Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗

Валерій і Наталя Лапікури

Короп по-чорнобильськи

(ностальгічна антологія справжнього єврейського гумору)

Передмова

- Сьома, ви єврей?

- А що? Щось сталося?

Колись, дуже-дуже давно, бо ще до Першої Світової війни, в самому центрі Європи була дивовижна, несхожа на інші, країна. Населяв її чудернацький Народ - не вельми багатий, точніше, вельми небагатий. Хоч і працьовитий. Народ вірив у свого Бога і щодня старанно вчащав до своїх храмів.

А оскільки статків, як і старанності, у цій країні вистачало не на всіх, то замість корів мусили тримати кіз, що, як ви розумієте, додає клопоту і дискомфорту. Отож, щоранку спершу пастух заганяв у стадо кози, а потім спеціальний служка ходив по хатах і заганяв на молитву занадто лінивих.

Ви не повірите, але у цій країні не було ланів та лісів. Ні, вони існували, але десь там, вздовж доріг, по яким народ на старих возах, запряжених старими шкапами їздив у гості один до одного. Бо країна ця ще й тим була чудернацька, що складалася з самих містечок. Ні, десь існували міста, і то навіть великі, дехто з Народу часом навіть туди навідувався. Але ця урбаністична цивілізація лежала не те що за кордоном, а просто в іншому світі.

Ну, і нарешті, Народ говорив однією мовою, однаково одягався, бідніший від багатшого відрізнявся тільки кількістю латок та дітей на обійсті. Всі містечка були навдивовижу схожі одне на одне - що на самому заході країни, що на її сході. За єдиною, напевне, різницею: в містечках, котрі на схід від річки Збруч, посеред базару бовваніла постать російського городового з довжелезною шаблюкою, а відповідно, на захід - походжав поміж перекупками австрійський жандарм у форменому картузі, прикрашеному півнячими перами. Проте, ця обставина не дуже бентежила Народ. Як і та, що кордони його країни не були відмічені на жодних картах Європи. Офіційно. Бо відтоді, як у Середні віки Народ, гнаний чужими недобрими вітрами, прибився на ці землі, він вірив, що то лише тимчасова зупинка на довгому шляху Додому - до рідних могил і святинь. На все Божа воля і його ласка.

Окремо взятий представник цього Народу міг мати у школі хронічну двійку з географії і плутати Бойберек із Бойнаресом, себто, Буенос-Айресом. Але розбуди його навіть серед ночі - і він вам безпомилково покаже пальцем у бік Єрусалиму. І майже дві тисячі років на свій Новий рік Народ піднімав обов’язковий тост: “А наступного року - святкуємо в Єрусалимі!”

Ви вже, напевне, здогадалися, про кого йдеться. Так ото ж…

Мав той Народ аж двох правителів - один сидів у Санкт-Петербурзі, а другий тихо маразмів у Відні. Зате не було у цього Народу своєї землі, та й власне держави. Ну і що з того? А от уже історія Народу - то не побрехенька, зліплена вченими мудрагелями з офіційних академій, а таки справжня, записана колись на скрижалях зі слів самого Всевишнього. Сусідні з Народом племена якось призабули, що першими закликали всіх: не убий, не укради, не побажай добра ближнього свого, не давай свідчень неправедних - взагалі то вони, євреї, вимовимо нарешті це слово вголос. Забули… А тому принагідно і свідчили проти них неправдиво, і добро їхнє забирали силоміць… і навіть вбивали. Що по той бік Збручу, що по цей. Хто в Австро-Угорському цісарстві європейський порядок наводив, хто - «Рассею спасал». Народ заробляв і в голову, і нижче, в афедрон, себто, гузно, кректав, стогнав - і кепкував. І з ворогів своїх, і з самих себе. Кепкування ці виливалися в жартівливі оповідки, а вони, в свою чергу, і склали врешті решт унікальну неофіційну новітню історію Народу. І от дивина - її не викладали в хедерах, себто, школах - але всі її знали.

