Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗

Що ж таке помітив цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?

– Хтозна! – повторював Гленарван, не зводячи з птаха погляду.

Тимчасом хижак наближався, то ширяючи в повітрі, то стрімко падаючи долі, немов неживе тіло, кинуте в простір. Незабаром кондор став описувати великі кола. Тепер його можна було чітко розгледіти: ширина могутніх розправлених крил перевищувала 15 футів, він тримався в небі, ледь змахуючи ними. Великим птахам властиво літати з величним спокоєм, тоді як комасі, щоб утриматися в повітрі, доводиться безупинно махати крильми.

Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив.

Кондор зробив коло над одним з недоступних для людини плато Кордильєр, десь за чверть милі від наших подорожніх.

Величезний птах носився із паморочливою швидкістю, то випускаючи, то ховаючи страшні пазурі.

– Це там! Там!.. – вигукнув Гленарван.

Раптом у його голові промайнув здогад.

– Якщо Роберт ще живий! – із жахом вигукнув він. – То цей птах… Стріляйте, друзі мої, стріляйте!

Та пізно: кондор зник за високими виступами скелі. Збігла секунда, яка видалася вічністю… Та величезний птах з’явився знову: тепер він летів повільніше, обтяжений вантажем.

Пролунав крик жаху – в пазурах у кондора висіло нерухоме тіло, тіло Роберта Гранта. Хижак, учепившись у хлопчиків одяг, ширяв у повітрі за 150 футів над табором. Він помітив мандрівників. Щоб якнайшвидше зникнути зі своєю здобиччю, птах-велетень потужно розтинав крилами повітря.

– О! – вигукнув Гленарван. – Нехай краще Робертове тіло розіб’ється об скелі, ніж послужить…

Він не договорив і, схопивши Вільсонів карабін, прицілився в кондора, але його руки тремтіли, очі заволокло туманом, він не міг навести рушниці.

– Я це зроблю, – запропонував майор.

Спокійний, упевнений Мак-Наббс прицілився в кондора: той був од нього за 300 футів.

Та не встиг майор натиснути курок, як десь у долині пролунав постріл; білий димок здійнявся між двома базальтовими брилами, і кондор, уражений кулею в голову, описуючи круги, став поволі, немов на парашуті, спускатися на своїх широко розпростаних крилах. Не випускаючи здобичі, він м’яко впав за десять футів од крутого стрімчака.

– Він не дістався кондору! Роберт наш! – вигукнув Гленарван.

І, навіть не поцікавившись, звідки пролунав рятівний постріл, він кинувся до птаха. Супутники попрямували за ним. Коли вони добігли до кондора, той був мертвий, а тіла Роберта майже не було видно під широкими пташиними крильми.

Гленарван кинувся до хлопчика, вирвав його з пазурів хижака, обережно поклав на траві й припав вухом до нерухомого тіла.

Досі ще ніколи з людських уст не виривалося такого радісного вигуку, який цієї миті видав Гленарван:

– Він дихає! Він живий!

Вмить із Роберта зняли одяг, скропили його обличчя свіжою водою.

Він поворушився, розплющив очі, подивився навколо себе і прошепотів:

– Це ви, сер… тату мій!

Гленарван, задихаючись від хвилювання, був не в силах відповісти і, опустившись на коліна біля врятованого хлопчика, заридав сльозами щастя.

Розділ XV. Іспанська мова Жака Паганеля

Позбавившись однієї страшної небезпеки, Роберт одразу ж наразився на іншу, не менш серйозну: його мало не задушили в обіймах. Жоден із його супутників, попри хлопчикову слабкість, не зміг утриматися від того, щоб не притиснути його до серця. Та, очевидно, подібні обійми не є вбивчими для хворих; принаймні Роберт від них не помер.

Згодом мандрівники згадали про рятівника, і, ясна річ, майорові першому спало на думку роззирнутися довкруж.

