Королеви не мають ніг - Нефф Владимир (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Та дивна обставина, що герцог, який чекає на наречену, — чужинець, тим часом як наречена, котра верталася з далеких країв, була вроджена страмбанка, надихнула ще одного придворного поета, француза на ім’я Віктор Бенжа—мен, — про нього через його велетенську постать і незвичайну потворність жартома казали, що він — син Поліфема та кози, — на написання дуже милого віршика, який починався таким рядком: «Et pensez donc, ils pouvaient ne jamais se connaоtre» — «Подумати тільки, могло статися, що вони ніколи не зустрілися б», а закінчувався так: «Belle Isotte, adieu ton pucelage, tu n’en dois faire pleurs, car le pommier qui porte bon fructage vaut mieux que s’il ne porte que fleurs» — «Прекрасна Ізотто, попрощайся зі своїм дівоцтвом і не оплакуй його, бо яблуня, яка родить добрі плоди, цінується вище, аніж коли її оздоблює лише цвіт».
Оскільки чекали великого напливу гостей, то в герцогському палаці нашвидку збили тисячі півтори нових ліжок, а в дворі казарми спорудили тимчасові дерев’яні стайні на тисячу коней; з усіх кутків герцогства було завезено гори харчів і таку велику кількість цукру, меду та яєць, що дванадцять мулів ледве їх дотягли; маляр Рінальдо Аргет—то власноручно намалював і послав палацовому шеф—кухареві ескізи тортів та різних солодощів, які мали прикрасити весільний стіл, і серед них цукрового Геркулеса в людський зріст, який б’ється зі страховищами, змію, яка повзе по цукровій горі, і марципанового ведмедя з палицею в пащі, нібито для того, щоб він нікого не покусав. Луску риб мали посріблити, а короваї позолотити.
Придворний скульптор Джакомо Альваротті вичистив статую Веспасіана на piazza Monumentale й підновив її, уставивши зіниці в незрячі імператорові очі. На вежі храму святого Павла дзиґарі засяяли новими золотими стрілками й золотим циферблатом, а старанні добровольці з ранку й до вечора вишкрібали на всіх вулицях міста болото і бруд, лагодили бруківку; все місто гуло від гуркоту, свисту щіток, деренчання пил, свисту гемблів, теревенів, плескання, дзв’якання, човгання ніг, рипіння, — одне слово, від усіх тих звуків, які в ті часи малорозвиненої техніки міг спричинити рух гарячкової праці.
Коли до приїзду Ізотти залишалося всього чотири дні, Петра відвідав, належним чином доповівши про себе й попросивши аудієнції, пріор страмбського картезіанського монастиря, котрого прозвали Інтрансідженте, тобто Непоступливий, Непохитний або Непримиренний. Це був високий кістлявий чоловік з гарним, але понурим обличчям, немовби вирізьбленим із сучкуватого дубового поліна, мускулястими й завжди надутими губами, високим чолом, поораним зморшками від постійного гніву на гріховність роду людського, вінцем густого каштанового волосся, твердого, мов щетина, довкола великої, старанно виголеної тонзури, широким горбкуватим носом між чорними вуглинами очей з гарячковим блиском — одне слово, ідеальний образ Непоступливості, Непохитності або Непримиренності.
Хвилину він мовчки дивився на Петра, немовби хотів зазирнути аж на самісіньке дно його душі, а відтак мовчки подав йому сувій. Розгорнувши аркуш, Петр на свій подив побачив, що на ньому нема нічого, крім копії жартівливого віршика Віктора Бенжамена: «Et pensez donc, ils pouvaient ne jamais se connaоtre…»
— Ви читали це, юний герцогу? — запитав Інтрансідженте, ледь ворушачи мускулястими губами.
— Читав, — відповів Петр.
— І вам це подобається?
— Віршик наївний, трохи нісенітний, але милий і настроєві весілля, з нагоди якого його й написано, як на мене, відповідає цілком.
— А зміст п’єси, яку мають виставити в двірському театрі, вам відомий?
— Більше ніж відомий, — відповів Петр. — Я сам ставлю цю виставу.
— З цього можна зробити висновок, що ви її схвалюєте, — здивовано мовив Інтрансідженте.
— Ну звісно ж, — відповів Петр. — Але до чого цей допит, синьйоре пріоре?
