Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗
Ґрунт знову став нерухомим. Землетрус ущух, і підземні сили, мабуть, застосовували свою руйнівну силу десь далі, адже в якомусь місці ланцюг Кордильєр завжди перебуває у стані струсу. Цього разу землетрус був особливо потужний. Різко змінилися гірські контури. На тлі блакитного неба вимальовувалася нова панорама вершин, гребенів, піків, і провідник пампою марно шукав би на них звичні орієнтири.
Народжувався чудовий день. Сонячні промені, що прокинулися з вологого ложа Атлантичного океану, ковзали по сріблястому простору, занурюючись у хвилі вже іншого океану. Була восьма година ранку.
Гленарван і його супутники помалу поверталися до життя. Їх сильно оглушило. Проте вони здійснили вдалий стрімкий спуск із Кордильєрів, про який подбала сама природа, і могли б тільки порадіти тому вдалому спуску, якби не зник Роберт Грант.
Мужній хлопчик підкорив серця супутників. Усі його полюбили, але найдужче до нього прикипів Гленарван. Коли лорд дізнався про зникнення Роберта, його охопив відчай. Гленарван уявив бідолашного хлопчика, який лежить на дні прірви та марно кличе на допомогу його, свого другого батька.
– Друзі мої, друзі мої, – благально мовив Гленарван, насилу стримуючи сльози, – потрібно шукати його, його слід знайти! Ми не можемо його кинути напризволяще! Ми маємо обнишпорити кожну долину, кожну прірву, кожну безодню. Обв’яжіть мене мотузком! Спускайте у ці прірви! Я цього хочу! Чуєте: хочу! Аби лишень Роберт був живий! Як ми наважимося знайти батька, коли втратимо сина! І яке право ми маємо рятувати капітана Гранта ціною життя його дитини!
Супутники Гленарвана мовчки слухали. Вони розуміли, що він прагне прочитати в їхніх очах бодай тінь надії, і уникали його погляду.
– Ви ж чуєте мене! – провадив Гленарван. – То чому мовчите? Невже ви всі втратили віру, невже ні на що більше не сподіваєтеся?!
Усі мовчали. Нарешті заговорив Мак-Наббс:
– Хто з вас, друзі мої, пам’ятає, коли саме зник Роберт?
У відповідь – тиша.
– Скажіть, принаймні, поряд із ким був хлопчик під час спуску? – знову запитав майор.
– Біля мене, – відгукнувся Вільсон.
– До якої миті він був біля тебе? Постарайся пригадати! Кажи!
– Я пам’ятаю ось що, – відповів Вільсон, – хвилини за дві до поштовху, яким закінчився наш спуск, Роберт, учепившись за лишайник, ще тримався поряд мене.
– Хвилини за дві? Подумай добре, Вільсоне. Хвилини могли видатися тобі дуже довгими. Чи не помиляєшся ти?
– Не помиляюся. Так, саме так: хвилини за дві, а то й менше.
– Хай так. А де перебував Роберт: праворуч або ліворуч од тебе? – запитав Мак-Наббс.
– Ліворуч. Я пам’ятаю, як його пончо стьобало моє обличчя.
– А відносно нас із якого боку перебував ти?
– Також ліворуч.
– Отже, Роберт міг зникнути тільки з цього боку, – промовив майор, повертаючись до гір і вказуючи праворуч. – Додам, що зважаючи на час зникнення хлопчика, можна з упевненістю сказати: він упав на ту частину гори, яка знизу обмежена рівниною, а зверху – стіною заввишки 2 000 футів. Там його і слід шукати. Розподіливши між собою цей район, ми там його і знайдемо.
Ніхто не додав жодного слова. Шість чоловік піднялися схилом Кордильєрів і почали пошуки на різній висоті.
Тримаючись праворуч од лінії спуску, вони обшукували найменші тріщини, спускалися, ризикуючи життям, на дно прірв, місцями завалених уламками, і вибиралися звідти із скривавленими руками і ногами, в подертому одязі. Протягом довгих годин усю цю частину Кордильєрів, за винятком декількох неприступних плоскогір’їв, було ретельно обстежено, і жодному з цих мужніх людей не спало на думку перепочити бодай хвильку. Та, на жаль, усі пошуки виявилися марними. Дитина знайшла в горах не тільки смерть, а й могилу, навіки приховану надгробною плитою якоїсь величезної скелі.
Близько першої дня Гленарван і його супутники, пригнічені й утомлені, знову зійшлися на дні долини. Гленарван страждав. Він насилу говорив, з його губ злітали одні й ті самі слова:
– Не піду звідси! Не піду!
