Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (бесплатные полные книги txt) 📗
Колоністи перезирнулись між собою, а потім подивилися на інженера. Вони нічого не збагнули з його слів.
– Поясніть чіткіше, Сайресе! – попросив Гедеон Спілет.
– Гаразд, поясню… А радше точно перекажу вам пояснення, яке дав мені капітан Немо за ті кілька хвилин, що я провів з ним наодинці.
– Капітан Немо?! – вигукнули вражені колоністи.
– Так, перед смертю він побажав зробити нам ще одну, останню послугу!
– Останню послугу? – повторив Пенкроф. – Останню послугу? Побачите, він навіть після смерті ще не раз допомагатиме нам!
– Що ж вам сказав капітан Немо? – Перепитав журналіст.
– Знайте, друзі, – відповів інженер, – острів Лінкольна дуже відрізняється від інших островів Тихого океану… Внаслідок однієї його природної особливості, на яку вказав мені капітан Немо, рано чи пізно його підводна частина має розпастися.
– Острів Лінкольна розпадеться? Та що ви кажете! – вигукнув Пенкроф і, попри всю свою повагу до Сайреса Сміта, здвигнув плечима.
– Не кваптеся, Пенкрофе, – вів далі інженер. – Капітан Немо помітив, і вчора, побувавши у печері Дакара, я теж у цьому переконався, що та печера тягнеться під землею до самого центру вулкана і відокремлена від нього лише стіною, що закінчується під склепінням грота. Але вся та стіна всіяна численними дрібними тріщинами, крізь які в печеру прориваються сірчисті гази, – вони утворюються всередині вулкана.
– Ну то й що? – запитав Пенкроф, насупивши лоба.
– А те, що під тиском газів тріщини збільшуються, і незабаром стіна впаде, відкривши шлях у вулкан підземним водам, які заповнюють печеру.
– От і добре, – спробував знову обернути все на жарт Пенкроф. – Море заллє вулкан, і все скінчиться!
– Так, усе скінчиться! – відповів інженер. – Того дня, коли море зруйнує базальтову стіну і рине в центральне вогнище вулкана, де кипить розплавлена маса, – той день, Пенкрофе, буде останнім днем острова Лінкольна! Він злетить у повітря, як злетіла б у повітря Сицилія, якби Середземне море затопило Етну!
Колоністам нічого було відповісти на це категоричне твердження Сайреса Сміта. Тільки тепер вони збагнули, яка жахлива небезпека загрожує і їм, і острову Лінкольна.
Треба сказати, що інженер зовсім не перебільшував її. Багато хто й досі думає, що можна погасити вулкани, які майже всі розташовані на берегах морів або озер, якщо відкрити водам цих водойм доступ у надра вулканів. Але вони не знають, що при цьому могла б вибухнути частина земної кулі, як вибухає розпечений паровий котел, коли від несподіваного перегріву занадто виростає тиск пари. Вода, ринувши в нагріте до кількох тисяч градусів закрите середовище, миттю перетворилася б на пару й вирвалася б назовні з такою силою, що розірвала б яку завгодно оболонку.
Отож не було сумніву: острову Лінкольна загрожує жахлива катастрофа; він проіснує рівно стільки, скільки опиратиметься тиску моря стіна в печері Дакара. Можливо, тут ішлося не про місяці чи тижні, а про дні й навіть години!
Першим почуттям, яке опанувало колоністів, була глибока туга. Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм самим, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, острова, який хотіли зробити земним раєм. Скільки марно витрачено сили! Скільки праці піде прахом!
У Пенкрофа по щоці збігла велика сльоза, і він навіть не пробував приховати її.
Колоністи трохи ще порозмовляли, обмірковуючи, є для них якась можливість урятуватися чи немає. І дійшли висновку, що не можуть гаяти ні хвилини, а повинні якнайшвидше спорудити й оснастити корабель, бо то їхній єдиний шанс на порятунок.
Усі гаряче взялися до роботи. Навіщо тепер обробляти землю, збирати врожай, полювати, примножувати харчові припаси у Гранітному Палаці? Того, що зберігалося в коморах, вистачило б на спорядження судна в найдальшу подорож. Важливо тільки, щоб устигнути збудувати його до катастрофи.
