Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (чтение книг .TXT) 📗
– Ну, як там, Бодю? – спитали його.
– Перша кляса, можна катуляти. Ви пхайте, а я буду керувати жорном. І скнилівці, штовхнули жорно разом з Бодьом. Жорно полетіло, мов стріла, просто на в’язницю.
– Наш Бодьо – то є фест хлоп! Без него би те жорно хто-зна, куди би ся закотило, – тішилися скнилівці. – Так, той вміє з каменюками раду давати.
Жорно з розгону гаратнуло в стіну і справді вибило отвір. Втішені скнилівці сипонули вниз і що ж вони побачили! Їхній Бодьо лежав біля жорна без голови.
– Де ж Бодьова голова? – забідкалися вони.
– Певно, вдома лишив, – сказав Яцько Макольондра.
– Гм, тра піти до його жінки і спитати.
Коли вони прийшли до Бодьової жінки, вона на хвильку замислилась.
– Чекайте… дайте згадати… Ага! Не лишав голови в хаті, мав її на плечах. Бо-м виділа, як капелюха зі собою брав. А нашо йому капелюх здався без голови, нє?
– І то правда, – згодилися скнилівці.
Бодьову голову знайшли в кущах і поховали героя з великою пихою, а над дверима в'язниці почепили його портрет.
Яцько Пуцик запізнився на службу Божу, бо якраз виганяв худобу на пасовисько. Захеканий влетів до церкви, а священик саме виголошував проповідь і гукнув:
– Хто ти єси людино? І звідки явився в мир.
Скнилівець подумавши, що то звертаються до нього, голосно виказав: Яцько Пуцик я зі Сккнилова, прошу їмості, а прийшов-єм з пасовиська!
А священик продовжує:
– Прах тебе породив і в прах перейдеш.
– Чорта лисого! – обурився Яцько. – Ти ліпше про себе розкажи, звідки ти в мир явився і яка тебе шльондра пархата вродила!
Щойно сонце зійшло, а вже Яцько зібрався везти на базар горщики. Та от біда – вісь у воза зламалася. Але ж є сусіда! Яцько постукав сусідові у шибку:
– Петро! Чуєш, Петро!
– Хто там з самого раня?
– То я – Яцько! Ти шо, спиш?
– Сплю, сплю!
– А-а… спиш… Якби-с не спав, то я би в тебе воза позичив. А як ти спиш, то спи. Я до другого сусіди піду.
– І добре зробиш, – відказав сусіда і солодко захропів.
На Скнилові була корчма. Скнилівці любили сидіти в корчмі і пити пиво. Одного вечора влетів у корчму захеканий хлопець і загукав:
– Вуйку Зеню! Вуйку Зеню!
– Га, що? – спитав Зеньо.
– Ваша хата горит!
– А-а, не біда. Хай горит. Головне, що ключі я при собі маю.
Дуже тішилися скнилівці, коли в їхній церкві почав правити новий священик. Бо походив він, ясна річ, зі Скнилова. На першу відправу набилася повна церква люду. Священик обвів їх задумливими очима і спитав:
– Люди добрі, чи знаєте ви, що я вам нині буду казав?
– Нє, де там, не знаємо, – загув натовп.
– Ну, як не знаєте, то чого буду дурно пашталакав? Йдіть з Богом. Наступного дня скнилівці порадилися і вирішили відповісти навпаки.
– Знаємо, аякже, знаємо! – дружно гукнув натовп
– Ну, коли знаєте, то й не треба повторювати. Йдіть з Богом.
Третього дня, скнилівці вирішили розділитися: одні будуть казати "знають", інші – не знають. Так вони і вчинили. Коли панотець зачув той гармидер, то сказав:
– Люди добрі, слухайте мою раду. Нехай ті, що знають, розкажуть тим, котрі не знають. Та й ідіть собі з Богом.
На вістку, що Богдан Хмельницький підступає до Львова, скнилівці відразу вирішили зорганізувати свою дружину.
Озброїлися вони, хто чим – похапали вила, коси, сокири, коцюби, а то й звичайні кілки. Жіноцтво за одну ніч пошило хоругву і незабаром дружина була готова іти в будь-який бій.
Лишилося тільки завідомити про цю історичну подію пана гетьмана, аби він визначив табір для скнилівців і місце, з якого вони будуть штурмувати Львів.
От і вирядили вони до гетьмана посланця, а щоби той хутше крутнувся туди й назад, дали йому коня.
Цілий Скнилів проводжав його в дорогу, навіть з Зубри приїхали подивитися. Війт махав хоругвою, а жінки співали.
Посланець перекинув через сідло бесаги з незрівнянний скнилівськими пампухами, закотив штани, цьвохнув коня нагайкою і побіг за ним услід.
– Та він що – з дуба впав? – здивувалися зубрецькі хлопи. – Чого він на коня не сів?
– Е-е, – помахав пальцем війт. – Хіба ви не тямите, що шість ніг ліпше, ніж чотири?
Пішов скнилівець на базар, а личаки перекинув через плече. Дорогою перечепився за камінь і розбив палець на нозі до крові. Іде, шкандибаючи, й приказує:
– Дякую тобі, Господи, за твою ласку! Дякую тобі, Господи!
Якийсь чоловік, що бачив усю пригоду, не витерпів і поцікавився:
– За що ви Господу дякуєте? Та ж ви ногу розбили!
– Е-с, тому й дякую, що я босий ішов. А якби личаки взув, то порвав би.
Як взяли Міська Капцюха до австрійського війська, то видали йому мундир, баклажку і карабін з багнетом.
Карабін Міська зацікавив особливо і він почав його уважно розглядати. Врешті зауважив, що люфа має отвір, і звернувся до капрала:
– Пане капрале, хочу попередити, жи туткаво є дзюрка. Шоби потім не було на мене!
Грицеві Капцюху служба давалася нелегко, бо Гриць вважав, що має свій розум, то чого мусить слухатися тих німаків. Одного разу сержант спитав його:
– Шеренговий Капцюх! Чому офіцір піхоти має шаблю просту, а офіцір уланів криву?
– Мільдую слухняно, жи інакше й бути не може! Бо ж той від піхоти має ше й піхву рівну, а той від вуланів – криву. І так мусит бути, бо якби сі вони поміняли шаблями, то би їм вони до піхов не влізли, не?
Через Скнилівське поле їхав якийсь пан, а що коні його вже зголодніли, то послав візника з серпом, аби нажав вівса. Візник зробив, як велів пан, але забув серпа на полі.
За якийсь час прийшли скнилівці подивитися на своє поле і почали дивуватися, що то так файно овес випасло. Так рівненько – одна лише стерня стирчить. Ніколи раніше скнилівці серпа не бачили, бо висмикували збіжжя руками.
Аж бачать – лежить щось кривеньке, гладеньке і до сонця виблискує, наче скарб.
– О-ой, то щось має бути недобре, – злякалися вони, – коли таке маленьке, і стільки вівса з'їло.
