Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книга жизни .txt) 📗
– Капітан Боден? – перепитав майор.
– Так. Чому це вас зацікавило? – здивувався географ.
– Нічого, розповідайте далі, Паганелю.
– Гаразд. Додам також ім’я капітана Кінга, який з 1817 до 1822 року досліджував субтропічні зони Нової Голландії.
– Месьє Паганелю, я записав уже двадцять чотири імені, – попередив Роберт.
– Чудово! – відгукнувся географ. – Половина майорового карабіна вже моя. Переходжу до сухопутних дослідників.
– О, месьє Паганелю! – вигукнула Гелена. – Ви маєте дивовижну пам’ять!
– Що вельми несподівано, – додав Гленарван, – у такої людини…
– Ви хочете сказати неуважної? – урвав його Паганель. – Та, на жаль, у мене пам’ять лише на дати й імена.
– Двадцять чотири імені, – повторив Роберт.
– Гаразд. Двадцять п’ятим був лейтенант Даус. Це сталося 1789 року, через рік після заснування колонії в Порт-Джексоні. Уже було здійснено плавання навколо нового материка, але сам материк залишався недослідженим. Здавалося, ніби довге гірське пасмо, що огороджувало східне узбережжя, перекривало доступ усередину країни. Після виснажливого дев’ятиденного переходу лейтенант Даус змушений був повернутися в Порт-Джексон. Того ж року через це гірське пасмо намагався перевалити і капітан Тенч, але марно. Їхні невдачі аж на три роки відбили у решти дослідників снагу братися за цю важку справу. 1792 року полковник Патерсон, відважний дослідник Африки, знову спробував проникнути всередину материка, але і він зазнав невдачі. І ось наступного року мужній Гокінс, простий боцман англійського флоту, пробрався на 20 миль далі за всіх своїх попередників. Протягом наступних вісімнадцяти років лише двоє – мореплавець Басс та інженер Барельє – намагалися проникнути вглиб материка, але також марно. Нарешті, в 1813 році на захід від Сіднея був знайдений прохід у горах. У 1815 році губернатор Макарі скористався ним, аби перебратися на той бік Голубих гір, і заснував місто Батерст. Відтоді багато мандрівників збагатили географічну науку новими відомостями і посприяли процвітанню колоній.
Спершу Тросбі у 1819 році, потім Окслей, який проник на 300 миль усередину країни, за ним Говель і Гун, до речі, вони рухалися від затоки Туфолда, тобто вздовж тридцять сьомої паралелі. У 1829 і 1830 роках капітан Штурт дослідив річки Дарлінг і Муррей…
– Тридцять шість, – сказав Роберт.
– Чудово! Перемога моя, – вигукнув Паганель. – Згадаю ще Ейре і Лейхрдта, – вони об’їхали частину країни в 1840 і 1841 роках; а також Штурте – він подорожував Австралією в 1845 році; братів Ґреґорі і Ґельпмане, які в 1846 обстежили західну частину материка; Кеннеді, що досліджував річку Вікторія в 1847, а в 1848 – північну частину Австралії; Ґреґорі – в 1852; Остіні – в 1854; знову про братів Грегорі – з 1855 до 1858 року вони вивчали північно-західну частину материка; Бебедже, котрий подолав відстань від озера Торренс до озера Ейр, і нарешті знаменитого мандрівника Стюарта, який тричі перетнув Австралію. Перша експедиція Стюарта датується 1860 роком. І завершу цей довгий перелік іменами сміливих бійців за науку з 1860 до 1862 року: брати Демпстер, Кларксон і Харпер, Берк і Вілс, Нейлсон, Вокер, Ленсбор, Мак-Кінлей, Ґовіт…
– П’ятдесят шість! – вигукнув Роберт.
– Чудово! Бачите, майоре, я жалію вас, – кепкував Паганель. – Бо ще не згадав Дюпера, Бугенвіля, Фіц-Роя, Штока…
– Та годі вже! – благав Мак-Наббс, зморений кількістю імен.
– …Перу, Куає, – торохтів далі Паганель, – Бенне, Кіннінгема, Нутчела, Тьєра…
– Змилуйтеся!
– …Діксон, Стрілецький, Рейд, Вілкс, Мітчел…
– Зупиніться, Паганелю! – втрутився Гленарван, який аж живота надірвав од сміху. – Не добивайте бідолашного Мак-Наббса. Він визнає себе переможеним.
– А карабін? – тріумфував географ.
– Він ваш, Паганелю, – здався майор. – Мені його дуже шкода, але у вас така пам’ять, з якою можна виграти цілий артилерійський музей.
