Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗

Тут могли вільно розміститися десятеро, і якщо у період дощів стіни хижки слабо захищали від вологи, то в цю пору року вони певною мірою захищали від різкого холоду. Крім того, пічка та димар із сяк-так складених цеглин давали можливість розпалити вогонь і успішно боротися з холодом.

– Ось і притулок, може, не вельми зручний, але доволі реальний, – промовив Гленарван.

– Та це палац! – вигукнув Паганель. – Бракує лише варти і придворних. Ми почуватимемось тут чудово.

– Особливо, коли у пічці запалахкотить яскравий вогонь, – додав Том Остін. – Адже ми не лише зголодніли, а й промерзли, особисто мене добряча в’язка дров потішила б більше за шмат дичини.

– Ну що ж, Томе, постараємося роздобути паливо, – відгукнувся Паганель.

– Паливо – на вершині Кордильєрів? – перепитав Мюльреді, недовірливо похитуючи головою.

– Оскільки в касучі палили багаття, то, мабуть, десь поблизу є якесь паливо, – зауважив майор.

– Наш друг Мак-Наббс має рацію, – промовив Гленарван. – Готуйте вечерю, а я візьму на себе обов’язки дроворуба.

– Ми з Вільсоном приєднаємось до вас, – оголосив Паганель.

– Якщо буду вам корисний… – зірвався з місця Роберт.

– Ні, відпочивай, мій хоробрий хлопчику, – відповів Гленарван. – Ти станеш справжнім чоловіком уже тоді, коли твої однолітки все ще будуть дітьми.

Гленарван, Паганель і Вільсон вийшли з касучі.

Була шоста вечора. Мороз добряче щипав попри цілковите безвітря. Блакитне небо поступово темніло, і останні промені призахідного сонця осявали гострі вершини гірського хребта. Паганель захопив із собою барометр. Падіння ртутного стовпчика барометра відповідало висоті 11 700 футів, отже, ця частина Кордильєрів була нижча за Монблан лише на 910 метрів. Якби в цих горах треба було долати такі ж труднощі, якими на кожному кроці рясніє велетень Швейцарії, якби бурі й завірюхи озброїлися проти них, то, ясна річ, жоден мандрівник не перевалив би через могутнє гірське пасмо Нового Світу.

Гленарван і Паганель, піднявшись на порфірну кручу, оглянули горизонт. Вони перебували на самісінькій вершині головного хребта Кордельєрів, і перед ними лежав простір площею 40 квадратних миль. Пологим східним схилом можна було легко спускатися. Вдалині поздовжні смуги каменів і валунів, відтіснені обвалами льодовиків, утворили величезні ланцюги морен. [28]

Сонце сідало за обрій, і долини Колорадо поступово занурювались у густі сутінки. Освітлені сонячними променями, один по одному поступово згасали виступи ґрунту, скелі, шпилі. Помалу весь східний гірський схил занурився в пітьму. На заході відроги гірського кряжа, що підтикають бічну стіну схилу, ще освітлювалися променями призахідного сонця. Скелі й льодовики сліпили так, ніби купалися в променях денного світила. На північ хвилеподібно спускався ряд вершин; непомітно зливаючись одна з одною, вони утворили вихлясту смугу. Смуга губилася десь удалині, уподібнюючись до невиразної лінії, проведеної чиєюсь невмілою рукою. А от на півдні картина була прекрасна, і в міру наближення ночі, вона набирала дедалі величніших обрисів. Внизу виднілася дика долина Торбідо, за дві милі від неї панувала гора Антуко із зяючим кратером. Вулкан страхітливо ревів, немов біблейський Левіафан, вивергаючи клекотливу пару, змішану із клубами вогненної сажі. Гори, що оточували його, здавалося, охопило полум’я. Град розжареного каміння, хмари червонавого диму, ракети лави – все зливалося у вогняні снопи. Щохвилинно зростав величезний промінь світла, і сліпучі заграви заповнювали своїм різким віддзеркаленням весь неосяжний горизонт. Присмеркове сонце, поступово втрачаючи світло, потопало в мороці, немов згасаюче світило.

