Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Не зовсім. Але Федір Спиридонович справді не блатар. За повадками — так його наче десь готували. Або так само, як ми, в розвідці воював…
— Десь так і воював, тільки, Костю, не на нашому боці. Ось що я про нього думаю. Відповісти Сотник не встиг. З боку супротивника до них долинув голос Рогожина:
— Старлею, чуєш мене? Повоювали — досить! Виходь на переговори!
— Бачиш, а ти кажеш, — зауважив Гармаш і, ледь висунувшись з-за одвірка, крикнув:
— Тобі треба — ти виходь! Нам і тут тебе добре чуть!
— Боїшся?
— А ти як думав? У вас же, Федю, ні в кого совісті нема! Я вийду, а мене тут же — бабах!
— Тобі й без того гаплик!
— Для чого тоді переговори?
— Виходь, не бійся!
— Виходь сам і говори! Ми в тебе точно стріляти не будемо! Хоча дуже хочеться!
— І я повинен вірити?
— У нас, Федю, поняття інші. Виходь до потоку, пройди до середини і стій там. Говориш п’ять хвилин, ми слухаємо. Якщо вкладешся в термін — значить, тобі є що сказати. А наше діло маленьке: погодитися з тобою або ні. То як, ризикнеш?
Запала мовчанка. Нарешті Рогожин озвався:
— Повірю тобі, старлею. Навряд чи ти слово порушиш!
— Ти б порушив? Тільки чесно?
— Чесно? Тільки б побачив тебе — вбив би на місці. Хоч ти парламентер, хоч Папа Римський. Я пішов, старлею! Дивись, не стріляй!
Розвідники обережно визирнули надвір. У місячному світлі просто на них крокувала постать із білою шматиною в руці.
— Хочеш, Костю, я тобі теж щось чесно скажу? — Гармаш скреготнув зубами. — Оце зараз я б його з одного пострілу поклав, і гори воно все вогнем.
— Так стріляй, — байдуже відповів Сотник.
Обидва вони знали — ніякого пострілу не буде.
Вода з потоку обмивала чоботи Рогожина. За кілька метрів, на березі, лежав горілиць застрелений Щербатий. Широко розставивши ноги, Рогожин іще раз помахав перед собою брудною онучею Багрова, яку не без огиди взяв до рук через відсутність чогось іншого білого.
— Переговори, старлею!
— Та кажи вже, чуємо тебе!
— Не знаю, з чого ви там стріляєте, тільки справи ваші все одно — жопа. Халупа під прицілом, вийти вам звідти не вдасться.
— А ви не впрієте в нас цілитися?
— Не сци. Нас поки що четверо, будемо чергувати. Та й хрещений мій як стрілець за двох зійде, а вже в нього терпцю на вас вистачить. Не забувай, старлею — на заїмці ще троє моїх людей. І двоє твоїх, між іншим. Кажуть — поки що вони живі, але це легко виправити. Віриш?
— Тобі — вірю, Федю. Наче рідному.
— Тоді слухай далі. Скелі тут кругом стрімкі. Вихід — лише один, і той вузенький. Ми навіть морочитися не станемо: виберемося звідси, станемо табором біля Ведмежої голови з того боку. Харчі в нас є, в разі чого з нами мисливець — звірину яку чи пташку підстрелить. У вас жерти нема чого, це вже я точно знаю. Не треба вас навіть тут, усередині, спеціально стерегти. Живіть собі, поки живеться. Можете нам самородків пошукати чи золотця намити. Знаєте, як це робиться? Нічо’, біда навчить. Уявляєш перспективу.?
— Не зовсім.
— Даремно. Вилізти на гору неможливо. Літати ви не вмієте. Води, щоправда, вдосталь у потоці, зате вогню нема. Будете воду пити, поки животи не луснуть. І так само вийде: або самі стріляєтеся, здурівши від голодухи, або виходите звідси просто в наш табір. Тут теж два варіанти: можемо вас просто на виході постріляти, чи спочатку нагодувати, а вже потім у розхід.
— Так і не ясно, що ти нам пропонуєш?
— Здатися й померти швидко. Чи впертися рогами й здихати повільно. Торгуватися, старлею, вам нема чим. Згоден?
— Згоден. У п’ять хвилин ти, Федоре, вклався. Молодець. Тепер розвертайся і йди назад.
— Це все?
— Усе. Померти ми завжди встигнемо, правда? Тому хай краще пізніше. Хочеш дістати нас швидше — давай, спробуй.