— Чи усвідомлюєте ви, юний герцогу, що принцеса Ізотта носить жалобу? — провадив далі Інтрансідженте, ніяк не відреагувавши на Петрове запитання. — Ви, мабуть, заперечите, що Його святість з безмежної своєї доброти дозволила вам узяти шлюб з принцесою Ізоттою, не відкладаючи його з політичних міркувань, але я гадаю, що елементарне почуття такту мало б примусити вас пам’ятати про тінь трагедії, яка й досі лежить на цьому домі, замість закликати до непристойностей, котрі годяться скоріше для дому розпусти, аніж для герцогського двору.
— Синьйоре пріоре, — заперечив роздратований Петр, — ви господар у монастирі, а я, якщо дозволите вам нагадати, — господар у цьому палаці. Я не втручаюся у ваші відправи, а тому, будьте такі ласкаві, не втручайтеся і ви у підготовку урочистості, яка стосується тільки мене і принцеси Ізотти.
— Я чекав від вас подібної відповіді, юний герцогу, — сказав Інтрансідженте. — Та оскільки мені доводиться виконувати обов’язок, покладений на мене папою, я стежу за вашими діями й повинен вам сказати, що іноді аж киплю гнівом і тремчу зі страху. Я сподівався, що, зійшовши на престол, ви розішлете у всі землі, які складають папську державу, послання любові й миру; замість цього ви насамперед посварилися з перлиною держави Його святості, Перуджією, злочинно повісивши сімох юнаків.
Петр відчув, що блідне.
— Ви відважуєтесь заявити мені у вічі, що це був злочин?
— Так, це був злочин і, крім того, фатальний політичний промах, — відповів Інтрансідженте. — Далі, я сподівався, що владу, здобуттям якої ви завдячуєте тільки і тільки Його святості, ви використаєте найперш для зміцнення моральності та побожності у цьому місті і в цій країні. Я сподівався, що замість одного пісного дня ви запровадите два пости на тиждень; ви ж учинили якраз навпаки, скасували навіть цей єдиний день. Я сподівався, що ви посилите нагляд за євреями, які часто нехтували своїм обов’язком носити жовте кружальце, і припишете їм доконечне ходити на проповіді до кафедрального собору і зробите їхнє життя таким нестерпним, що вони навколішках благатимуть навернути їх до християнської віри; ви ж і тут учинили якраз навпаки. Я сподівався, що ви запровадите суворі покари за будь—яку єресь, нешлюбне співжиття, статеві збочення та інші прогріхи супроти добрих звичаїв, але вас, молодий герцогу, бачу, цікавить зовсім інше — ви заснували вищу школу, де читатимуться лекції з природничих наук, що вже само собою є образою Господа, бо порушувати таїнства, якими Всевишній оточив усі природні явища, — смертельний гріх, і цю вищу школу ви назвали йменням архієретика Помпонацці, який не посоромився визнати, що хоч він і не заперечує дію святих мощів, однак ця дія нітрохи не змінилася б, якби це були не останки святих, а собачі кістки.
Петр, який уперше чув цей вислів Помпонацці, не зміг стримати посмішки, й Інтрансідженте покарав його за це похмурим поглядом.
— З ваших уст, — провадив він далі, — досі ніхто не почув ані слова про нашу святу релігію, про потребу свято—божності і спасенного самозречення, про мерзенність гріха і спустошеності, про таїнства, а надто про співчуття і про обов’язок кожного віруючого взагалі, а замість цього ви щодень ображаєте слух високоповажних і богобоязних членів Великої ради єретичними розмовами про якийсь розум.
— Я говорю не про якийсь розум узагалі, я говорю про розум справдешній, — відповів Петр. — А говорити про розум справдешній, спонукати до розумної дії, заступатися за розум це, по—вашому, єресь?
— Так, це єресь, — спокійно підтвердив Інтрансіджен—те. — Бог обдарував людські створіння розумом єдино тільки для того, щоб вони його пізнавали, почитували, й любили, й співали йому осанну; славити Господа —єдиний привілей розумних створінь, і в славі Божій закладено їхнє спасіння. Чим досконаліша людська істота і чим більший відблиск безмежного розуму Божого впав на неї, тим більший її обов’язок славити Бога. Ви, юний герцогу, пишаєтесь своїм розумом і покликуєтесь на свій розум, а слава Божа вам байдужа; а це, повторюю, — єресь. Іще сьогодні, юний герцогу, я маю намір написати Його святості лист. Ви обіцяєте мені, що візьмете до серця мої слова і виправитесь?