Імпровізовані дроворуби – Паганель і Гленарван – раптом відчули себе вправними малярами; вони, напевно, ще довго захоплювалися б дивовижною картиною боротьби вогнів земних із вогнями небесними, але менш захоплений Вільсон повернув їх до реалій. Дерев ніде не було, проте, на щастя, скелі були вкриті бідненьким сухим лишайником. Ось ним вони й запаслися вдосталь, та ще й рослиною льярета, коріння якої непогано горить. Щойно дорогоцінне паливо занесли до касучі, одразу ж набили ним пічку. Розпалити вогонь було нелегко, ще важче було підтримувати його. Сильно розріджене повітря містило мало кисню для горіння – принаймні так пояснив майор.

– Втім, – додав він, – вода тут закипить не при 100 градусах, а раніше; шанувальникам кави, звареної на воді, що закипає при 100 градусах, доведеться вдовольнятися меншою температурою, бо кава закипить при температурі нижче за 90 градусів, адже пониження точки кипіння дорівнює приблизно одному градусу на 324 метрів підйому.

Мак-Наббс мав рацію: термометр, опущений у закипілу воду, показав усього лише 87 градусів. Усі з насолодою попили гарячої кави. Сушене м’ясо не викликало особливого задоволення у присутніх, на що Паганель зробив зауваження, таке ж розсудливе, як і даремне.

– Так, – сказав він, – слід визнати, що шматок смаженої лами смакував би зараз ліпше. Кажуть, ця тварина замінює бика і барана. Мені вельми кортить знати, чи замінює її м’ясо добротний біфштекс.

– Як! Ви незадоволені нашою вечерею, пане Паганелю? – запитав Мак-Наббс.

– Я в захваті, поважний майоре, але зізнаюся, що дичина смакувала б більше.

– То ви сибарит [29], – озвався Мак-Наббс.

– Не заперечую, майоре, та я певен, що й ви не відмовилися б од біфштекса!

– Ваша правда! – погодився майор.

– А якби зараз вас попросили попри холод і пітьму вирушити на полювання, ви пішли б?

– Звісно. Як ви того хочете…

Не встигли Мак-Наббсові друзі подякувати і сказати, що не зловживатимуть його безмежною люб’язністю, як раптом почулося віддалене завивання. Воно не припинялося. Здавалося, завивали не окремі тварини, а стадо. Географ припустив, що провидіння, надавши їм прихисток, прагне забезпечити їх ще й вечерею. Та Гленарван швидко повернув його до реальності, нагадавши, що на таких висотах чотириногих тварин годі уздріти.

– То звідкіля ж цей шум? – запитав Том Остін. – Хіба ви не чуєте, як він наближається?

– Чи не лавина це, часом? – припустив Мюльреді.

– Ні! – заперечив Паганель. – Це справжнє звірине завивання.

– Побачимо, – сказав Гленарван.

– І побачимо зі зброєю в руках, – додав майор, беручи свій карабін.

Усі вибігли з касучі. Настала темна і зоряна ніч. Ще не зійшов на горизонті щербатий диск спадного місяця. Північні та східні вершини потопали в мороці, і можна було розгледіти химерні контури кількох найближчих круч. Завивання переляканих звірів наближалося. Воно долинало з боку занурених у темінь гір.

Що ж там відбувалося? Раптом на плоскогір’я обрушилася несамовита лавина живих істот, збожеволілих од жаху. Сотні, тисячі тварин мчали наосліп з оглушливим шумом. Щойно Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси встигли попадати на землю, як живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, який уночі бачив краще, ніж удень, і який і далі стояв, аби ліпше розгледіти, миттю збило з ніг.

У цю мить пролунав постріл. Майор стріляв навмання. Йому здалося, що якась тварина впала за кілька кроків од нього, тоді як усе стадо в нестримному пориві стрімко мчало схилами, освітленим відблиском вулкана.

– А! Он де вони! – пролунав раптом голос Паганеля.

– Хто це «вони»? – запитав Гленарван.

– Та мої окуляри. Дідько їх забирай! Як їх не втратити в такій веремії!

– Вас не поранено?

– Ні! Пом’ятий трішки. Навіть не знаю, ким.

– Ось ким, – відгукнувся майор, волочучи за собою підстрелену тварину.

Усі поквапилися до касучі, аби при світлі вогнища розгледіти Мак-Наббсову здобич.

Це був красивий звір, схожий на невеликого верблюда, тільки без горба. У нього була витончена голова, струнке тіло, довгі тонкі ноги, шовковиста ясно-кавового кольору шерсть із білими плямами на череві.