались образи перед очима, раз блідли, раз виринали гостріше й ясніше, набираючи барв і світла.
Тільки три роки минули від пори, коли тут був у перше. — Мій Боже — подумав. — Скільки то річей змінилося, скільки подій перекотилося! І слава прийшла, і значення, і влада, і любов. Чи можна було більше осягнути за той час?
— Боже! Мій Боже — повторяв Нечай, чуючи, що тягар важкий, наче жорновий камінь, звалився на його душу. — Боже, будь милостив для мене! Боже, змилосердися, дай їй здоров’я.
Цвіркун утих. Заскрипіли двері. Думав, що це Дрозд, і підняв голову. Але перед собою побачив дівча, може п’ятнадцятилітнє, у грубій вовняній спідничці та в короткій овечій кожушині. Русява коса спливала по кожушині й виглядала, як її частина. Сині очі щось йому говорили, чого він ніяк не міг зрозуміти, ні відгадати.
Дівчина мовчала, глядячи йому просто в очі.
— Ти хто? — спитав під кінець.
Довго не відповідала, тільки дивилася на нього. Уста її тремтіли, чи з холоду, чи із зворушення, чи з жаху. Нараз, на своє велике здивування, Нечай побачив, як на долішній її повіці зависла сльоза, виповнилась у велику каплину та почала поволі спливати по блідому, безкровному обличчі.
— Хто ти? — повторив удруге, відчуваючи одночас, що для неї це питання — болюче.
Дівчина сягнула рукою за шию, відхилила край кожушини й узяла в руки золотий дукач, що висів у неї на шиї.
— Настя! — промовила й показала золоту монету.
— Ввесь час я оцей дарунок ношу... Як святий хрестик.
— Настя... Нечай пригадав собі. Ота Настя, що колись від засідки його врятувала!.. Настя!.. Спогади поплили хвилями, мов ті води, коли гаті не стане.
Глянув на неї знову.
Виросла. Не дивниця, що не впізнав. Тільки відки цей вираз застиглого болю на її обличчі, цей жах, прихований в очах? Відки це?
— Ти сама тут? — запитав.
Мовчки заперечила головою.
— Де твої батьки?
— Нема. Ляхи вбили.
— Батька?
— І батька і маму і дві сестри, Я сама.
— А де Шльома?
— Також козаки?
— Ні! Ляхи. Тоді коли й моїх побили.
— Шльомко мав сина, що помагав йому. Що з ним?
— Вбитий разом із батьком.
— Він мав і малі діти. Також пішли?
Настя заперечила й оглянулася. Нечай повів очима вслід за її поглядом і побачив малу дівчинку, може шестилітню, може семилітню, з яскравою хустиною на голові, з-під якої висувались жмути чорного, наче ніч, волосся.
Підійшов до неї.
Вона зняла на нього великі, чорні, до смерти перелякані очі молодої серни, але не пробувала втікати.
Щось заголосило в тій хвилині в душі козака, щось зойкнуло розпачливо, неначе струна, яка раптом увірветься в час гри.
Нечай прикляк коло малого дівчати і поклав руку на її голову.
Почув голос Насті.
— Не бійся, Рухле. Це свій. Це опікун.
Твердому Нечаеві, що бачив усяке горе, що бачив, як кров текла річками, як трупи стосами валялись, сльоза закрутилася в очах. Немов якась невидима рука вхопила його несподівано за горло та почала стискати до болю, до втрати віддиху.
Не сказав нічого. Підвівся на ввесь свій високий ріст. Сягнув рукою за пояс, добув із нього два повні гаманці та подав один Насті.
— Насте! Оце твоє придане, як виходитимеш заміж.
Потім подав другий.
— А це для неї та для інших, якщо є з нею.
І вийшов на подвіря, не кажучи нічого більше, бо чув, що тяжко дуже добути слово.
Не кряч!
У п'ятницю перед запустами ціла сотня Пошивайла перейшла у Красне й розкватирувалася в Швачівці, біля самого ставу.
Місця було мало, бо в Красному і по передмістях було багато сотень і все ще сподівалися нових.
І так у самому Красному стояли частини брацлавської сотні та піхотні відділи краснянської сотні з наказним сотником Гайдуком, бо сотник Шпаченко з більшою частиною сотні стояв у Ворошилівці. Станиславська сотня із сотником Байбузою розмістилася в Кочанівці, за греблею стояла тростянська сотня з сотником Гавратинським, у Росоші квартирували люди з яланецької сотні з понурим сотником Попом Іваном. Сюди заїхала також чечельницька сотня. У Новому Місті стояли сотні: вільшанецька і м’ястківська з сотником Зеленським і тут сподівалися також приходу нових сотень, які стягалися з цілої Брацлавщини.
Козаки товпилися по подвірях, по хатах і повітках.
Криницький ходив насуплений і не хотів відзиватися навіть до Кульчицького.
Мала корчма на Швачівці була також битком набита, так, що й протиснутися там було тяжко.
Бурсаки швидко побачили, що там нема чого їм дуже пхалися, бо годі було щонебудь дістати і ціни були дуже високі. Правда, Нечай казав їм виплатити з полкової каси по п’ятдесят червоних, але ці гроші мали бути на дорогу, що була далека й заповідалася тяжка та небезпечна.
Криницький мовчав, ходячи по людних тепер вуличках і подвірях та думаючи свої думи.
Але Кульчицький, балакучий із природи, непосидющий, спостережливий, незабаром став уголос розмірковувати та нарікати. А що довелося їм обом квартирувати не в хаті, тільки в клуні, де вітер гуляв до схочу, і де годі було навіть вигідно простягтися, бідний Криницький став жертвою його препоганого настрою.
— Чого ти, Петре, ходиш насуплений, мов та сова? Не бачив її від учора і вже фрасунок велій, нещастя велике! Та ж це тільки благодать, що вас розлучили, а то наварив би ти нам пива! Ти вже геть то збаранів там, у Михайлівці. Добре запорожці роблять, що забороняють жіноцтву тягатись з табором. А то сякий-такий пройдисвіт стане завертати очима на чужу невісту і готовий клопіт. Загнали нас тут в одну клуню, неначе оселедців у бочку, сиди тут, мерзни, ще й дивися на також жонолюба, що очима завертає, зідхає і сопить, аки...
— Ти знову до мене причепився? — сердито перебив Криницький.
— А до кого маю причепитися? Ти тільки поглянь, скільки тут народу і скажи мені, чи є між ним хоч один, що зідхав би до неї так, як ти?
— Бо ніхто її так не любить, як я.
— Ось і бачиш. Стільки людей, а серед них ти один-єдиний: asinus vulgaris.
— Тихо будь, Грицю!