Гармаш не зміг відмовити собі в задоволенні — клацнув затвором і стрельнув високо над головою Рогожина. Той здригнувся, але, попри сподівання, не чкурнув назад за камені. Спокійно розвернувся, опустив руку з онучею і, не озираючись, пішов до своїх.
— Він має рацію. Ось у чому підлість ситуації, — буркнув Сотник.
— У тебе є інші варіанти?
— Нема. І в цьому теж підлість. Хлопців шкода. Навіть якщо Дмитро втік, до людей він добереться не раніше як за пару діб. За умови, якщо буде рухатися швидко.
— Він це вміє…
— Ми, старший сержанте Сотник, усі це вміємо. Через фронт сюди-туди ходили на швидкість… Виходить, є запасний варіант: протриматися тут мінімум чотири дні…
— Чотири доби, Пашо. Це справді мінімум. Думаю, нам тут треба протриматися не менше п’яти діб. Кохан же зможе когось довести сюди, до Ведмежої голови?
— Він знає, що кінцевий пункт для нас — гора під назвою Ведмежа голова. Хто місцевий — розбереться, орієнтир досить відомий. Просто наш, гм, провідник до останнього не знав, що нам потрібна саме Ведмежа голова. До речі, ти ж завів сюди тих двох. Ми так і не поговорили толком: як там було?
— А, — Сотник махнув рукою. — Ну, зібралися вони нас постріляти просто так, лежачих. Я сказав: Рогожин обдурить. Він же золото шукати пішов, а коли знайде — повернеться і прибере зайвих пайщиків. Щербатий відразу, з ходу лоба наморщив. Я знаєш, на що розраховував? Він би на місці Федька так само вчинив. Або принаймні подумав про те, як би поменше ділитися. Він, значить, терзається сумнівами, а я масла у вогонь підливаю. Знаєш, чого я найбільше боявся?
— Так ти, виходить, боявся, старший сержанте Сотник?
— Боявся, командире, ох і боявся: раптом у його дурну голову прийде запитати, звідки й коли я про підступний задум Рогожина дізнався. Я ж йому заправляю, що, мовляв, випадково уривки розмови між Рогожиним та Багровим почув. Видно, Павле, не довіряв їм Щербатий підсвідомо, тримав це в собі до останнього. І тут стороння людина його думки озвучує. Він же насправді думає мало, все більше робить. Не те, що треба. Але ж робить! Словом, нацькував я Щербатого на Рогожина. Він, звісно, не до кінця повірив. Але ж перевірити треба. Навздогін іти проблематично — Щербатий не знає дороги. Ніхто не знає. Тут я викликався показати. Карту ми всі роздивлялися, дорогу я собі зафіксував, — Кость пальцем накреслив довкола своєї маківки в повітрі коло. — Заодно попередив: знаю ту прикмету, яка до золота приведе. Навіть якщо Щербатий і знайде сам, без мене, Ведмежу гору, Рогожин його раніше помітить, усе зрозуміє, ну, і зробить висновки.
Гармаш не здивувався. Серед усіх інших Костя Сотник завжди вирізнявся справді унікальною пам’яттю, в тому числі — зоровою. Він міг тримати в голові, окрім писаних текстів, різні карти та схеми. Рухатися маршрутом, раніше проробленим на карті, Сотник міг, не маючи її при собі. Напруживши пам’ять, він відтворював побачене і згодом міг навіть намалювати цей маршрут у будь-якому масштабі. Власне, ця здатність і допомагала Кості-Поплавку самому пробиратися тилами ворога у незнайомій місцевості. Перед тим, як вирушати на чергове завдання, йому досить було просто докладно вивчити топографічну карту.
Саме тому після переходу через болото й переправи через річку розвідники вже не потребували далі провідника й могли обійтися своїми силами. Костя Сотник прорахував маршрут наперед, сидячи перед картою з лінійкою та олівцем.
— Ти ж не знав, як знайти прохід у горі і що взагалі означають оті натяки на захід сонця?
— Але ж усі погодилися — місце, яке ми назвали «золотим дном», було десь біля гори. Причому не на відкритому місці, інакше золото давно б уже знайшли. Тому логічно припустити, що десь є ущелина. І не просто «десь», а в цілком конкретному місці: той, хто прийде по золото, повинен стояти обличчям до Ведмежої голови. Перед нею, трошки збоку, та в жодному разі не за нею. Ось така нескладна арифметика. Ми шукали ущелину — і ми її знайшли. Просто. Марудно трохи, і все ж таки просто. Тихо! — Сотник раптом підняв руку і знову за звичкою стишив голос. — Дивись туди! Починається…