– І справді, мабуть, годі ліпше знати Австралію, – зауважила Гелена. – Не забути жодного імені, навіть незначного факту…
– Хіба що кілька незначних фактів… – зауважив майор.
– Що ви маєте на увазі, Мак-Наббсе? – вигукнув Паганель.
– Я лише хочу сказати, що вам відомі не всі подробиці відкриття Австралії.
– Наприклад? – гонорово запитав Паганель.
– А якщо я озвучу невідому вам подробицю, чи повернете мені мій карабін?
– Негайно.
– По руках?
– По руках!
– А чи знаєте ви, Паганелю, чому Австралія не належить Франції?
– Але, мені здається…
– Точніше, чи відомо вам, яке пояснення дають цьому англійці?
– Ні, майоре, – трохи незадоволено відповів Паганель.
– Так от: Австралія тільки тому не належить Франції, що славнозвісний мужній капітан Боден у 1802 році так злякався квакання австралійських жаб, що хутко підняв якір і втік звідти назавжди.
– Та ну! – вигукнув учений. – Але це злий жарт!
– Згоден, дуже злий, – відповів майор, – але в Англії його вважають історичним фактом.
– Неподобство! – вигукнув патріот-географ. – Невже про це кажуть серйозно?
– На жаль, цілком серйозно, любий Паганелю, – відповів, регочучи, Гленарван. – Невже ви не знали цієї подробиці?
– Не знав. Я протестую! Адже англійці називають нас «жабниками», а хіба можна боятися жаб, яких їси?
– А втім це так, – з усмішкою відповів майор.
Ось так славнозвісний карабін «Пурдей, Моор і Діксон» знову повернувся до майора Мак-Наббса.
Розділ V. Індійський океан лютує
Через два дні по цій розмові після ретельних обчислень Джон Манглс повідомив, що «Дункан» перебуває під 113° 37’ довготи.
Пасажири одразу ж припали до мапи і під гучне «ура» виявили, що перебувають лишень за п’ять градусів од мису Бернуллі. Між ним і мисом д’Антркасто австралійський берег утворює дугу, кінці якої лежать на тридцять сьомій паралелі. Якби «Дункан» піднявся вздовж екватора, то швидко досяг би мису Шатам, що лежить від нього за 120 миль на північ. Тимчасом яхта пливла тією частиною Індійського океану, що омиває Австралійський материк. Отже, можна було сподіватися, що за чотири дні вони побачать мис Бернуллі.
До 13 грудня стих попутний західний вітер. Вітрила мляво повисли вздовж щогл. Добре, що на «Дункані» невтомно працювали потужні лопаті, інакше судно виявилося б заручником океанського штилю.
Така погода могла тривати досить довго.
Увечері Гленарван завів про це розмову з Джоном Манглсом. Молодого капітана штиль дуже непокоїв, адже вугільні камери спустошувалися з неймовірною швидкістю. Він наказав підняти всі вітрила на судні, здійняти ліселі й укріпити штаг, аби використовувати найменший подих вітру, але марно. Як то кажуть матроси, «вітру не вистачало навіть на капелюха».
– І все ж не варто впадати у відчай, адже штиль ліпший за супротивний вітер, – зауважив Гленарван.
– Ви маєте рацію, сер, – відповів Джон Манглс, – але таке затишшя зазвичай провіщає зміну погоди, адже ми перебуваємо поблизу кордону мусонів, які з жовтня по квітень дмуть у північно-східному напрямі. Вони можуть затримати нас.
– Нічого не вдієш, Джоне. Доведеться підкоритися стихії. Та й, зрештою, це лише затримка.
– Звичайно, якщо тільки не здійметься шторм.
– Вас лякає шторм? – запитав Гленарван, позираючи на безхмарне небо.
– Так, – відповів капітан, – я кажу це вам, сер, але не хочу турбувати леді Гленарван і міс Грант.
– Правильно, Джоне, але що саме вас непокоїть?
– Вірні ознаки неминучої бурі. Не покладайтеся на безхмарне небо – це омана. Ось уже два дні як падає барометр. Зараз він упав до 27 дюймів, і це віщує загрозу. Шторми південного океану вельми небезпечні, це я знаю з власного досвіду. Водяна пара у великій кількості згущується над величезними просторами передполярних льодовиків і створює сильне переміщення повітря. Звідси боротьба полярних і екваторіальних вітрів, що призводить до бур, циклонів і ураганів. Кораблям дуже важко з ними боротися.