Усім стало зрозуміло, що ця завзятість перетворилася на нав’язливу ідею, і кожен поставився до цього з повагою.
– Почекаймо, – сказав Паганель майорові й Тому Остіну, – трохи відпочинемо і відновимо сили. Це необхідно, незалежно від того, відновимо ми наші пошуки чи продовжуватимемо шлях.
– Так, – відповів Мак-Наббс, – залишімося тут, раз цього хоче Едуард. Він сподівається… На що він сподівається?
– Бог його знає, – відповів Том Остін.
– Бідолашний Роберт! – промовив Паганель, змахуючи сльозу.
Майор обрав місце під високими ріжковими деревами і розпорядився розбити тимчасовий табір.
Декілька ковдр, зброя, трохи сушеного м’яса і рис – усе, що вціліло у мандрівників. Поблизу протікала річка, з якої набрали ще каламутну після обвалу воду. Мюльреді розпалив на траві багаття і незабаром подав своєму господареві гарячий напій, аби той хоч трохи поновив сили. Та Гленарван відмовився і лежав у заціпенінні на розкинутому пончо.
Так минув день. Настала ніч, така ж тиха і безтурботна, якою спершу була й попередня ніч. Як усі вляглися, хоча і не засинали, Гленарван знову вирушив на пошуки по схилах Кордильєр. Він прислуховувався, сподіваючись, що розчує хлопчикові крики. Він піднявся високо, заглибився далеко в гори і вслуховувався, прикладаючи вухо до землі, намагаючись упокорити серцебиття.
Усю ніч бідолашний лорд блукав горами. То Паганель, то майор ішли за ним услід, готові підтримати його на слизьких гребенях, біля краю провалля, куди заманювала його марна мужність. Останні його зусилля, сторазові окрики: «Роберте! Роберте!».
Настав ранок. Друзям довелося йти по Гленарвана на віддалене плоскогір’я і силоміць вести в табір. Він перебував у страшенному відчаї. Хто б наважився заговорити з ним про подальший шлях, хто посмів би запропонувати йому покинути цю фатальну долину? А тим часом уже бракувало харчів. Десь поблизу мали перебувати ті аргентинські провідники, про яких говорив їм катапаз. Повертатися було значно важче, ніж іти вперед. Крім того, була домовленість зустрітися з «Дунканом» на узбережжі Атлантичного океану. А тому слід було продовжувати шлях.
Мак-Наббс спробував відволікти Гленарвана від його сумних думок. Довго він умовляв друга, але той, здавалося, не чув його і лише скрушно хитав головою. Нарешті він пробурмотів:
– Вирушати?
– Так, вирушати.
– Почекаймо ще з годину.
– Гаразд, почекаємо, – погодився майор.
Минула година, Гленарван став благати перечекати ще годину.
Здавалося, що це засуджений на страту благає продовжити йому життя. Так минав час приблизно до полудня. Нарешті Мак-Наббс, порадившись зі всіма, рішуче заявив, що необхідно вирушати в путь, адже від цього залежить життя всіх його супутників.
– Так, так, – відгукнувся Гленарван, – слід вирушати.
Та при цьому він не дивився на Мак-Наббса. Його погляд був спрямований на якусь чорну точку високо в небі. Раптом він підняв руку і завмер.
– Онде, там! – крикнув Гленарван. – Гляньте! Ви тільки погляньте!
Усі подивилися туди, куди він так наполегливо вказував. У цей час чорна точка помітно збільшилася.
Це був птах, що летів високо в небі.
– Це кондор, – сказав Паганель.
– Так, кондор, – відгукнувся Гленарван. – Хтозна… Він мчить сюди, знижується… Почекаймо.
На що сподівався Гленарван? Чи не втратив він розум? Що означали слова: «Хтозна»?
Паганель не помилився: кондора можна було розгледіти дедалі чіткіше.
Це відмінний хижак, священний птах інків, цар Анд. У цьому краю водяться кондори надзвичайних розмірів, які мають таку дивовижну силу, що навіть здатні бика скинути у прірву. Часом якийсь хижак кинеться на овець чи телят і, вчепившись у жертву, піднімається з нею на велику висоту. Нерідко кондор ширяє на висоті 20 000 футів, тобто на висоті, недоступній людині. Звідти цей невидимий цар повітряних просторів гострим зором оглядає землю і помічає там невловимі людському оку предмети, що вельми вражає дослідників природи.