За п’ятдесят кроків він помітив високого на зріст чоловіка, який нерухомо стояв на виступі біля самісінького підніжжя гори. Поблизу його ніг лежала довга рушниця.

У незнайомця були широкі плечі та довге волосся, стягнуте шкіряним ремінцем. На зріст він був вище шести футів, смагляве обличчя було розфарбоване: перенісся червоною фарбою, повіки – чорною, чоло – білою. Одягнений він був, як належить жителеві прикордонної смуги Патагонії: на ньому був гарний, зшитий вовною назовні плащ із шкури гуанако, прикрашений червоними химерними візерунками. З-під плаща спереду клином витикався нижній одяг із лисячого хутра, туго стягнутий у талії. На поясі висів мішечок із фарбами для обличчя. Його взуття було зшите з бичачої шкури, хрестоподібно перев’язане ремінцями біля кісточок.

Попри строкате розфарбування, обличчя патагонця було величне і виказувало неабиякий розум. Стоячи в гордовитій позі, він дожидав на розвиток подій. Нерухома велична фігура на скелястому п’єдесталі ніби уособлювала безпристрасну статую.

Помітивши патагонця, майор вказав на нього Гленарванові. Лорд попрямував до незнайомця. Патагонець ступив два кроки вперед. Гленарван схопив його руку і міцно потиснув. У лордових очах, у всій його зовнішності, в його сяючому обличчі світилася така вдячність, така палка подяка, що патагонець не міг не зрозуміти його. Він трохи нахилив голову і вимовив декілька слів, які, втім, не зрозуміли ні майор, ні його друг.

Тоді патагонець, пильно подивившись на чужоземців, заговорив іншою мовою, але його і цього разу не зрозуміли. Втім деякі вимовлені тубільцем фрази видалися Гленарвану подібними до іспанської, якою він знав кілька повсякденних слів.

– Espanol? [30] – запитав він.

Патагонець кивнув головою зверху вниз – рух, що у всіх народів має однакове значення.

– Чудово, – заявив майор, – тепер справа за нашим другом Паганелем.

Добре, що йому спало на думку вивчати іспанську мову!

Покликали Паганеля. Він одразу ж прибіг і вітав патагонця із суто французькою грацією, яку той, імовірно, не зміг оцінити. Географові притьмом про все розповіли.

– Чудово! – вигукнув він.

І, широко відкриваючи рота, аби чіткіше вимовляти, учений промовив:

– Vos sois urn homem de bem! [31]

Тубілець уважно слухав, але нічого не відповідав.

– Він не розуміє, – промовив географ.

– Мабуть, ви неправильно вимовляєте, – припустив майор.

– Можливо. Жахлива вимова!

І Паганель знову повторив свою люб’язну фразу з нульовим результатом.

– Змінимо фразу, – сказав географ і повільно промовив: – Sem duvida, um Patagao? [32]

Той мовчав.

– Dizeime! [33] – додав Паганель.

Патагонець і цього разу не зронив жодного слова.

– Vos compriendeis? [34] – так загорлав Паганель, що мало не порвав голосові зв’язки.

Було очевидно, що індіанець нічого не розумів, оскільки нарешті відповів іспанською:

– No comprendo. [35]

Настала черга дивуватися Паганелеві. Він із явним роздратуванням опустив окуляри з лоба на очі.

– Хай мене повісять, якщо я розумію бодай слово на цьому диявольському діалекті! – вигукнув він. – Очевидно, це арауканський діалект.

– Та ні ж бо, – відгукнувся Гленарван, – поза сумнівом, ця людина відповіла іспанською.

І повернувшись до патагонця, він знову його запитав:

– Espanol?

– Si, si! [36] – відповів тубілець.

Паганель остовпів од здивування, майор і Гленарван пере зирнулися.

– Боюся, мій вчений друже, – почав, усміхаючись, майор, – чи не сталося тут якоїсь плутанини, та чи не стали ви жертвою своєї не уважності, яка, як мені здається, не дає вам продиху?