Затямте, до речі, раз і назавжди: самі євреї ніколи не вигадували про себе анекдотів. Це робили і продовжують робити антисеміти. Єврейський жарт - то саме оповідка - смішна, парадоксальна, інколи трошки гірка. Оскільки землі, куди євреї були загнані царськими та цісарськими приписами, простяглися на сотні кілометрів і лежали часто-густо осторонь залізниць, то в різних місцинах ці жарти переповідали по-різному. На Галичині підсміювалися над рабином з Отині, на Поділлі, звичайно ж, бердичівського на кпини брали, а на Берестейщині обезсмертив себе у веселих спогадах нащадків ребе з Хелма.

Але суть не в тому, з кого саме, а в тому, що сміялися. Хорошим, незлим сміхом.

А потім в Росії гегемон з’явився, в Австрії синочок фрау Шикльгрубер підріс. І вийшло, як казали на містечкових базарах - пара цвай. Чим закінчилося все для цих двох імперій - ви прочитаєте в будь-якому підручнику історії. Вмили Європу кров’ю раз - в Першій Світовій. І одразу після цього - ще раз, в незліченних революціях та громадянських війнах. А потім у смак увійшли і вчинили Другу Світову.

Щоправда, першою жертвою цієї вселенської веремії стали єврейські містечка. Бо ще не встигли в Москві облаштуватися товариші Ленін із Троцьким, а у Варшаві маршал Пілсудський, як єврейська молодь рвонула з родинних гнізд. Ті, що по один бік Збручу - у великі міста, в комерцію, а ті, що по цей бік річечки - в революцію. А в 39-му бабахнула війна. І не стало Народу. І його смішної містечкової країни теж.

Ні, євреї, як такі, вціліли і навіть (хоча далеко не всі) повернулися на землі обітовані. Але щось воно таки сталося-зламалося. І, як самі вони визнали, - розучилися сміятися. Ні, звичайно, у численних газетах і журнальчиках все ще фігурують в анекдотах бідолахи Рабинович з Абрамовичем (не плутати з тими двома, котрі олігархи), але то вже не гумор, то глум.

Книга, яку ви взяли до рук, це, образно кажучи, затерті сліди на забутих дорогах історії. Або - пожовклі старі фотографії колись яскравого, барвистого світу.

Розповідають, що найбагатше зібрання єврейського гумору було в Інституті єврейської культури Академії наук УРСР. Але воно не збереглось. А сам інститут ліквідували одразу після 1945-го року. Потім ліквідували тих його співробітників, котрі чудом уціліли в геєні війни… В рамках формування нової історичної спільноти - радянського народу. Але хіба ми про це?

На щастя, жив собі на світі такий собі дивак - Горацій Сафрін. Від свого народження і до 1938-го року мешкав у Станіславі (нині Івано-Франківськ), працював у тамтешньому єврейському театрі “старшим, куди пошлють” - переважно по літературній частині - і підробляв у місцевих газетах. Та головне - що він і зібрав у молоді роки по галицьких, волинських та прикарпатських містечках оті маленькі перлинки справжніх єврейських жартів. Бог хлопа милував, бо у тій страшній круговерті, що почалася в Європі 1-го вересня 1939-го року, Сафрін уцілів. Після війни працював у Варшаві, знову ж таки, у єврейському драмтеатрі, але після того, як Польща стала соціалістичною, у бідного фольклориста виникли певні проблеми з виданням свого, справді безцінного на той момент зібрання. Врешті решт, з’явилося воно на світ Божий у провінційному видавництві, лише через рік після смерті Сафріна - в 1981-му.

Спочатку ми хотіли просто перекласти Сафрінову колекцію єврейських оповісток на українську мову. Проте, в процесі роботи помітили, що ту чи іншу історію ми вже колись чули, в дитинстві - один із авторів у себе на Поділлі, а другий - в Чорнобилі. От тільки розповідали їх старі євреї дещо інакше.

Це раз. А друге - водночас зі зникненням Народу забулося, загубилося в непам’яті багато дрібниць, які, власне, і роблять з абсолютно побутової історії філософсько-гумористичну притчу. Тож, хочеш-не хочеш, а довелося нам щось дописувати, щось пояснювати, а там і цілий коментар укладати… І нарешті, ті розповіді, які не довелося колись почути Сафріну, але винесли зі свого дитинства ми - їх що накажете, знехтувати? Наприклад, абсолютно епічну історію про трансформацію єврейської кози в цапа, котру сучасні українські філософи використовують у своїх серйозних наукових працях. Це вам що - жарти?