Колоністи працювали як у гарячці. 23 січня вони вже закінчили половину обшивки судна. Досі зовнішній вигляд вулкана не змінився. Над вершиною гори Франкліна так само стояв стовп густого диму, із кратера виривалося розпечене каміння й піднімалися довгі язики вогню. Але в ніч з 23 на 24 січня під тиском лави, що повільно наповнювала жерло кратера, верхній, схожий на шапку, конус розколовся. Пролунав страшний гуркіт. Спочатку колоністи думали, що острів вибухнув. Усі вибігли з Гранітного Палацу.
Була друга година ночі. Небо палало у вогні. Верхній конус, велетенська брила заввишки в тисячу футів і вагою в мільярди фунтів, упав на острів, аж затремтіла вся земля. На щастя, конус був нахилений на північ і звалився на вкриту піском і туфом рівнину між горою й морем. Широко відкритий кратер випромінював таке яскраве світло, що все небо здавалося охопленим пожежею. Водночас потік лави, переливаючись через борти нового кратера, як вода через краї переповненої чаші, тисячами вогненних змій поповз униз схилом гори.
– Загін для худоби! Загін для худоби! – закричав Айртон.
І справді, потоки лави текли з нового кратера до загону для худоби, загрожуючи найродючішим частинам острова і насамперед лісу Жакамара та витокам Червоного струмка.
На крик Айртона колоністи побігли до стайні онагрів і миттю запрягли їх у воза. Всі думали тільки про одне: встигнути до загону, аби випустити на волю замкнену худобу.
Ще до третьої ранку вони були на місці.
Відчайдушне мекання, що чулося за цілу милю, свідчило про те, які налякані муфлони й кози. Зі схилу найближчого відрогу насувався палаючий потік розплавленої маси, що бігла лукою і підступала до частоколу. Айртон розчахнув ворота, і худоба, мов ошаленіла, кинулася врізнобіч…
За годину кипляча лава залила двір загону, випарувала струмок, підпалила Айртонову хижку, що спалахнула, як суха солома, і спалила до останньої колоди весь частокіл. Від загону для худоби не зосталося й сліду.
Колоністи спробували боротися з цим лихом, але то була шалена й марна спроба, бо людина безпорадна перед такими катаклізмами.
Настав день 24 січня. Перш ніж повернутись до Гранітного Палацу, Сайрес Сміт і його друзі хотіли точно з’ясувати, куди саме тече лава. Ґрунт мав нахил на схід від гори Франкліна, тож існувала небезпека, що попри перешкоду – ліс Жакамара – потік лави дістане плоскогір’я Широкий Обрій.
– Нас захистить озеро, – сказав Гедеон Спілет.
– Сподіваюсь, – коротко відповів Сайрес Сміт. Колоністам хотілося оглянути долину, на яку впав конус вулкана, але шлях їм перекрила лава. Вона текла двома потоками: перший – руслом Червоного струмка, другий – руслом Водоспадної річки. Звичайно, зіткнувшися з лавою, вода і там, і там відразу випарувалась. Через потоки лави не перейдеш. Навпаки, доводилося швидко відступати. Розвінчаний вулкан зробився невпізнанний. Кратер став пласкою діркою з краями, розірваними з південного і східного боків; із тих двох виїмок без упину текла лава, утворюючи два потоки. А над новим кратером стовп полум’я і диму впирався аж у густі хмари, що затягли все небо.
Небесний грім перегукувався з підземним гуркотом, і у повітрі стояв безперервний гул. Із жерла кратера вилітали розпечені до білого кам’яні брили, і, піднявшись на тисячу футів, із страшним гуркотом вибухали й розсипалися мільярдами іскор. Небо раз у раз розтинали блискавки.
О сьомій ранку колоністи, що стояли край лісу Жакамара, мусили тікати й звідти: навколо почало падати розпечене каміння, та й потік лави, що вийшов з берегів Червоного струмка, загрожував відрізати їм шлях до відступу. На узліссі загорілися перші дерева, і їхній сік, миттю перетворюючись на пару, розривав стовбури, мов динаміт, а старі, висохлі дерева, спалахували, як свічки.
Раз у раз озираючись, колоністи йшли до Гранітного Палацу. Але завдяки нахилу долини лава швидко текла до східного берега, і тільки-но її нижні шари застигали, на них зразу накочувалися нові киплячі хвилі.
Тим часом головний потік, що біг долиною Червоного струмка, ставав дедалі грізнішим. Уся прилегла частина лісу була охоплена вогнем. Величезні клуби диму стелились над деревами, стовбури яких тріскотіли, загорівшися в потоці лави.
